Коли ми піднялися на Говерлу — на очах з’явилися сльози, там був прапор татової бригади. Історія 16-річної Сандри

У Сандри є безліч талантів, які вона розвиває одночасно. Дівчина займається спортом, співає, пише пісні, танцює, грає на гітарі та займається акторською майстерністю. Крім того, має плани на власний бізнес та навчання. Сандрі всього лише 16, а її запал до життя вже надихає інших досягати значних успіхів.

Вона настільки товариська та енергійна, що легко знаходить вихід із будь-якої ситуації. Здавалося б, для неї немає недосяжного, але в день, коли загинув її батько, вона майже опустила руки. 

Її тато поклав життя, захищаючи Україну неподалік Гостомеля. Він дуже любив свою доню та вкладався у навчання, відпочинок, поради та опіку дівчини. Сандра каже, що мала подорослішати в одну мить, бо хотіла достойно представляти свого батька.

Зараз же дівчині допомагає БФ Діти Героїв. Фонд опікується дітьми, які втратили одного або обох батьків внаслідок війни та розвиває навички до щасливого життя. Історію Сандри читай у нашому матеріалі.

Цей матеріал — частина спільного проекту Вікон і БФ Діти героїв, який ми готуємо до Дня захисту дітей.

Кнопа, ніколи нічого не бійся

— Не знаю, як описати стан, в якому я зараз живу. Навколо війна, на вулиці звучать сирени повітряних тривог, в небі чи не кожного дня літають ракети, а в моїх думках постійно присутній батько, якого я більше ніколи не зможу обійняти, бо його вбили.

З іншого боку, я не здаюся — постійно намагаюся займатися чимось корисним, ставлю для себе високі цілі, відпочиваю та насолоджуюся життям. Я розумію, що мій батько завжди хотів бачити мене щасливою, то чому я повинна закриватися в собі? Татусь захистив мене, щоб я могла реалізувати себе та жити у вільній Україні.

Він називав мене Кнопою. Мені це дуже подобалося, бо в тих словах я відчувала його захист і турботу. Я пам’ятаю фразу, яку він часто повторював: Кнопа, ніколи нічого не бійся.

Ці слова настільки міцно вкорінилися в мені, що я набила з ними татуювання. Тепер, коли в голові з’являються негативні думки — дивлюся на руку, пригадую голос батька та його філософію. Від них я знову оживаю. 

Мені більше не виходить мріяти, бо це щось дуже абстрактне

— Я навчилася ставити цілі та докладати всіх зусиль, щоб досягати їх. Навчаюся в Черкасах на 2 курсі коледжу харчових технологій та бізнесу. Планую продовжувати навчання за кордоном, саме готуюся до вступу. Одна з моїх цілей — вивчити англійську, щоб успішно скласти вступні іспити. Працюю над цим найбільше. 

Ще я ходжу на танці та в спортзал, граю на гітарі, але, на жаль, все це змушена на деякий час поставити на паузу, бо нещодавно зламала ключицю. Довелося робити операцію, до речі, саме БФ Діти Героїв подбав про медичну підтримку. Мене успішно прооперували — тепер відновлююсь.

Є багато часу на читання книг та написання власних пісень. До слова, не так давно написала пісню про війну, яку присвятила батькові. Відправила на конкурс в коледж та записала відео, щоб ділитися з друзями та вами.

Я завжди шукаю нові можливості. Якось в інтернеті трапилась школа акторської майстерності. Я подала заявку на вступ. Це було у 13 років. Через кілька днів мені зателефонували та повідомили, що я успішно пройшла відбір. Батьки підтримали мене і щовихідних відправляли до Києва на заняття.

Тепер я трохи підросла і дещо змінила вектор розвитку. Хочу займатися готельно-ресторанним бізнесом, а все інше залишити як хобі. 

