Після зустрічі з Андрієм Хайатом можна чимало говорити про суб’єктивні враження від розмови. Про те, як він медитативно ділиться думками, повсякчас зупиняючись, щоб знайти у своїх власних глибинах думку, яка причаїлась в очікуванні свого часу.
Про те, як переходить зі сміху на сентименти та спогади про людину, завдяки якій формувались смаки й погляд на життя, але яку, на жаль, він втратив назавжди.
Що відбувається за усіма цими розмовами та зовнішніми показниками особистості, мабуть, знають все ж таки найрідніші, про яких Андрій говорить з особливим трепетом та щирою усмішкою.
Та трохи більше про цього музиканта може розповісти вираз обличчя його слухачів. Вони дивляться на нього із захопленням та натхненням — так само як і він на них.
Але що відбувається перед виступами? Як пише свої пісні? У якому стані найкраще вдається творити? Та як проживає стан повномасштабної війни? Про це і трохи більше співак та автор пісень Khayat розповів в ексклюзивному інтерв’ю Вікнам перед одним зі своїх благодійних концертів у моєму рідному місті Олександрія Кіровоградської області, що зовсім неподалік Знам’янки, звідки сам Андрій родом.
— Так чому повертатись? Я кожного місяця приїжджаю до своєї сім’ї. Приємно виступати тут, де я виріс, де часто був. Тому що це такі, знаєте, флешбеки з дитинства в голові.
І приємно, що люди радіють за те, що виходець з їхньої області займається творчістю. Приходять з радістю на концерти, купу приємних слів кажуть. Тому це цілком приємний досвід.
— Слухайте, насправді найважче — це дорога завжди. Прокинутись, поїхати. Якщо це Олександрія, то це не так далеко від Києва.
Але якщо це Львів або Ужгород, або якесь інше місто віддалене, то дорога забирає багато часу та енергії. І насправді сам виступ завжди не такий енергозатратний, як підготовка до нього в плані трансферу та всього іншого.
Сьогодні просто після чеку півдня я спав, тому що реально треба було трохи від дороги відійти.
Перше — це сон. Взагалі якщо ти не спиш, то можна далі навіть не намагатися щось там з себе видати, тому що просто виглядаєш та звучиш, як зомбі.
Але якщо треба щось дуже термінове, то молоко з медом і трохи соди. І це те, що треба. Це більше для зв’язок, щоб вони були в тонусі.
Це особистий досвід, напевно. Просто так я для себе вирішив. Бо пам’ятаю, коли навчався у музичній школі, мої друзі-вокалісти казали, що викладачка пропонувала їм, щоб реанімуватися швидко, каву з коньяком. Але це не мій варіант.
— Насправді у нас просто вдома купа інструментів і мене дідусь намагався долучити до чогось. Дивився, у чому я, можливо, покажу хист, де у мене буде бажання.
Потім прийшов наш сусід зверху і сказав, що він або має навчитися грати на чомусь конкретному, або зав’язуйте з цією справою. І відвів мене в музичну школу.
А дідусь мій на всьому грав: акордеон, клавіші, гітара. Все, що було, то на всьому грав.
— От в тому то й справа, що їх не можна назвати дітьми. Вони настільки усвідомлені, настільки інакші, якщо навіть порівнювати з дітьми з моєї родини, моїми братами та сестрами маленькими. Я розумію, що там зовсім інша акцентуація та фокус на інші речі.
Вони реально дорослі. Вже розуміють усе, що ти їм кажеш, і сприймають інформацію з дорослого світу.
Мені здається, що задача батьків зараз для дітей, які ростуть у цих умовах, максимально все ж таки продовжити термін їхнього дитинства. Тому що все ж таки воно має бути у кожної дитини.
Це нечесно, що якісь діти просто отак от несвідомо, не спеціально через обставини дорослішають.
Переглянути цей допис в Instagram Допис, поширений KHAYAT (@ado.khayat)
Допис, поширений KHAYAT (@ado.khayat)
— Дивіться, є також багато речей, які не залежать від дорослих. Наприклад, багатодітні сім’ї, де вся відповідальність перекладається на дітей. Тому що батько або мама не тягне просто фізично все.
Та розумієте, це не хрест маленької дитини. Наразі у них є багато інших речей. Як я кажу своїй сестрі: “Твоя робота — це школа. Все”. І так само в інших дітей.
А відповідальність — це те, що має приходити з роками.
— Ми просто насправді родина фаталістів. Живемо по течії. Це, напевно, від дідуся у нас. Його взагалі неможливо було вибити із колії. Він максимально абстрагувався від усього, що відбувається і просто плив своєю течією.
