Відколи почалась війна, я вже не боюсь померти — відверте інтерв’ю Ектора Хіменеса-Браво про пізнання себе та нові реалії життя

Український шеф-кухар колумбійського походження, ресторатор і незмінний суддя проекту МастерШеф на СТБ Ектор Хіменес-Браво на початку повномасштабної війни був за кордоном на відпочинку із сім’єю.

Але щойно він дізнався страшну звістку про вторгнення росіян, одразу повернувся у Київ до своєї команди. Його ресторани почали готувати безкоштовні обіди для українських захисників та лікарень, а сам Ектор став активно волонтерити.

Рік потому ми розпитали шеф-кухаря про те, чому його серце обрало Україну, як його родина ставиться до такого рішення, звідки він бере енергію продовжувати свою справу та чи хотів би він спробувати свої сили на МастерШеф у ролі учасника, а не судді. Про це й не тільки читай у нашому ексклюзивному інтерв’ю.

— Два місяці тому ви повернулися з Колумбії в Україну. Я бачила реакцію Лупіти (собаки Ектора — прим.авт.), коли вона побачила свій будинок. А якими були ваші перші відчуття після перетину кордону?

— Я поїхав з України ненадовго тільки для того, щоб відвідати свою родину. Рік тому, коли повномасштабна війна почалась, я був у відпустці із сім’єю на п’ять днів. Але я одразу ж приїхав назад.

Тому в мене не було можливості провести достатньо часу з родиною, як я планував. Я вирішив відвідати їх. На жаль, моя мама трохи прихворіла, і мені треба було її побачити.

Це був чудовий час, але, звичайно, коли я був там, то весь час думав про Україну, слідкував за новинами, спілкувався з моєю командою. Повернення (в Україну — ред.) було для мене як: “Ох, я можу дихати знову!”

Коли я перетинав кордон, то відчував, що насправді мені легше, коли я тут, в Україні. Весь час протягом війни мої домашні улюбленці були в Польщі з моєю дівчиною.

Але коли я повертався з Колумбії цього разу, то вирішив взяти із собою Лупіту. І вона була дуже щаслива поїхати назад. Розумна собачка. Вона все пам’ятала. Коли почула цей запах України, то дуже зраділа.

У дорозі вона спала, але коли ми приїхали в Ірпінь, де наш будинок, вона одразу ж прокинулась і мало не плакала, щоб я випустив її з машини! Лупіта була в захопленні.

— Слова прощання з рідними завжди важкі. Я ризикну припустити, що цей раз був особливо сумним для вашої матері, яка знала, що її син повертається в Україну у розпал війни. Чи намагалась вона переконати вас залишитися в Колумбії? 

— Уже давно моя сім’я перестала просити мене поїхати з України. Минулого року, коли я вирішив повернутись до Києва, вони не могли цього зрозуміти. Родичі казали: “Не їдь, ти вже поза межами України, у безпеці. Навіщо тобі повертатись туди?”

Але я повинен був поїхати в Україну. Я пояснював своїй родині багато разів, але коли вже приїхав сюди та зв’язався з ними через відеодзвінок, всі плакали.

Я сказав їм: “Я вже в Україні, вдома. Що б не трапилось, я буду тут. Будь ласка, не нервуйте, бо я в місці, де маю бути, там, де я щасливий. Тому, якщо зі мною щось трапиться, то знайте, що я був щасливий кожну мить в Україні”.

Тоді вони почали поважати моє рішення і перестали просити мене виїхати. Тому цього разу, коли я повертався в Україну, мама тільки попросила мене, щоб я був у безпеці та був обережним.

— Ваша успішна кар’єра шеф-кухаря дозволяє вам працювати та вести бізнес у будь-якій частині світу від США та Канади до Мальдів та Сінгапуру. Але ваше серце, здається, завжди обирає Україну. Чому?

— Дім — це там, де твоє серце. Уже протягом дуже довгого часу моє серце в Україні. Я — людина, тому думаю про майбутнє та ухвалюю рішення, базуючись на  політичній ситуації, міжнародних умовах тощо. Іноді я справді думав, а чи не настав час, щоб поїхати з України.

