Четвертий рік повномасштабної війни виснажив українців. І військових, і цивільних. Частина чекає на повернення близьких з фронту, ще одна — остаточно ухвалює важливе рішення захищати інших особисто. Ще хтось не витримує тиску і виїздить.
Великою частиною залишаються ті, хто намагається будувати буденне життя на фоні полумʼя, яке щодня зжирає то тих, то інших. І всіх їх “криє, по-своєму.
Як війна впливає на психіку українців на цьому етапі та чому все важче стає навіть тим, хто “вивозив”?
Чому психіка не витримує війни?
Зараз в роботі від клієнтів я часто чую, що ніби стало важче переносити обстріли та новини після них.
“Я ніби знову у лютому 2022”; “Так страшно не було навіть на початку”; “Відчуття, що світ розвалюється прямо зараз. Хоча мали б вже звикнути”.
Це не дивно. І не ознака слабкості. Є причини, чому стало важче.
Перша причина: бо організм не створений жити в постійній загрозі.
Перші місяці багато хто з нас діяв на адреналіні. У стресі тіло мобілізується: ми не спимо, не їмо, але “вивозимо”. Психіка перемикається в режим виживання, де є одна ціль: дожити. З часом ресурс вичерпується, і якщо тіло не отримує відновлення, приходить фаза хронічного виснаження. Коли ти спиш, але не відпочиваєш, їси, але не маєш сил.
Те, що раніше викликало “злість і дії”, тепер викликає тремтіння, сльози або байдужість. Це фізіологічна фаза виснаження.
Друга причина — бо зникає відчуття сенсу.
У 2022 багато хто тримався на відчутті спільності, чіткому “навіщо”. У 2025 хтось втратив дім, хтось близьких, хтось віру, що це взагалі закінчиться. У перші дні був фокус, мета, єдність, волонтерство, спільнота. Зараз — буденність, розчарування, складні питання без відповідей.
Водночас це звикання — хибне. І це третя причина.
Багато хто каже: та вже звикли. Але звикання — це не про адаптацію. Це радше про емоційну глухоту, яка не дає розрядки.
Людина наче тримається, але як у “сплячому режимі”. А будь-який новий тригер (ніч, вибух, сирена) — і тіло знову кидає в повну тривогу.
Ми не звикли. Ми навчилися відключати частину себе.
Окрім цього, захисні механізми зношуються з часом. Те, що допомагало раніше (гумор, робота, допомога іншим, ігнорування новин), може перестати працювати.
Психіка не безмежна. І якщо ми не проживаємо біль, то він накопичується фоном. І починає просочуватись у вигляді паніки, роздратування, апатії.
Тоді ми не знали, що таке втрата. Тепер знаємо. Мозок пам’ятає. Тіло пам’ятає. І воно боїться не гіпотетичного, а дуже конкретного.
Не “вивожу”: що робити?
- Не знецінювати втому, вона закономірна. Шукати не “сил триматись”, а опори для відновлення: тіло, зв’язки, ритуали, сенси, давати собі право зупинитись. Це не поразка — це спосіб вижити надовго.
- Обмежити інформаційний шум. Не від реальності, а від хаосу, який лише підсилює відчуття безпорадності. Достатньо одного надійного джерела, одного перевіреного каналу.
- Не бути в цьому страху наодинці. Людина має відчувати зв’язок. Одне повідомлення подрузі може бути ефективніше за десять технік.
- Повертати тіло в безпечне тут-і-тепер.
- Дихання, руки, ґрунт під ногами.
Раніше ми розповідали тобі, як підтримати людину після трагічної ситуації, якщо тобі бракує слів. Читай про це в нашому іншому матеріалі.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!