Нам просто добре разом. Ми проводимо час разом, знаходимо якісь приємні маленькі моменти. Нам може бути в кайф просто лежати та дивитись кіно всією родиною. І це буде найкращий час, щоб провести разом.
Ми їздимо на дачу, разом копирсаємось у тій землі. Це дуже банально, але воно все разом в сухому залишку працює. Немає якоїсь конкретної формули. У нас просто така родина і все.
Я коли приїжджаю до мами, то також допомагаю. Ще нічого не садив цьогоріч. Але мама вже зібрала полуницю, бо минулого року садила. То вона вже чекає мене на дачі.
В принципі дача — це таке місце, де ми всі єднаємось. Нам там добре, але водночас ми не забуваємо, що до цього кожен має прикласти руку.
— Знаєте, зараз чесно скажу, важко ось так розфасувати. Бо коли був живий дідусь, а він помер за буквально два тижні до початку повномасштабної війни, то якось все було чітко та зрозуміло, а зараз… Я не був на дачі ще цього року ні разу. Але приїду подивлюсь, як це буде.
Тому що знаєте, коли ваша сім’я, як для мене, 26 років живе в одному якомусь стані, де всі одне одного підтримують.
Це як такий ланцюжок, де кожна ланка — важлива. А зараз однієї ланки немає і не зовсім зрозуміло, як бути далі. Тобто ми ще відходимо.
— Ви знаєте, так, змінилося. Але не можу сказати, що якось кардинально. Тому що до цього інциденту, мені здається, завжди розумів, що все закінчується.
Навіть пам’ятаю, коли я був малим, усі про щось мріяли, а моє головне бажання кожен Новий рік було як за методичкою. Я просто загадував, щоб наступного року вся моя сім’я за цим самим столом знову зібралась.
І в моїй голові дитячій, це працювало. А зараз я розумію, що зміщається відповідальність поколінь. Тепер у нас за головну — мама. Бо бабуся у нас жінка хоч і сильна, але тендітна.
Це людина, завдяки якій дуже багато чого в моєму житті сталося. І в принципі мої смаки, моє бачення життя, мої інтереси — це завдяки йому.
Тому що до певного періоду життя я ріс з бабусею та дідусем. Моя любов до фольку — це від дідуся.
Ми їздили на Кубань до української діаспори, до своїх родичів, вивчали там фольклор. Багато в мене чого від цього чоловіка.
— Ні, ні з ким не спілкуюсь. Там глухо. Якісь повідомлення намагались писати спочатку, але зрозуміли, що вони просто не чують нас.
Брат мого дідуся — льотчик. Він нам надіслав повідомлення у перші дні повномасштабної війни: “Йдемо вас рятувати”. На тому мама висказала все, що вона з цього приводу думає. І ми обірвали всі зв’язки. З того часу ми не контактували.
Але люди в принципі йдуть і приходять нові. Це нормальний процес. Мені здається, що так і має бути.
Тому що так чи інакше, але ми в житті один одного виконуємо якусь роль завжди. І просто дуже маленька кількість людей приходить назавжди, а всі інші — це рядові. Це норма життя.
— Мені всі подзвонили в той день. Я не знав кому дзвонити. Усі одразу питали, що ти будеш робити та як будеш добиратись до Кропивницького та все інше.
Але я був якось на диво спокійний. Розумів, що треба щось робити. У плані такого, що мене трясло, не було. Вся ця інформація ще ж підігрівалася. Нас готували ще за декілька тижнів. Ми вже всі були на вухах.
Для мене було тільки єдине важливо — розуміти, що буде з моєю родиною.
Тому що мама, вітчим і сестра ухвалили рішення на другий день поїхати з країни до Великої Британії. І коли вони виїхали, то мені стало якось спокійніше.
— Так. Вона завжди для мене найбільша підтримка. Вона намагалася максимально зробити цей час разом цікавим, постійно у якісь настолки грали, кліп знімали, щось ще робили разом.
Я вдячний війні за дві речі. Перше — пісні, які я написав під час повномасштабної війни. Тому що, напевно, таких композицій я не створив би без усього внутрішнього запиту ситуації, яка відбувається.
А друге — це те, що війна нас усіх якось уберегла від травматизації.
Я розумію, що це велике горе для усієї країни. Але у мене у родині теж була трагедія у той момент і війна дуже сильно змістила фокус з цього особистого горя на загальне.
