Стояв нелюдський крик по всьому бараці: інтерв’ю Богдана Грішенкова, який вижив у теракті в Оленівці

Пережити ніч з 28 на 29 липня 2022 року у поспіхом зведеному бараці в російському полоні зі 193 людей не змогли щонайменше 50 захисників. Ще 70 зазнали поранень внаслідок теракту, який вчинили росіяни.

Новий командир бригади Азов Богдан Грішенков на псевдо Пугач — людина, якій довелось пережити пекло тієї ночі. Він захищав Маріуполь ще до початку повномасштабної війни, вийшов в полон за наказом наприкінці травня минулого року, був поранений у бараці в Оленівці, який став епіцентром теракту росіян.

29 липня 2023 року Вікна до роковин трагічної події поспілкувалися з Пугачем не лише про його військовий шлях та ніч теракту, але й про виживання у полоні та життя після нього. А вже 18 квітня 2025 року Богдан Грішенков — новий командир Азову. Про це повідмили на офіційній сторінці 12-ї бригади спецпризначення.

Читай, який шлях пройшов новий командир бригади, — в інтерв’ю Вікон.

Богдане, наскільки я розумію, ви досить давно в лавах Азову. Розкажіть, будь ласка, як починався ваш шлях у підрозділі?

— 8 травня 2015 року приїхав у Київ, де набиралися люди для вступу в ще на той момент батальйон Азов. Там вже служив мій однокласник з 2014 року.

Він давав позитивні відгуки про цей підрозділ. Як і люди, які самі йдуть на військову службу у воєнний стан, потрібно було дізнатися, у який підрозділ збираєшся.

Мені було цікаво те, що я дізнався саме про Азов, його підготовку, спорядження. Не останню роль зіграла ідейна характеристика підрозділу. Тому я для себе обрав, що піду саме в Азов.

Що саме вас мотивувало обрати шлях військового?

— Я з Донецької області родом. Бачив, як це все відбувалося у 2014 році. Мені було дуже неприємно це спостерігати.

І коли місто, у якому я жив, звільняли — на броні їхали хлопці десантники, яким по 18-19 років. А мені тоді був 21 рік. Вони малі, і мені через це стало так совісно, що я самостійно ухвалив рішення йти воювати.

Чому ви обрали саме Азов? У чому його суперсила?

— На мою думку, є декілька факторів. По-перше, в Азові кожен командир, 95% командного складу станом на 2022 рік — всі були солдатами.

Тобто кожен командир знає, як треба поводитися солдатам, як донести інформацію. Він був на його місці, хвилюється за нього, він відповідає за свій особовий склад.

По-друге, це одна велика родина. Коли з тобою щось може трапитись, то тобі завжди допоможуть. Завжди! Неважливо у якій ситуації. Та й люди приємні (усміхається, — ред.).

На боєздатність підрозділів вплинула мотивація особового складу, бо до нас йшли люди, які не хотіли просто відсидітись. У нас не було такого, що ми робимо заняття задля занять.

Ми займалися справді бойовою підготовкою, і це дало великий результат, який ми показали щонайменше на початку повномасштабної війни. Редіс майже завжди приїжджав на польові виходи, особисто контролював і допомагав їх провести правильно.

Яким був ваш перший день повномасштабної війни?

— Повномасштабну війну я зустрів вдома в ліжку. Прокинувся від телефонного дзвінка. Дружини вдома вже не було, тому я спав одягнений, бо міг собі це дозволити.

Мені подзвонили, сказали — війна. Я не вірив в це, каву собі зробив, зуби чистив, не поспішаючи, машину прогрів, доїхав до бази. Коли заїжджав, тоді вже пролунали вибухи. Тоді я остаточно зрозумів, що, мабуть, це таки повномасштабна війна.

Коли ви потрапили на територію Азовсталі?

— А я вам точно не скажу, якщо чесно. Це був квітень, коли моя рота зайшла саме на територію заводу Азовсталь. Була чи не передостанньою. Це було може 20 квітня.

Там не змінюється сприйняття часу. Його просто немає.