Читати на тему

Війна забрала у мене рідного батька, але я досі відчуваю, як він надихає мене перемагати у спортивних змаганнях — історія незламної Лізи

Я дуже важко переживала втрату найдорожчої для мене людини. До останнього відмовлялася вірити в це, але, на жаль, дива не сталося, і мій тато справді загинув за Україну, — говорить Ліза.

На Говерлі я зустрілася зі своїм татом

Нещодавно їздила з друзями відпочити в Карпати. Там ми піднімалися на Говерлу, і я уявляла, як було б класно розділити цю мить з батьком. Він розповідав би мені цікаві історії, а ввечері заварювали б запашний гірський чай.

Коли ми піднялися на вершину Говерли — на моїх очах з’явилися сльози: я побачила прапор бригади, до якої належав мій тато. І тоді я зрозуміла, що він весь час є зі мною, навіть в горах — він повсюди.

Коли ми піднялися на Говерлу — на очах з’явилися сльози, там був прапор татової бригади. Історія 16-річної Сандри / 3 Фотографії

Наші відносини з батьком зруйнувала війна

З батьком у мене залишилося безліч позитивних спогадів. У нас було улюблене місце в Черкасах, де ми завжди насолоджувалися кавою та їли тістечко Зимова вишня, яке нам обом смакувало найбільше. Там же він мені “вручав” перелік пісень, написаних від руки, які я мала йому завантажити на флешку, щоб він їх слухав у машині. Я цю кав’ярню називаю місцем ділових переговорів. 

Також з батьком я робила ремонт у квартирі. Він вчив мене клеїти шпалери та прокладати ламінат. Мені це подобалося, тому я завжди із захопленням бралася за цю роботу. 

Ще з татом ми часто ходили на риболовлю та купалися у Дніпрі. Спочатку пливли човником на острівець, брали із собою собаку і там відпочивали всі разом. Я досі пам’ятаю смак цієї ухи, яку ми готували разом на вогнищі, та сплеск емоцій під час купання в річці. 

Мої відносини з батьком були дуже хорошими. Особливо в останні місяці перед війною ми з ним багато спілкувалися на різні теми. Я тоді по-особливому відчувала, що в мене є справжній тато. 

Останній раз я з ним бачилася 24 лютого 2022 року — саме в той день, коли розпочалася повномасштабна війна. Він мені з сестрою провів інструктаж з техніки безпеки і пішов.

Згодом виявилося, що батько потрапив на фронт у Гостомель, Бучу та Ірпінь. Спілкуватися телефоном не було можливості через відсутність мобільного зв’язку.

Наприкінці квітня ми дізналися, що мого батька розстріляли російські військові — у нього виявили два кульових поранення в області грудної клітини.

Свідків, які могли б розповісти деталі загибелі мого батька, немає, бо всі вони загинули в той же день. Ми поховали його в Черкасах на кладовищі для військових поряд з побратимами. 

Вірю, що мій тато завжди з нами — я відчуваю його, коли мені складно, та радію, що він виховав мене такою, якою я є.

Тепер все в моїх руках — і я повинна бути його щасливою донькою до кінця свого життя. 

Мої цілі — високі, тому роботи над собою є багато

— Одна із моїх цілей — це вступ на навчання до Канади. Інша — відкрити власний готель для тих, хто хоче розвиватися у сфері IT. Крім того, я хочу мати великий дім і мопса — це мої улюблені собаки. І звичайно, щоб якнайшвидше закінчилася війна перемогою України. 

Я б хотіла побажати всім українцям сили та мотивації. Бо знаю, як важко переживати війну тим, хто втратив своїх близьких. Я бажаю всім нам залишатися сміливими. Бережіть свої сім’ї та дбайте про близьких. Тримаймося усі разом! Нас не перемогти!

Війна змінила життя багатьох українців. Одна з них — Тетяна Койнаш, що втратила на війні чоловіка, а нині сама виховує сина та бореться із невиліковною хворобою. Її історію ми розповідали в одному з попередніх матеріалів нашого спецпроекту.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!