Благодійність — це не виписаний чек: Маша Єфросиніна про мотиви доброчинності, перше врятоване життя та здоровий егоїзм

Марія Єфросиніна — людина, яку хочеться наслідувати. Її щирі та спокійні розмови з зірками на її YouTube-каналі та у програмі Мій секрет на СТБ ніколи не залишаються без уваги.

Як громадський діяч, вона озвучує важливі й часом непрості теми, що раніше були в тіні. Як звичайна людина — створює благодійні акції, що рятують життя.

З чого починався шлях доброчинності та чому залишається важливим і надалі, Маша Єфросиніна розповіла Вікнам.

Коли ви почали займатися благодійністю та чи вплинуло на це материнство?

Благодійністю я почала займатися дуже давно, але вона була непублічна. У моїй системі координат благодійність спочатку була гострою внутрішньою необхідністю постійно допомогати нужденній людині. 

Відповідно, коли я вперше зрозуміла, що заробляю гроші, маю роботу, я досить щаслива людина — захотілося робити щось, щоб віддячити всесвіту за всі ці дари.

Я пам’ятаю, як вперше запакувала в конверт десяту частину щомісячних заробітків і відвезла в Охматдит. Зовсім не розуміючи, як це робиться, кому я їх віддам і взагалі, що відбуватиметься далі. Це було дуже багато років тому. Моя дочка була ще маленька.

Тоді ще не було фондів, і я багато років возила на чорний вхід ці конверти.

Дотепер дуже багато зірок, близько 80%, роблять це закрито.

Але у 2014 році, коли я носила під серцем уже свою другу дитину, то сукупність обставин привела мене до тями. Те, що я у свої 35 років ходжу вулицями, привожу в Охматдит конверти й відомих людей приводжу, роблю якісь акції маленькі й таке інше — цього мало, все не так має працювати.

Напевно, на усвідомлення вибуху мого внутрішнього людського пориву спрацювали і початок війни, і анексія Криму, і те, що дитина в моєму животі живе на вулиці Інститутській, де стріляють.

І якось все: популярність, публічність, те, що тобі посміхаються люди, фотографуються — раптом миттєво стало не найважливішим у житті.

Я зрозуміла, що все, що було до цих днів, залишилося в минулому. Почалася якась нова дійсність.

Настав час кричати. Тоді я завела сторінки у соцмережах і почала вчитися публічно висловлюватись на важливі теми. Почала писати пости та закликати збирати гуманітарну допомогу дітям-переселенцям.

Коли ти думаєш зібрати першу вантажівку гуманітарної допомоги, а люди надсилають на десять вантажівок, то починаєш вірити вже в добро, в об’єднання, і в житті починає зовсім інакше складатися.

Одразу ж з’явився фонд Твоя опора, сформувалися цілі. І нині без цього вже немає мого життя. Сьогодні вже є два фонди: фонд Маша займається жертвами насильства, а фонду Твоя опора вже вісім років, він зібрав сотні мільйонів гривень на допомогу хворим дітям.

В одному з інтерв’ю Діма Монатік говорив, що він не розповідав про свої добрі вчинки, про благодійність доти, поки не поспілкувався з вами. Як ви гадаєте, чому в Україні не заведено говорити про свої добрі вчинки?

Коли ти наслідуєш свій порив, ти нікого не просиш це оцінювати, але люди безжальні.

І, на жаль, відсутність культури благодійності у ментальності цьому підтвердження. 

Страшніших заголовків у той період, коли я публічно заявила, що треба допомагати людям, на мою адресу не було ніколи. Це були найбільш принизливі заголовки з боку преси, яка є важливим транслятором у всьому світі.

Читати на тему

Вони наважилися розповісти! Зірки створили кампанію проти домашнього насилля #НеЗдається

StarLight Media та Інститут когнітивного моделювання (ІКМ) за підтримки Товариства Червоного Хреста України запустили кампанію із протидії домашньому насильству. 

Преса дозволяла собі кричати про те, що Єфросиніна піариться на хворих дітях, Єфросиніна боїться втратити популярність, Єфросиніна не знає, як про себе нагадати. Це дуже прикро та принизливо. Тому я розумію кожну відому людину, яка не хоче це перетравлювати та розхльобувати.

Роблячи добро, ти робиш його за внутрішнім поривом.

Саме тому я почала з розповіді про те, що я з конвертом тихесенько стояла біля чорного входу лікарні і моя суть, моя особистість була задоволена.

Але коли приходиш в публічне поле, ти виносиш себе на оцінку, хочеш цього чи ні.

Це великий шлях, який мав хтось розпочати. Тому я вважаю, що головний вихід із цього всього – починати робити добро, але системно, не полишаючи. Довіра так просто у нашій країні не заробляється.

Існує теза про те, що благодійність — це прояв егоїзму людини. Деякі люди вважають, що ті,  хто робить щось добре комусь, роблять це лише для самоствердження. Чи згодні ви з цим?

Коли я писала свій перший пост із закликом до підписників, щоб вони надсилали одяг, медикаменти для дітей, яких виносять з палаючих будинків у зоні АТО, точно не думала про те, що я класна.

Моя думка була: як я могла не робити цього раніше? Як я могла пропустити стільки років своєї публічності й, розуміючи сферу свого впливу, мовчати й тихо боятися осуду, який насправді ніщо проти того, скільки людей це може врятувати!

Один із моїх меседжів аудиторії: “Спробуйте — за вуха не відтягнеш”.