Ти просто чекав ночі, бо тоді противник вів не дуже активні наступальні дії, а просто обстрілював авіацією й тому подібним. Але це я кажу тільки за свій напрям відповідальності, бо їх було багато, і підрозділів ворога, які наступали, — теж.

Читати на тему

Азовсталь, автомат проти танка, собачий корм та Оленівка: жорстка історія морпіха, який боронив Маріуполь

“Доводилося йти з автоматом на танк або чекати, доки він “відпрацює”, потім самому працювати”, — пригадує Віктор будні в Маріуполі.

Як ви сприйняли новину, що за наказом маєте скласти зброю та вийти з Азовсталі?

— Не можу пояснити. Просто ви не зможете зрозуміти тих обставин, у яких ми були. Ворог переважав у всьому, у чому тільки можна.

І коли у тебе два чи два з половиною місяці дуже інтенсивних боїв, дуже важкі поранені лежать та просто гниють і помирають від того, що в них немає ліків чи знеболювальних, то я вважаю, що це було правильне рішення. Бо людина — не робот.

Ти не маєш уявлення, що з тобою буде. Тому що обіцяли одне, а те, що могло статися — це інше. Тому дуже двоякі були відчуття.

Що таке насправді Оленівка — в’язниця чи табір? Розкажіть, будь ласка, детальніше про умови там.

— Табором це назвати не можна. Це бараки, територія із парканом, колючкою. Ти не володієш собою. Тебе годують, викликають на допити. Ти не володієш нічим і підконтрольний росіянам та так званим “ДНРівцям”.

Якщо я не помиляюсь, у нашому бараці мало бути до 100 людей. Це за кількістю спальних місць. А нас там жило понад 330 людей на початку. Потім нас ставало все менше, бо забирали когось в одне місце, когось — в інше.

Спочатку було дуже важко з їжею. Вони не справлялися, не могли фізично приготувати їжу на таку кількість людей. Потім все трішки стабілізувалося, але достатньої кількості їжі не було.

І хоча від голоду теж вмерти не можна було, але люди свідомість втрачали, бо були дуже слабкі. У тій їжі ні вітамінів, ні жирів — нічого не було.

А про що ви мріяли тоді?

— Про їжу, про відпочинок. Та багато про що можна було мріяти. Ми про все встигли помріяти. Про все, що можна було, подумали. Життя все своє теж всі згадали.

Після полону, після обмежень, ти цінуєш більше все просте. Ти цінуєш більше людяність, дружбу, хліб. Хоча ні. Хліба вже від’їлися.

Хотілося вийти, бути в Україні, поїхати кудись відпочити з дружиною, побачити маму, бабусю з дідусем.

Також гріло, що ми звідти рано чи пізно вийдемо, а хтось не вийде — це люди, які фанатіють від так званих “ДНР” та “ЛНР”.

Це можна просто перелічувати годинами. Просто все, що собі можете подумати в повсякденному житті, там — це як маленька мрія.

Ви про щось говорили з побратимами у бараці ввечері перед терактом?

— Ми цілий день те й робили, що спілкувалися, бо більше не було що робити. Книг вже в цьому бараці не було, ми їх залишили в попередньому.

Там була така спека! Тому ходили та розмовляли. З ким, я пам’ятаю, був діалог був по півгодини — вони всі загинули.

Тоді було дуже спекотно, і в душному бараці спати було доволі неприємно. Багато хто ще не спав, тому крутилися, спілкувались.

Але нам в цей день сказали, щоб о 22:30 всі були в бараці. Виходити в туалет можна було по одному чи по двоє, хоча до того можна було й на прилеглій території гуляти.

Мені навіть складно уявити, якими жахливими є ці спогади, але чи могли б ви розповісти про теракт, який ви пережили?

— Там за територією колонії були вогневі позиції артилерії. Тобто, коли звідти працювали, то вікна дрижали. Коли була відповідь з українського боку, ми були дуже морально задоволені.