Я розумію, що в моєї бабусі, наприклад, мозок тим чи іншим чином переформатувався і їй не було коли тужити, одягати чорну пелену. Це також свою роль зіграло.
— Так, але не одразу. Взагалі перший місяць думав, що це кінець індустрії та музики. Тому що не було зрозуміло, наскільки це потрібно. А потім не міг зрозуміти, який запит у людей та що треба писати.
Але воно якось саме собою з’явилося. Ми сіли з батьком і написали пісню. І з того моменту, напевно, зрозумів, що ретрит відбувся і треба починати бути корисним.
Спочатку ми ліки допомагали з бабусею відправляти до міста. З Києва шукали. Юля Юліна з гурту Yuko займалась пошуком медикаментів. Я в себе у Знам’янці шукав, відправляв їй, а вона пересилала сюди. І якось так це все працювало.
А потім перший благодійний концерт відбувся у Кропивницькому у травні. І так почалась активна фаза у роботі.
— Не знаю, чим займатись. Правда. Я завжди кажу, що для мене це навіть не робота. Це реалізація себе, свого творчого я. Розумію, що якби у мене не було цього, такої можливості, то не знаю, навколо чого б крутилося моє життя.
Жити, щоб що? Щоб просто їсти та переводити харчі? Я вважаю, що у кожної людини має бути своя справа, певна місія.
Я свою справу знайшов і дуже від того щасливий. Але не бачу себе ні в чому іншому взагалі.
У мене був досвід. Я ж здобув освіту педагогічну та працював плідно півтора року у школі. Але це важко. Діти це взагалі дуже важка аудиторія. І це відповідальність, навіть не така, коли ти можеш ось тут зі сцени сказати слова і хтось їх почує, а хтось ні.
Там ти конкретно закладаєш в голову постійно щось цінне. І треба бути прикладом. А я не вважаю, що я класний приклад. В принципі я дуже суб’єктивний у своїх поглядах на життя. Не думаю, що я як вчитель був би на піку (сміється, — ред.).
— Так, я став більш категоричним. Це пов’язано з оточенням, людьми. Тому що дуже багато людей дійсно поплавило на початку повномасштабної війни.
Я розумію, що це не їхня особиста причина, але продовжувати з ними спілкуватись не маю змоги, тому що це зовсім інші люди.
— Розчулили? Зараз буде дуже егоцентричне висловлювання, але мене розчулила моя ж пісня на записі. Правда. Ми тільки записали і я такий: “Хто себе не похвалить? Класна ж пісня”. І сльозинка була. Був дуже класний текст.
Я взагалі веду внутрішній діалог постійно, тому для мене це нормальна справа.
— Так-так. А мені що з гори котитись — поплакати. Ну що ж? Сентименти. Ми ж усі живі люди. І класно, що це було.
Добре, що люди бачать, що я живий. Це найголовніше. Навіть з коментарів людей я розумію, що вони в першу чергу мене сприймають як особистість. І це найважливіше.
Це означає, що — що б я не робив, ці люди завжди будуть зі мною. Я почну реп робити, чи писати оркестрову музику — ці люди будуть завжди зі мною, тому що насамперед вони цінують людину.
А тоді на Нацвідборі Тіна постаралась вивести мене на емоції. Ми розуміємо, що це було з її подачі. Але загалом вийшло гостросюжетно (сміється, — ред.).
— Це банально, але коли дідуся втратив. У мене була істерика просто. І найближчі знають, що для мене це було дуже важко.
Важко навіть не тоді, коли ти можеш закритися у кімнаті та все це в собі пропрацювати. А у тебе така професія, яка постійно диктує ритм твого життя, навіть якщо він не такий активний, як в Монатіка або Бейонсе.
Але все одно є певний ритм, за яким ти маєш рухатись. І сумно, що неважливо, що у тебе стається у житті, ти маєш або йти за цим ритмом, або сходити з дистанції.
Знаєте, це як замість того, щоб нормально поїсти, ти їси фастфуд і пиріжки. Тому що у тебе немає часу на ось цю скруту.
Це важко, тому що ці почуття десь залишаються і ти відкладаєш їх на задній план. Але потім у якісь важливі моменти воно випливає. На концерті просто стоїш співаєш пісню, а у тебе ком в горлі й ти не можеш закінчити виступ.
— Найкращий і найгірший момент? Для мене найкращий момент — це завжди, коли я зустрічаю людей після концертів, коли ми спілкуємось.
Насправді роблю ці благодійні виступи, хоч їх зараз менше, ніж на початку повномасштабної війни, не стільки для людей, а скільки для себе. Тому що є такий момент підзарядки.