Наприклад, коли був Майдан. Незадовго до цього я відкрив свій перший ресторан в Україні та кулінарну школу. Я думав, може, зараз відкривати бізнес тут не на часі.

Коли я тільки приїхав в Україну, тут про мене ніхто не знав. Але українці відкрили свої серця для мене, дали мені багато чого. Тому я вирішив, що інвестиції в Україну — це мій спосіб дати щось навзаєм.

Коли почалась повномасштабна війна і я був за кордоном, моя перша думка була — повернутись в Україну. Так, у мене є будинок в Колумбії, Канаді. З моїми документами я можу працювати в Канаді, США і навіть в будь-якій частині Латинської Америки. 

Але коли я повернувся назад у березні, то перш за все зібрав свою команду і почав допомагати. Крім того, у розпал війни, у липні, я відкрив новий ресторан у Львові. Тобто я продовжую інвестувати в Україну.

Тому що під час кризи ми не можемо закривати бізнес. Навпаки, нам треба відкривати ще більше бізнесів, адже людям потрібна робота. Давати робочі місця, сплачувати податки — це ще один спосіб допомогти. 

— Після початку повномасштабної війни в Україні ви стали активним волонтером, а ваші ресторани перетворилися на гуманітарні хаби. Де ви знаходите натхнення та енергію, щоб продовжувати? 

— Усе було дуже спонтанно. Коли почалась війна, доставка їжі не працювала. І так само не працювали наші ресторани. Але в нас був склад, наповнений продуктами. Ми знали, що ЗСУ та лікарні потребували їжі. Тому ми почали готувати та доставляти страви тим, кому це було необхідно.

Коли запаси їжі почали закінчуватись, ми об’єднались з іншими ресторанами та великими супермаркетами, щоб накопичувати продукти та продовжувати благодійну діяльність.

Потім ми зрозуміли, що нам потрібні гроші, щоб платити працівникам, купувати продукти й таке інше. Тому ми знову відкрили ресторан, але при цьому продовжили безкоштовно готувати для лікарень, військових, пенсіонерів.

Спочатку ми готували кілька сотень порцій на день, але потім це доросло до того, що кожен ресторан готував до 3000 порцій на добу.

Ми також співпрацювали з багатьма волонтерськими організаціями. Вони привозили продукти для нас та допомагали розвозити їжу тим, хто це потребував. 

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Ектор Хіменес-Браво (@hectorjimenezbravo)

— Кожна ваша благодійна вечеря чи кампанія зі збору коштів стає все амбітнішою та масштабнішою за попередні. Розкажіть, будь ласка, про плани на найближче майбутнє?

— Перша моя благодійна вечеря була у Варшаві. Я тоді саме повертався з Колумбії та зустрів там багато українських біженців. Ми тоді зібрали 50 000 євро за вечір для того, щоб допомогти Бучанському району.

З того часу я зустрів багато людей, які вже втомились від війни та хочуть повернутись до свого звичного життя. Але війна не закінчилась. Вона закінчиться тоді, коли ми переможемо. Тому ми маємо допомагати одне одному.

З моєю командою ми постійно думаємо, що ми можемо зробити ще. Ми брейнштормимо кожен тиждень. Зараз ми влаштовуємо благодійні вечері та допомагаємо організації, яка займається біонічними протезами для наших військових.

У нас на кожен місяць є план роботи. На Пасху, наприклад, я об’єднав усі компанії, з якими працюю вже 14 років, ми напекли понад 5000 пасок, крашанок і кошиків з різними корисними речами для кухні, і ми це доставили біженцям зі Сходу та чотирьом лікарням, де перебувають поранені військові, а також відвезли цілу вантажівку продуктів для Бахмута. 

— Як вас змінила війна? Що ви дізнались про себе, чого не знали раніше?

— Я не знав, що вирішу повернутись назад в Україну. Це був великий сюрприз для мене. Я не знав, що не матиму страху. Я думаю, що ми відчуваємо страх, коли боїмось смерті. Але відколи війна почалась, я вже не боюсь померти.

