Усе в розпеченій пилюці, і час ніби зупинився! Бойова медикиня про роботу на фронті, влучання в бліндаж та ПТСР

На передовій життя та здоров’я військових залежить від вчасно наданої допомоги. Тисячі українських медиків евакуюють поранених під обстрілами, ризикуючи власним життям. Сьогодні ми розповімо історію бойової медикині одного зі штурмових взводів ЗСУ Марти Дем’янчук на псевдо Стріла.

Дівчина ще в 17 років почала захоплюватися тактичною медициною, а за останні кілька років побувала у багатьох гарячих точках: Горлівський напрямок на Донеччині, Житомирщина, Київщина, Світлодарська дуга, Бахмутський напрямок — околиці Соледара, де зараз продовжує працювати.

Як вирішила стати бойовою медикинею

Дівчина навчалася на кафедрі журналістики в Івано-Франківську. Волонтерила, навіть відкрила книгарню від видавництва, створеного ветеранами війни. Також активно займалася громадською діяльністю.

За два роки до повномасштабного вторгнення підписала контракт із ЗСУ, проте бойовою медикинею стала ще до цього. З 17 років Марта почала цікавитися тактичною медициною, проходила різні комерційні курси за власний кошт.

— Напевно, об’їздила усі куточки України, щоб отримати якомога більше знань та сертифікатів. Уже через рік поїхала добровольцем на стажування на Донеччину, де отримала свій перший досвід. У 2020 році підписала контракт зі Збройними силами України, — ділиться Марта.

Про початок повномасштабного вторгнення

На початку 2022 року дівчина з побратимами проходила навчання та підготовку до прогнозованого широкомасштабного вторгнення Росії. За її словами, на службі заздалегідь до цього готували. Тож для медикині це не стало несподіванкою.

— За місяць до повномасштабного наступу росіян мене запросили провести цикл навчань з надання допомоги в умовах бойових дій для тисячі франківців, чим я залюбки займалася.

Але тоді, за моїми спостереженнями, не всі розуміли серйозність ситуації, — згадує Марта.

24 лютого Стріла була на добовому чергуванні на КПП у частині. Коли прокинулася о п’ятій ранку, то побачила перші новини про десантування російських військових на території України.

— Зрозуміла, що мене чекає “гарячий” день. Тоді до частини прийшло до тисячі мобілізованих, тож я не мала часу перепочити жодної хвилини до наступного ранку. Вже за деякий час ми з підрозділом звільняли Київщину та Житомирщину, — розповідає медикиня.

За її словами, будні на війні дуже різноманітні. 

— Сьогодні ти можеш мешкати з підрозділом у житлі з усіма умовами, митись у теплій ванній, а завтра — спатимеш у якомусь сирому холодному підвалі, де миттєво починаєш хворіти на різні інфекції дихальних шляхів. Але, як показує досвід, жінка може пристосуватися до будь-яких умов, — стверджує Марта.

Про роботу бойового медика

— Найважчим для медиків є не довезти пораненого до стабілізаційного пункту. Саме тому потрібно багато навчатись, завжди розвиватись та бути в тонусі. Щоб не гадати потім, коли вже буде пізно, як можна було б вчинити інакше, — наголошує медикиня.

Вона зазначає, що найнеобхіднішим для медика на фронті є хороший мобільний автомобіль 4 х 4, який проїде по будь-якому бездоріжжю. Крім цього, треба мати хороший медичний наплічник. 

— Мій наплічник повністю укомплектований за рекомендаціями комітету ТССС  (Tactical Combat Casualty Care). Зараз усі сертифіковані парамедики працюють за цим протоколом.

Ці знання та вміння рятують життя, — підкреслює Стріла.

Історія, яка запам’яталася найбільше

Марта розповідає, що до їхньої групи приїхали поляки-парамедики як добровольці. Раніше вони служили у військах НАТО, тому мали певний досвід. Але дівчина стверджує, що українська та їхня армія сильно різняться, зокрема, їхнім педантичним плануванням.

— Отож ситуація: викликають нас на евакуацію поранених на “нуль”. Збираємо усі наплічники, сідаємо у наші позашляховики. Останньої миті нам кажуть, щоб ми пересідали в “шишигу”, бо наш транспорт не проїде.

“Шишигою” у військовому середовищі називають ГАЗ-66 — радянський вантажний автомобіль. 

Усі без зайвих питань пересіли, але був один веселий момент — у нас не було жодного захисту, лише тент зверху. Не доїхавши до позицій, перед нами “накрили” село з Градів, але нікого це не зупиняло. 

Потім нас по радіостанції повідомили, що поранених евакуювала інша евакуаційна група броньованим транспортом. Повернувшись на місце постійної дислокації, один з поляків був дуже шокований після цієї поїздки. Він казав, що неможливо так жертвувати життям без жодного планування. Але такі наші реалії. 

Життя та робота тут показують, що планування не діє у наших умовах. Проблеми потрібно вирішувати в міру їх надходження, — наголошує бойова медикиня.

Про колектив та мотивацію

За словами Марти, хороший колектив, так зване військове братерство, найбільше мотивує до роботи. Більшість військових на фронті мають саме справжнє побратимство та відповідальність за своїх друзів по зброї. 

Якби не надійні люди поруч, які завжди прийдуть на допомогу, було б дуже складно.

Додають сил прості речі: розмови телефоном з рідними, смачна їжа, успішно виконана робота, ділиться дівчина.

Зараз у війську багато жінок. Марта каже, що не стикалася з дискримінацією, проте всі прагнуть оберігати.