Коли ти бачиш щиру вдячність й те, що ти не просто 30 хвилин покричав у мікрофон і всі розійшлися, а щось було в ті голови вкладено, то це дуже сильно мотивує і допомагає тобі творити далі. Тому що це як запит від людей і ти відчуваєш, що їм треба. І це тебе мотивує працювати далі.
— Насправді мені хотілося б, щоб вони приходили додому з тією енергетикою, яку вони отримали, та направляли її у правильне річище.
Дуже часто люди приходять на концерти, аби щось віддати. А я навпаки хочу, щоб вони забирали щось та приносили до себе додому. Це так метафорично.
Але навіть по собі знаю, що більшість людей, йдуть на концерт, щоб розрядитись. Ти приходиш, щоб спустити всі шлюзи. І дуже часто вони приходять з концерту спустошеними.
У мене насправді також таке було на концертах деяких артистів, що приходиш додому, наче на городі покопав. Це також погано.
А хочеться, щоб вони брали від мене і їм хотілося цим ділитись. Тому що я багато розмовляю на концертах. Не знаю, як буде сьогодні. Подивимось, чи буде сприяти аудиторія.
Але розмови дуже сильно впливають на загальне враження від концерту. Тому що іноді цей діалог не задається. Так буває, коли воно іноді саме йде, а часом ти думаєш: “Не сьогодні”. Ти просто розумієш, що ти говориш в пустоту. Так буває.
Аудиторія не то щоб не слухає. Буває, що ти просто говориш і відчуваєш, що немає фідбеку взагалі. Рідко, але так буває.
Це важко. Тому що ти постійно ходиш як по лезу. Ти маєш балансувати, відчувати аудиторію. А якщо немає зв’язку між артистом та аудиторією, то в принципі це не має ніякого сенсу. Я так вважаю.
З військовими буває дуже складно. Знаєте, така історія, коли сидять військові, а у кожному ряді — командир роти або хтось з керівництва. І я бачу по виразу обличчя, по рухах, що дехто б хотів зараз встати, підійти та просто позбивати підбори. Так хочуть потанцювати, але вони не можуть собі цього дозволити.
Тоді виходить така історія, що ти енергію віддав, ніхто її не забрав, ти сам нічого не отримав енергетично і залишаєшся спустошений. Але такі реалії. Що ж зробиш?
— Можу сказати, я думаю в кожного артиста, який пише собі музику, є певний почерк. І це на сто відсотків також моя історія.
У мене є свій почерк і я спочатку намагався зробити так, щоб це не було так явно. Але зараз розумію, що за це мене, мабуть, люди й люблять. І не треба себе стримувати, а писати так, як воно насправді пишеться.
Зараз буде просто: “Це мелодії у моїй голові” (сміється, — ред.). Але це так і є. Це просто з мене виходить і я пишу. І немає якогось конкретного часу, миті, місця, де це обов’язково станеться. Не існує слова “обов’язково”. Це або стається, або ні.
От у квітні написав дуже багато пісень наперед. Але це не означає, що так буде тривати й надалі. Може я до вересня не напишу нічого більше. Там також є якийсь свій ліміт.
Я вам скажу так, найкращі пісні пишуться в сумі. Це правда. У сумі, у жалі. Тому що є ось ця емоційна хвиля і на ній пишеться все.
— Я навіть знаю, що це за інтерв’ю було. Насправді я так вважаю, тому що зараз дуже дивний час. Важко щось взагалі прогнозувати чи планувати. Музична індустрія у критичному стані насправді.
Чи готовий я продовжувати удавати далі, що все класно в плані індустрії? Не знаю. Тому що це все одно в якийсь момент, як я кажу, все закінчується.
І ще, коли я давав це інтерв’ю, тоді нас годували “сніданками”, що це закінчиться за місяць, два чи три. А воно все не закінчується, а ти все одно в очікуваннях. І довго на цьому потязі не проїдеш.
Тому я не знаю, як воно буде. Те, що я музикою не перестану займатись, це сто відсотків. Але чи буду я саме в майбутньому все життя як виконавець — це знак питання.
— Повноформатний альбом, не цей, що вийде, а наступний — він буде андеграунд з оркестром та електронікою. Там є цікаві рішення.
Ви знаєте, у мене немає такого: “Хочу зібрати Олімпійський”. Я знаю, що це погано, тому що візуалізація мрій працює наче. Але мені все ж таки здається, що я, як мій дідусь, пливу за течією та збираю плоди того, що мені дає цей світ. І це насправді найкраще.