Коли я був у харківському госпіталі, ракети вибухали прямо поруч з нами. Я не боявся. Усе життя я був дуже обережним, намагався не ризикувати. Але зараз мені все одно.

Я пройшов уже багато військових тренінгів, опанував зброю. Я ніколи не думав, що мені доведеться це зробити.

Мої пріоритети також змінились. Якщо раніше я думав, що в мене були якісь проблеми, то в порівнянні з війною та сім’ями, які втратили абсолютно все, ти розумієш, що більше ніяких проблем немає.

Я навчився цінувати речі краще, ніж до цього. Для життя нам не потрібно багато речей. Достатньо базового — їжі та місця, щоб спати. Усе інше — це розкіш, яка насправді нам не потрібна.

Україна також навчила мене патріотизму. Раніше я не знав, що це таке. Я вивчив дуже багато всього про Україну та українців. Мені дуже пощастило бути серед українців у цей час. Так, я багато страждав і плакав через війну, але водночас вона мене зробила сильнішим. 

Читати на тему

Я раніше не знав, що таке патріотизм! Ектор Хіменес-Браво знімає реаліті про героїзм українських кухарів

Відомий шеф-кухар та ресторатор Ектор Хіменес-Браво знімає нове документальне реаліті “Україна: війна та їжа” для телеканалу СТБ.

— Хоча і латиноамериканська, і азійська кухні славляться своїми спеціями та гострими стравами, вони принципово різні. Чому ви вирішили відкрити в’єтнамський та китайський ресторани в Києві замість того, щоб знайомити українців з рідними стравами та культурою?

— Це було бізнес-рішення. Я багато років жив в Азії й дуже люблю цю кухню. Коли ти відкриваєш ресторан, тобі потрібно проаналізувати місцевий ринок, конкурентів, свої шанси на успіх.

Коли я відкрив свій перший ресторан Бао сім років тому, в той час не було китайських ресторанів у Києві. Лише якесь невелике кафе далеко від центру. Тому я був першим, хто зробив це в українській столиці. 

З рестораном в’єтнамської кухні так само. Тоді я створив тренд на це, бо після мене вже багато хто відкрив ресторани азійської кухні та намагався скопіювати мене. І це добре, бо конкуренція змушує мене розвиватись далі.

Щодо колумбійської кухні, я давно вже хочу відкрити такий ресторан. Але є проблема з продуктами. Латиноамериканські продукти дуже складно знайти в Європі.

Є, звісно, ресторатори, які відкривають латиноамериканські заклади, але це неправильно, бо вони це роблять не з тими продуктами й не за тими рецептами. 

— Не могли б ви пояснити, будь ласка, свій стиль Nuevo Latino простими словами? Чому варто його спробувати?

— Nuevo Latino — це спроба вдосконалити латиноамериканську кухню. Тобто взяти латиноамериканські рецепти та інтернаціоналізувати їх, дати стравам інший вигляд, смак, розмір порцій, перевинайти продукти.

Наприклад, плантани — це банани, які зазвичай смажать. Але в Nuevo Latino я намагаюсь придумати нові методи приготування цих продуктів, відкрити їх заново. 

— Протягом багатьох років ви — незмінний суддя телешоу МастерШеф, МастерШеф Професіонали та МастерШеф Діти. Чому ви погодилися взяти участь в українській програмі?

— Я був шефом усе своє життя. Я знаю, що є кухарі, яким не подобаються кулінарні шоу, але я не розумію, чому. Тому що вони зацікавлюють людей у приготуванні їжі, у креативних професіях. І професія шефа стала дуже популярною у всьому світі саме завдяки кулінарним шоу.

Коли я отримав пропозицію стати суддею на МастерШеф, для мене це був привілей. Тому що це означало, що завдяки своїй міжнародній кар’єрі я заслужив цю роль.

Коли я приїхав в Україну, ресторани вважались чимось лише для олігархів. Але з того часу, як почали транслювати МастерШеф, українці полюбили готувати, дуже багато ресторанів відкрилось. Мені подобається, що молоді люди в Україні придумують нові концепції та відкривають свої заклади.