— Загалом до дівчат вимоги такі самі, що й до хлопців. Хочеш на “нуль”? Будь добра працювати на рівні з усіма військовослужбовцями без фраз: “Я ж дівчинка”. Мій підрозділ для мене, як маленька сім’я. Не знаю навіть, як після демобілізації буду без них, — зізнається медикиня.

Читати на тему

Найстрашніше — тиша. Історія 21-річної військової медикині Вікторії на псевдо Мала

Читай у матеріалі історію Вікторії, яка з початку повномасштабної війни рятує життя наших військових.

Про поранення

У липні 2022 року поблизу Вуглегірської ТЕС, на Світлодарській дузі, Марта з побратимами була в розвідці та виконувала завдання на спостережному посту. Вони були не в простому бліндажі, а бетонному ДОТі.

— О першій ночі перед нашим спостережним пунктом росіяни спалили ціле село фосфорними та запалювальними снарядами. Де ще удень я бачила, як якась бабуся пасла корову, все згоріло за лічені хвилини, — розповідає Стріла.

Марта присіла відпочити, бо тоді мало спала та їла. Десь о другій ночі зімкнула очі та почула, як за 20 м відбувся “приліт” снаряда 152 мм. 

— Уже й не звертала уваги на ті вибухи, бо за три дні нашого перебування на позиції там було, мабуть, до 200 “прильотів”. Коли розплющила очі, навколо було все червоне, дзвін у вухах, усе в розпеченій пилюці, і час немов зупинився. 

Вдихнувши, я миттєво отримала опік дихальних шляхів.

Найстрашнішим було те, що я не могла знайти у тому полум’ї ні виходу звідти, ні побратима, що спав навпроти. Чесно, я думала, що він загинув. 

Але однієї миті він зловив мене за руку та витягнув на вулицю. Це було пряме влучання 152 мм у бліндаж. Правда, втиснувся він у насип за 10 см від стіни, де я спала спиною, — згадує медикиня.

Військові почали відходити на іншу позицію, але противник, напевно, відстежував їх по радіостанції. 

— Щойно відбіжимо по окопу, туди відразу влучає снаряд. Бігла, падала, блювала від контузії, але не могла стати тягарем для хлопців, тож ішла до кінця. Зайшли у запасний бліндаж, і знову влучання. 

Мені здавалося, що втрачаю свідомість, але щось постійно приводило до тями. 

Вивозили транспортом нас теж “весело”. Їдемо, раптом бачу, як у напрямку машини летить якась велика червона куля. Думала, що це пуск якоїсь РСЗВ. Як виявилося, це була сигнальна ракета, якою противник позначав, куди вести вогонь. 

На щастя, ми змогли виїхати. Через день побратими, зайшовши у той бетонний ДОТ, були шоковані. Там усе було пробите осколками, ми дивом усі вижили. 

Я була в кутку, не зловила жодного. Але через бетонну споруду та полум’я отримала сильну контузію та опіки. Лікувалася з побратимом, що був навпроти мене, понад місяць. Наслідки контузії видно і зараз. Одне вухо значно втратило слух, який не повернеться вже ніколи. А гормональний збій та проблеми з головою, мабуть, лікуватиму ще не один рік, — думає Марта.

Читати на тему

Знала, що Росія — ворог, задовго до 24 лютого… Історія медикині Роксі, яка рятує життя на Сході

Медикиня розповіла історію, яка найбільше її вразила на фронті.

Що треба військовим після повернення додому

Після поранення Марта мала змогу приїхати додому. Зізнається, що ті кілька днів були для неї дуже складними. Вважає, що це через нерозуміння рідних та суспільства. Вона каже, що це ніби інший світ.

— Прокидалася вночі, мені здавалося, ніби я досі лежу у бліндажі й мене ніхто не витягнув. Потрібно було увімкнути світло, щоб повернутися до реальності. Це, схоже, ПТСР, від якого лікує тепер лише війна, — зізнається медикиня.

Вона вважає, що країна має вкладати усі зусилля, щоб створити хороші реабілітаційні центри для ветеранів. Військовим треба дати змогу звернутися за кваліфікованою допомогою військових психологів та психотерапевтів. 

— У мене, на жаль, був поганий досвід роботи з цивільною психологинею з госпіталю для ветеранів війни у Коломиї, від якої я вийшла зі ще гіршим станом, аніж до візиту. 

Допомога тієї дівчини полягала у словах: “Просто згадайте, де ви є”, “Робіть дихальні вправи” і щось типу “То ви себе накручуєте”. 

Мені з уже поставленими діагнозами ПТСР, важка депресія та тривожні розлади це не допомагало, — розповідає Стріла.

Плани після перемоги

Марта зізнається, що після перемоги України хоче створити повноцінну сім’ю та якомога частіше вирушати з коханим у мандрівки горами. 

Це єдине, що надає мені сил та натхнення вдома. Тож маємо надолужити втрачене, — каже вона.

Медикиня вважає, що сила українців у тому, що наш народ — як великий живий організм.

 — Кожен орган, кожна частинка тіла важлива для його функціонування. Коли цьому організму щось загрожує, усі частинки починають мобілізовуватись для його захисту. Єдність, віра і любов до свого — ось у чому наша сила.

Ми ірраціональні. І ніколи не продамо свій дім за палицю ковбаси, на відміну від нашого ворога, — стверджує Марта.

---

На фронті Україну захищають представники різних професій, студенти, творчі люди. Раніше ми розповідали історію молодого поета Артура Дроня, який воює на передовій, про творчість та як змінилося життя.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!