Це справді крутий стан, коли ти щось зробив, а особливо — коли побачив результат. Коли дитина врятована, одягнена, нагодована; жінка знайшла сили розірвати коло насильства, знайшла нову роботу і пішла від аб’юзера; коли за допомогою обладнання в інституті Миколи Амосова виліковується три тисячі дітей на рік — цей кайф не передати словами.

Розумієш, що ти не дарма живеш, фізично це відчуваєш.

Чи егоїзм це? Може бути. Можливо, якась форма егоїзму. Але краще, напевно, так, ніж іти й самостверджуватись за рахунок того, щоб ображати матерів, принижувати когось, позбавляти когось їхніх прав на існування. Нехай хтось вважає, що це егоїзм. Мені все одно, це класне відчуття.

У нас же це явище також досить спотворене. Егоїзм — це означає вирок, значить, що ти якась погана людина, але це не так.

Як ви вважаєте, чому у людей склався такий стереотип, що благодійністю можуть і повинні займатися лише заможні?

Відсутність культури. Я була на ярмарку в американській школі, де діти пекли пряники й збирали гроші на допомогу онкохворому хлопчику Джону.

У США діти не уявляють свого життя без того, щоб зробити щось хороше.

Дуже просто навести приклад на Charity Weekend, який ми робимо з 2016 року, окрім цього року та минулого через пандемію. Зробити величезний фестиваль — це колосальні гроші: оренда великої території, десятки гектарів, сцена, звук, техніка. Це мільйони гривень.

І всі підрядники роблять нам це безкоштовно. Усі зірки виступають безкоштовно. Ми платимо тільки за прибирання сміття, яке справді залишається, бо десять тисяч людей — це прохідний мінімум за цілий день нашого фестивалю. Оце благодійність.

Публічні люди, які стають за лавки здорової їжі та продають її. Саша Педан, Аніта Луценко, Оля Полякова, Настя Каменських… Усі топові зірки не беруть жодної копійки.

З Дімкою (Монатіком — ред.) навіть таке було… Я запитала про райдер та що має бути в гримерці. Він сказав: “Просто вода”. Я ніколи не забуду і завжди буду йому великим другом за це. Просто вода! Тому що він прийшов робити добру справу.

Підрядники, світловики, техніки, лікарі, які обстежують дітей, швидка допомога — все безкоштовно. Це і є благодійність.

Кожен захід, чи то Charity Weekend, чи то лекцію я починаю з однієї фрази:

Благодійність — це не виписаний чек, не переказана сума, ні, не тільки це. Це акт твоєї доброї волі.

Благодійність — це не найпопулярніша тема для преси. Це найпровальніші за охопленнями пости у мене в соцмережах. Ви також зараз займаєтеся благодійністю, висвітлюючи цю тему.

Тому ні. Благодійність — це не прерогатива багатих людей.

Гроші — просто дуже великий показник. Зібрати кілька мільйонів — це одразу зрозуміло, що десь хтось отримає допомогу.

Вибачте за пишномовність, але філософія мого руху в тому, що я вірю в об’єднання людей, які не можуть виписати великий чек. Приходячи сім’ями, з друзями, кумами, сусідами на Charity weekend, заплативши 100–200 грн за вхід, вони отримують свято душі, серця, живота та сім’ї. Там, усередині, вони усвідомлюють, що цим допомагають людям.

Це важкувато, якщо чесно. Набагато простіше, мені здається, зібрати 30 багатих людей, зробити аукціон і начаклувати 30 мільйонів, але ми пішли іншим шляхом. Це теж добре.

Яка історія тих, кому ви допомагали за весь час благодійної діяльності, вразила вас найбільше?

Це перша історія та перша врятована мною дівчинка. Далі я вже не вела рахунок, але вона — моє перше врятоване життя. Я до неї ходила ще в Охматдит.

Я зберігаю її фотографію. Вона її мені надіслала зі словами, що має ремісію… Її звати Наталка.

Це було дуже багато років тому, а далі все, я втратила рахунок. Коли почала займатися фондом, то свідомо вирішила, що не вгрузатиму в приватні історії, не витримаю.

Далі ми перевели фонд у концепцію комплексних рішень. Почали шукати обладнання, тому що всі ключові медзаклади столиці, куди звозять дітей з усієї країни з різними патологіями, оснащені операційними з радянських часів. Ми почали закуповувати операційні столи, ремонтувати реанімації, закуповувати все в кювези, лазерні апарати, щоб дітей перестали розрізати від голови до пупка, а лазером могли оперувати, як у всьому світі заведено. Так мені зрозуміліше те, що ми робимо.

Останні кілька років я зосередилась на жінках, які постраждали від насильства. І тут, у принципі, всі історії досить страшні, потішити мені вас поки нічим.

Була жінка, котрій ми допомогли вирватися. Запропонували виїхати з її села із двома дітьми, запропонували соціальне забезпечення, квартиру в центрі Києва, можливість знайти роботу, просто допомогти їй розпочати нове життя. Вона відмовилась. 

Сказала, що в селі їй зрозуміліше жити, але це зовсім інша історія.

Я за них дуже переживаю і тішуся, коли когось вдається рятувати. Дуже люблю наші акції.

Якщо тобі все ще здається, що на добрі вчинки здатні лише зірки чи супергерої, читай, неймовірну історію трансплантації в Україні про те як одне життя врятувало чотирьох.