Я пройшов дуже складний відбір, бо було багато кандидатів на роль судді. Протягом трьох – чотирьох місяців були різні випробування та зйомки, допоки було ухвалено остаточне рішення.

Коли мені про це сказали, я дуже зрадів, що отримав цю можливість і в мене повірили. Тому щоразу я намагаюсь робити свою роботу якнайкраще.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений МастерШеф СТБ (@masterchefstb)

— Хоча ви вже суддя в МастерШеф, чи хотіли б спробувати себе в ролі учасника?

— Коли я починав свою кар’єру, ще не було ніяких кулінарних шоу. Це було 34 роки тому. Але я брав участь у багатьох місцевих змаганнях. Мені подобалось, що я міг довести свої вміння.

Якби на той час існував МастерШеф, то я б пішов туди, тому що це величезна платформа для твоєї кар’єри. Є багато українських кухарів, які стали популярними саме завдяки цьому шоу.

Зараз, можливо, я вже застарий для цього (сміється — прим.авт.). Але якби в мене була можливість, я б з радістю пішов. 

— Ви коли-небудь пробували готувати за рецептами учасників МастерШеф?

— Я багато разів готував разом з учасниками Мастершефу й ми інколи готували за їхніми рецептами. Наприклад, ми готували разом з Лізою Глінською, Ольгою Мартиновською, Максимом Пустовітом. Мені завжди подобається бачити нові ідеї учасників.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений МастерШеф СТБ (@masterchefstb)

Читати на тему

Чи складуть екзамен кухарі? Як минув 16 випуск шоу МастерШеф Професіонали-4 та хто залишив проект

Розповідаємо, яким був 16 випуск МастерШеф Професіонали-4 та хто покинув проект.

— Як проходить вивчення української мови? Що найскладніше для вас у нашій мові?

— Я спілкуюсь англійською, іспанською, французькою, російською. На жаль, коли я переїхав в Україну, люди, які мене оточували, пропонували мені вчити російську. Мені це було дуже дивно, чому російську, якщо ми в Україні?

Але все ж таки я спрямував свої зусилля на вивчення російської. Коли я зараз намагаюсь спілкуватись українською, до мене в голову постійно приходять російські слова. Мені не подобається цей суржик, тому я цього соромлюсь.

З усім тим я завжди кажу своєму оточенню, щоб вони спілкувались зі мною українською. У такий спосіб я тренуюсь та звикаю до цього. Але, на жаль, я вже не дитина. Дітям легко вчити мови.

А я вже тримаю досить багато мов у своїй голові, тому іноді це все перетворюється в кашу. Проте я намагаюсь покращити українську. Люди дуже підтримують мене в цьому і не критикують.

Українська мова така гарна і неймовірна. Хоч для мене вона, як корейська — різний алфавіт, різні звуки, різні мовні конструкції для утворення речень. Це складно опанувати. 

— Ви вірите в перемогу України? Як би ви її відсвяткували та що б робили після цього?

— Я абсолютно вірю в перемогу України. Я думаю, яким буде чудовим момент, коли ми дізнаємось, що все це пекло нарешті закінчилось, а орки покинули нашу країну. Це буде неймовірне відчуття.

Я поцілую нашу землю та почну допомагати відбудовувати країну й робити її знову квітучою. Я думаю, що ми влаштуємо велике святкування в усіх моїх ресторанах. Це моя велика мрія і вона обов’язково здійсниться.

— У чому сила українців?

— У патріотизмі, сильному дусі, сміливості, бажанні перемоги, любові до родини, друзів і загалом одне до одного. Я думаю, що українці — дивовижна нація. Я жив у багатьох куточках планети, але такої нації, як українці, ніколи не зустрічав. 

---

Після російського вторгнення не залишилося жодного українця(-ки), який(-а) би не змінив(-ла) свій спосіб життя чи буденні ритуали.

Читай, що розповіла українська шеф-кухарка Ольга Мартиновська про нові звички та техніки боротьби зі стресом.

Не пропускай найцікавіше, підписуйся на наш Telegram-канал.