Назар Вікторовський став добровольцем ще у перші дні повномасштабного вторгнення. А після поранення у Часовому Яру чоловік втратив обидві ноги. Пройшовши реабілітації, військовослужбовець почав працювати у поліції Тернополя.
— Пам’ятаю, що нас привезли в покинуті гуртожитки. Ми облаштувалися, а через чотири дні прилетіло. Я опритомнів у суцільній темряві. Ноги чимось перетисло. Через декілька годин я перестав їх відчувати. Але навіть тоді не міг подумати, що їх відріжуть, — пригадує той день Назар.
BBC Україна поспілкувалися з чоловіком про службу в лавах ЗСУ, поранення та протезування.
Думав, що серйозна війна має от-от початися — Назар Вікторовський про рішення доєднатися до ЗСУ
Зараз військовослужбовцю 35 років. До повномасштабного вторгнення працював машиністом на залізниці у Тернополі. Але 28 лютого 2022 року чоловік зібрав речі й разом з двоюрідним братом пішов у військкомат. Обидва стали добровольцями, але потрапили в різні бригади.
Дружина Наталя і 6-річна донька важко сприйняли рішення Назара воювати, намагалися його відмовити. Однак чоловіка ніхто не міг переконати змінити рішення.
Військовий ще з дитинства мріяв пов’язати себе із залізницею, називаючи її сталевою професію. Але ніколи б не міг подумати, що одного дня його ноги теж будуть зі сталі:
— Чомусь мені подобалися поїзди, колії. Грався іграшковими залізницями, а тоді після 9 класу вирішив вступати в залізничний технікум. Потім продовжив навчання в Харківській залізничній академії й паралельно вже працював.
Чоловік згадує, що за кілька місяців перед повномасштабним вторгненням часто думав, що серйозна війна має от-от початися. Однак навіть попри цю впевненість 24 лютого стало для нього шоком.
Через чотири дні після початку великої війни Назар вже був у військкоматі. Про своє рішення сказав не одразу — лише тоді, коли пройшов медогляд, де його визнали придатним.
Двоюрідний брат Назара Василь служив у десанті 81 окремої аеромобільної бригади. Від контузій в нього почала німіти права рука, тож після комісії йому призначили 3 групу інвалідності. Зараз він не служить.
У 2009-2010 роках Назар проходив строкову службу у протиповітряній обороні, був старшим оператором радіотехнічної станції, де сидів за радаром і виявляв ворожі цілі. Однак призвали його як піхотинця у 24 окрему механізовану бригаду.
Разом з іншими добровольцями чоловік два місяці навчався у Львівській області. У липні 2022 року їх перевели у місто Часів Яр на Донеччині. А на п’ятий день у будівлю, де дислокувався його підрозділ, прилетіли ракети.
Коли молився, то не відчував болю: військовий про своє поранення
Назар вважає, що їхні позиції хтось міг здати російським солдатам. У липні 2022 року ракети прилетіли в будинок у Часовому Яру, де перебував чоловік:
— Я пам’ятаю, що я був на другому поверсі. Це вже був вечір, і тоді відчув вибух. Від сильного удару втратив свідомість. Отямився приблизно за дві години. Всюди було темно, і я відчув, що мої ноги до колін перетиснуло бетонним перекриттям і камінням. Своїх побратимів не бачив, але чув, як вони кричали, — пригадує він той момент.
Була суцільна темрява, тож інших людей він не побачив. Тоді він хотів лише одного — щоб його чим швидше знайшли й витягнули.
Я пригадую, що весь час я голосно молився. Коли молився, то не відчував болю, а коли переставав, то він повертався, — каже Назар.
У темряві він знайшов дві пляшки води, якими поливав на себе, щоб не втрачати свідомості. Але під ранок втратив надію, що його швидко викопають, бо рятувальники пояснили, що завали треба розбирати обережно.
Тільки через 19 годин чоловіка витягнули з-під завалів, але ніг він вже не відчував.
— Я б нікому не бажав такого пережити, але це неймовірне відчуття, коли ти бачиш перші промені світла після того, як себе вже думками похоронив, — каже він.
Про ампутацію дізнався перед самою операцією
Згодом Назара одразу відвезли в лікарню. Чоловік вже звідти передзвонив дружині й розповів, що сталося. Жінка хотіла приїхати до нього, однак він заборонив, пояснивши, що його переведуть до Львова, де вони вже зустрінуться.
Після того, як його витягнули він не міг стояти на ногах, але тоді ще не розумів, що кінцівки доведеться ампутувати. У Львові в госпіталі чоловік тиждень пролежав в реанімації, і ніхто з медиків не обмовився про ампутацію.
Вже перед самою операцією до мене підійшов хірург і сказав, що ноги треба відрізати. На що я відповів — потрібно, то ріжте, — пригадує Назар.
Дружина Наталя пригадує, що була шокована цією інформацією, не могла собі знайти місце, але потім почала молитися і заспокоїлася, бо знала, що він живий:
— Я цілу ніч молилася на вервичці й так заснула. Проснулася від нового дзвінка, вже від Назара. В нього такий був хриплий, слабкий голос. Я спитала, як він, чи не болять ноги, а він відповів мені, що не болять, бо їх немає, — говорить жінка.
Чоловік переніс сім операцій. Після хірургічних втручань довго перебував в реанімації, бо були ускладнення з нирками.
Наталя намагалася не плакати телефоном, щоб Назар не чув. Перед донькою теж не показувала своїх емоцій, а виплакалася вже на роботі, де її колеги заспокоїли та поговорили.
— Я до нього приїхала вже у Львів і була дуже рада його бачити. Ще більше зраділа, коли він міг вже приїхати додому. У нас однокімнатна квартира, і я намагалася полегшити наш побут. Всі речі, які чоловіку треба було самому дістати, я поставила нижче — тарілки, чашки, одяг. У ванній поставила нижче дзеркало, щоб він міг сам побритися, зачесатися, — розповідає дружина.
Про своє протезування та життя після поранення
Через пів року після низки операцій Назара відправили до Нідерландів. За кошти країни йому поставили там гарні дорогі протези. Спочатку довго звикав до свого нового стану. Але не приховує те, що в нього протези та нормально ставиться, коли люди дивляться, або діти показують на його ноги.
— Діти на вулиці деколи біжать такі смішні та кричать: мамо, мамо, дивися в дядька залізні ноги. У мене завжди це викликає посмішку. Їм цікаво, для них я — як робокоп, – жартує військовослужбовець.
З усієї родини найлегше протезування сприйняла 6-річна донька Вікторія:
Я їй говорив, що поставлять мені залізні ноги, буду ходити, а донька у відповідь — нарешті у тебе не будуть мерзнути ноги взимку.
Назар жартує: нарешті за стільки років лікарям вдалося вилікувати його від хронічного болю в колінах.
— Я не соромлюся цього. Я навіть штани не одягаю, а стараюся ходити в шортах. Мені просто так зручніше, бо штани важко одягати й деколи треба поправити протези. Щоб це зробити, то штани треба скинути, а так в шортах швидко поправив і все, — каже чоловік.
На жаль, жертвами обстрілів стають не лише військові, але й цивільні. Ми розповідали про шестирічну Сашу Паскаль, яка, попри протезування, продовжує займатися гімнастикою.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!