У мене немає такого конкретного запиту: “Хочу наступного року Олімпійський. Війна чи не війна — не важливо”. Це ж маячня. Правильно?
Потрібно бути реалістами. Тому мені здається, що краще поглинати реалії, які відбувається навколо тебе, — з них найкраще творити. А далі можна вже дивитись по ситуації.
І тобі тоді не потрібно вдаватись до жодних методів, які будуть пустувати твою творчість та натхнення. Ти просто живеш. І все.
— Насправді зміни спочатку були класними, тому що всі були на цьому патріотизмі та відчували, що ми єдині. А зараз вже всі якось звикли. І бачиш, що суспільство пристосовується до ситуації у поганому сенсі цього слова.
Люди починають користуватися одне одним, наживатися одне на одному, заглядати за паркан, хто та що робить. Якщо говорити коротко, то ми починаємо копатись у своїй білизні. І насправді це до хорошого не призводить.
Я не політичний аналітик та нікуди не мічу. Просто як показує історія: усі великі війни потім дуже часто заряджають внутрішні конфлікти. Тому дуже не хочеться, щоб у нас таке було.
Сподіваюся, що ми розумніші за наших попередників.
— Ви знаєте, для мене в принципі вся робота моя, яка відбувалася з фольклором, вона була дуже обережною. Я дуже скептично ставлюсь до переспівування в цілому. Для мене або ти привносиш щось нове, або не чіпаєш.
А мій вже матеріал, власний, який потім був фольковий, — усі думають, що це народні тексти, але це авторське. Це алюзії на якісь історії.
Я вивчав фольк в експедиціях на тій самій Кубані. Але коли зараз виходить музика, як 50 варіантів Несе Галя воду, або десять варіантів Плине кача. Це для мене, як відкрити домовину і покопатись в трупі.
Я вважаю, що те, що було створене тоді, воно ідеальне у тій формі, у якій воно є. І ми привносимо або щось нове, або не чіпаємо.
Тому мені здається, що те, як ми візуалізуємо собі українське — це дуже шаблонно. Думаю, що сучасна Україна трошки не про це.
— Так, радянською шароварщиною. Зараз насправді дуже маленька кількість людей, які дійсно можуть сказати, як воно було там двісті років тому. Це десять або 20 людей в Україні знає. І все.
Всі інші знають те, що, як ви кажете, спаплюжено Радянським Союзом. Якщо зараз взяти та відкрити історію Київської Русі, тоді ми всі українці виходить. Якщо ми будемо копатись, то у всіх були вишиванки та плюс-мінус схожі образи.
Якщо брати пісні, наприклад, бєлгородський фольклор — його можна прямо зараз випустити як трек з минулого України. Хоча Бєлгород зараз це РФ.
Я завжди проти того, щоб копирсатися в минулому.
— Хотілося б, щоб кожен жив своїм життям. Я нещодавно з цього приводу історію писав в Instagram: щоб кожен жив своє життя, не заглядав до інших та намагався робити свою справу і думав, що ти приносиш в цей світ, замість того, щоб дивитись, хто і що робить не так.
Для мене Україна майбутнього — це акцент на особистість. Це те, чого нам не вистачає.
Як туди можна дістатись тоді?
— Не знаю. Я даю кінцеву точку, а ви вже думайте, як ви туди дійдете (сміється, — ред.).
А як дійти? Просто скільки я бачу людей, які знаходяться не своєму місці. Це насправді дуже сумно. Тому що розумієш — людина не щаслива.
І ось це велике глобальне щастя, яке ми всі також беремо з “совка”. Але якщо ми вже про нього говоримо про суспільне щастя, то воно залежить від кожної людини окремо.
Якщо кожна людина окремо — щаслива, тоді всім класно.
— Це буде банально, але ось ця дивовижна єдність, на яку ніхто не розраховував, а вона сталася. Особливо за перші півроку підтримка одне одного, коли всі працювали на загальний результат — це дивовижно. Тому що я навіть не уявляв, що так може бути.
Якщо оцінювати ситуацію з такого цинічного боку, то в принципі всі глобально розуміли, що це може бути кінець. А ми показали, що дива існують.
І ось ця солідарність привела нас на такий шлях, завдяки якому Україна тепер одна із найповажніших країн у світі.
Творить нову історію української музики й співачка KOLA, яка полонила серця слухачів своїми ліричними композиціями. Тому Вікна поспілкувались з KOLA про бажання обіймати музикою та найщемкіші моменти війни. Читай повне інтерв’ю за посиланням.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!