Пам’ятаю, в ту ніч з однієї сторони касета Градів вдарила, потім був якийсь вибух десь дуже поряд і вилетіло скло. Вікна не дозволяли відчиняти, щоб хоча б свіже повітря було. Тому коли одне скло вилетіло, я підняв голову й подумав: “О, буде свіже повітря”. Накрився та далі ліг спати.

Прокинувся від високої температури, був на підлозі. Усе пекло, було гаряче. На спині відчув вогонь. Зрозумів, що багато диму було зі сторони виходу. Усе горить ліворуч і праворуч. І такий нелюдський крик по всьому бараці!

Якось інтуїтивно вирішив перевірити ліжко, де був командир першої роти. Його не було. Я декілька раз крикнув, хто є з третьої роти. Хтось дав звук, але я вже зрозумів, що в мене під ногами скло та вогонь, тому почав пересуватися ближче до виходу.

Там якийсь хлопець стояв навколішках та кричав. Я йому кажу: “Братику, давай з ангара виліземо”. Він казав, що не може. Але я витягнув його таки. Потім почав дивитися, що зі мною. Там була кров. Моя чи не моя — незрозуміло.

Просто це були крики. Ми намагалися трьохсотим надати хоч яку медичну допомогу — перев’язували футболками, шнурками. Потім ще дотягнули вже за територію цього хлопця. Я не знаю, живий він чи ні, тягли, щоб не згорів. Витягали 200-х, які вже були загиблі.

Там просто був хаос — люди кричать та горять, а ти нічого не можеш зробити. Яким медиком ти б не був, які б ти курси не проходив, але пальцями півголови назад не склеїш.

Але цікаво, що перед вибухом охорона, яка нас на відстані десь метрів 50 охороняла, коли ми заїжджали,  викопала собі окоп. Такий собі бліндаж, але без накриття і з бруствером в сторону. Це дуже дивно.

І навіщо нас було переселяти в цей барак, який не обладнаний для життя. На 200 осіб один або два туалети.

Читати на тему

Майже рік потому. ООН визнала, що теракт в Оленівці спричинив не удар HIMARS

Утім, майже за рік після трагедії ООН не вдалося отримати гарантій безпеки для відвідання місця теракту в Оленівці. 

А де після теракту була охорона?

— Не було їх просто. Хлопці проламали паркан і ми просто почали виходити за територію бараку, що палав, бо вогонь міг перекинутись на нас.

Багато хто був, у чому мати народила, або в одних трусах, бо всі спали в спеку.

Ми вже коли всі зібрались в одному місці, сказали перенести найтяжчих поранених ближче до паркану, мертвих теж ближче до нього. Легкі поранені були десь на середині, а більш цілих ніхто не контролював.

Ще там була асфальтована алея і газончик, дерева. Охорона стріляла в повітря та казала, щоб всі вийшли на асфальт. Я не розумію навіщо. Якби я це зі сторони бачив, то нічого, крім жалості та співчуття, не відчував би.

Що відбувалося далі?

— За годинки дві полонених медиків пустили. Вони вже робили фільтрацію поранених: тяжкі, середні, легкі. Намагалися ще врятувати тих, хто помирав прямо біля паркану.

Вже на світанку, о четвертій чи п’ятій годині, почали приїжджати не швидкі допомоги, а КамАЗи, й ми подавали список на охорону. Потім поранених вивозили в Донецькі лікарні.

Я поїхав в останній чи передостанній партії, бо в мене були поранення мінімальні порівняно з іншими хлопцями. Весь час я був в лікарні до моменту обміну.

Коли ви зрозуміли, що їдете на обмін?

— Обмін був великий, людей по різних локаціях збирали. Потім нас вивезли в Росію.

А що це обмін, був впевнений, коли з літака в Білорусі нас пересадили в автобуси з м’якими сидіннями. Я просто був у шкарпетках, футболці та джинсах з якоїсь дитини, що мені дали в лікарні, бо одягу в мене не було, і нога опухла, бо пальці відрізали. І той, хто мене супроводжував, сказав: “Акуратно, сходинка”.

Тоді подумав, що, може, і справді на обмін. Раніше жодного разу не казали бути обережним.

А також голос в автобусі, коли вже, мабуть, це була або українська територія, або на кордоні. Там хтось зустрічав нас. Це, мабуть, були представники ГУРу. Вони сказали: “Хлопці, Слава Україні!” Тоді вже відчув, що все добре.

Чи зверталися ви після цього за психологічною допомогою? Чому, на вашу думку, іноді дехто соромиться звертатись за нею?

— Авжеж, ми спілкувалися з психотерапевтом. І не з одним, а десь із п’ятьма. Та все нормально.

Сказали, що сприйняття сьогодення трішки змінилося. Воно більш практичне стало, більш щире. Дуже сильно не подобається несправедливість, майже не плачу. Але, як кажуть лікарі, це не критично.

Існують стереотипи, що я чоловік та не розмовляю з психологами. Хоча в цьому нічого ганебного не бачу, бо руку чи нову ногу ще можна дати, а нову голову, на жаль, ні.

Але головне — це не психотерапевт чи психолог, а підтримка близьких та рідних. Це першочергово, а потім вже, якщо в тебе вдома все гаразд, то і в голові буде все добре.

От моя дружина мене у всьому підтримує, хоч і бурчить. Має на те повне моральне право. Але ж таки у всьому підтримує.

Як ви вважаєте, як можна допомогти тим, хто у полоні чи тільки повернувся з нього?

— Коли повертають людей, то не треба їх закидувати якимись питаннями. Потрібно давати час акліматизуватися людині в суспільстві.

Бо нас не було дев’ять місяців. А коли ми вийшли, за цей час змінилося все навколо повністю, і ти повернувся вже в іншу країну. Дуже сильний контраст, починаючи від цін, і закінчуючи блогерами, які розмовляють українською і кажуть щось про українське.

А ще попрошу усміхатись. Це буде приємніше, ніж коли ти йдеш у Києві чи Одесі й бачиш людей з сумними обличчям. Ти дивишся і хочеш сказати, що все ще не так погано у житті.

Ще дуже багато наших в полоні, на превеликий жаль. І дуже хочеться, щоби вони скоріше побачили своїх рідних, відпочили, та й просто повернулися у свою країну. Все це дуже важливо.

Читати на тему

Серця їхні — сталь! Річниця полону захисників Маріуполя: як це було, кого звільнили та як борються за досі полонених

Хронологія подій під час битви за Маріуполь та як сьогодні можна допомогти полоненим захисникам та захисницям.

Що потрібно пам’ятати про теракт в Оленівці?

— У цьому теракті люди, які були поранені чи загинули, не здалися. Це ті люди, які чинили спротив понад 80 днів, не жаліючи себе. А потім вони за наказом вийшли в полон, бо інших варіантів, як на мене, не було.

Якби ми виходили з боєм, то живими б лишилося десь 50 людей. Це одиниці, а там були ще й поранені, яких повинні були обміняти одразу.

У полоні тебе можуть побити, можуть катувати, але не вбити. А тут людей заганяють за добу до вибуху в окремий барак на віддалені, роблять окоп і просто вночі підривають.

Люди загинули, не маючи зброї, нічого. Вони загинули уві сні. І деякі вмирали дуже болісно. Про це треба нагадувати, щоб наше суспільство це пам’ятало, та й за кордоном теж щоб про це знали.

Це сьогодні сталося в Україні, а завтра це ж може відбутись і не тільки у нас. Все можливо після 24 лютого, на жаль.

Якою ви хотіли б бачити Україну майбутнього?

— Хочу бачити не корупційною. Щоб люди любили свою країну і не були егоїстами, щоб ми думали й про оточуючих. Тоді в Україні буде, впевнений, значно ліпше.

А якщо думати тільки про себе, то воно так і залишиться — буде як зараз, як п’ять років тому. І не всі люди, на жаль, це розуміють.

---

Також раніше ми розповідали, як долучитися до вшанування загиблих від теракту в Оленівці.

А ще у Вікон є свій Telegram та Instagram. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.