“Чому саме він туди полетів?”: інтерв’ю з дружиною загиблого пілота, що виконував завдання на острові Зміїний

Чи вічне кохання? Про це мало відомостей, не існує наукових робіт та, напевно, не організовують клуби з обговорення цієї теми. Але відповідь можуть дати українці, які щодня на війні втрачають власні життя.

Любов точно вічна до Батьківщини, й любов вічна до тих, кого забрало українське небо. Про військового льотчика Михайла Зарембу, його героїчні вчинки та загибель розповіла вдова чоловіка Наталія. 

Історію про справжнє, щире та вічне читай в ексклюзивному інтерв’ю.

Михайло народився в селі Жуличі, що на Львівщині. Стати військовим льотчиком він мріяв з дитинства: любив спостерігати за вертольотами, які часто пролітали над його будинком.

Навчався у Харківському національному університеті Повітряних сил. У 2010 році закінчив ВНЗ і пішов служити льотчиком-штурманом у військову частину А1100, що на той час базувалася у Новофедорівці, в Криму.

Наталія Заремба розповідає, що з початком агресії РФ Михайло не зрадив присязі й у березні 2014 року у складі десятої Морської авіаційної бригади вийшов із тимчасово окупованого Криму на материкову Україну та долучився до боротьби із загарбниками в зоні проведення АТО.

На його рахунку — десятки виконаних місій. Михайло Заремба ще й учасник миротворчої місії ООН у Конго.

З 2020 року чоловік перебував на посаді командира вертолітного загону вертолітної ескадрильї військової частини А1688.

Історія кохання

— Познайомилися ми ще у школі. Міша тоді був у дев’ятому класі, а я лише у п’ятому. Наші стосунки почалися, вже коли він вчився на першому курсі у Харківському університеті Повітряних сил.

Михайло саме приїхав додому на канікули, й ми зустрілися на дні народженні нашої спільної знайомої, — розповідає Наталія.

Перед від’їздом у Харків він запропонував мені зустрічатися. Як сьогодні пам’ятаю, він запитав: “Ти точно впевнена?” Напевно, розумів відповідальність і ризик через професію і знав, що стосунки на відстані — це теж не просто.

Але ми впоралися. У 2013 році нас розписали у Криму, а через місяць ми повінчалися.

Жінка переїхала до коханого в Крим, де він проходив службу. У подружжя народилося двоє чудових синів — Ілля, якому нині сім років, та Андрійко (зараз — чотирирічний). 

— Він був щасливим, що має двох синів. 

Міша був люблячим і турботливим, вихованим і дуже розумним, впевненим у собі та рішучим. Коли він дуже чогось хотів, то обов’язково досягав мети.

Не скажу, що наші стосунки були дуже простими, бувало по-різному. Але ми були віддані одне одному і тому змогли пройти через усе разом. Лише з ним я відчувала себе у безпеці, потрібною і коханою.

А потім прийшов лютий 2022 року.

Читати на тему

Долає 8 км, щоб люди дісталися іншого берега. Історія підлітка з Харківщини, який працює на переправі

Розповідаємо, як хлопець переправляє людей через Печенізьке водосховище.

Війна

На початку лютого Михайло перебував у Англії на навчаннях. Наталія згадує, що тоді він сказав — зараз дуже неспокійно на сході, щось насувається.

— Коли повернувся, то все частіше це повторював, ми навіть склали тривожний рюкзак. Міша і дітям розповідав про можливу ситуацію, налаштовував їх, щоб у разі чогось вони не панікували.

Я думаю, що він розумів — наступ неминучий.

Десь за тиждень до повномасштабного наступу чоловік наполягав, щоб дружина з дітьми поїхали до батьків у Львівську область. Вони сподівалися, що це ненадовго — тиждень-другий побудуть і повернуться. 

— 24 лютого, близько першої години ночі, Міша подзвонив і сказав, що їх підняли по тривозі. Вже о четвертій годині він сказав: “Почалося!”

Я ніколи не забуду той ранок… Страх, тривога, переживання, невідомість, нерозуміння, що буде. Я була щаслива, коли вперше після ракетних ударів по аеродрому Міша зателефонував.

Від початку повномасштабної війни чоловік ні разу не сумнівався у своєму виборі — захисті Батьківщини. Екіпаж пошуково-рятувального вертольота Мі-14 сумлінно виконував свої завдання, розуміючи, що кожен раз може бути не крайнім, а останнім.

Робота льотчика дуже важка і відповідальна, вимагає постійного вдосконалення і максимальної концентрації. Завжди пов’язана з ризиком, тут немає місця для помилок. Але попри це все Міша отримував задоволення від своєї роботи. Він мав високий рівень майстерності, знав свою техніку.

За спогадами Наталі, коли Михайло хотів набратися сил та відпочити, то їхав на риболовлю. Це був сімейний, регулярний та спільний відпочинок. 

— Міша мріяв, щоб і діти перейняли його любов до цієї професії. Неодноразово брав нас на аеродром, катав на вертольоті та з великим захопленням розповідав все про ці пташки. І чомусь лише з ним я не боялася, не переживала.

Він знайшов своє покликання, справу всього свого життя. Я впевнена, що він зміг би досягнути ще більшого у сфері авіації, якби не “рускій мір”.

Він часто розказував, про красу, яку бачив, і повторював, що не кожен має таку можливість — бачити все з висоти польоту, розсікати хмари.

Любив пронестися на низьких висотах біля берегів моря. Любив, коли літали на Зміїний острів і шукали рапани. Кожен виліт був по-своєму особливим та іншим.

“Це наш тато летить”

— У Міші була мрія, яку він дуже хотів втілити в життя: пролетіти над рідним селом, над батьківським будинком. Вона здійснилася, на жаль, не за тих обставин — 8 березня, під час виконання чергового завдання.

Ми тоді махали йому щосили, і не лише ми. Діти радісно кричали: “Це наш тато летить!”

Наталія ділиться, як чоловік розповідав і про різні небезпечні ситуації, що траплялися за роки служби. Звісно, й після повномасштабного вторгнення було чимало таких. Неодноразово ракети пролітали перед або за  вертольотом чи на те місце, де вони стояли за кілька хвилин до того.

Михайло Заремба не був оптимістом у цій війні. На його думку, бойові дії не закінчаться скоро і варто було б готуватися до всього. Жінка ж не хотіла в це вірити.

— Я не вірила в це, але він своєї думки не змінював. Вкотре переконуюся, що він мав рацію.

Читати на тему

На острові Зміїний замайорів український прапор! Історія звільнення від окупантів та назви острова

ЗСУ вдало атакували окупантів на острові Зміїний — росіяни повтікали геть. Тож над островом тепер майорить український стяг.

Зміїний знову його покликав

7 травня 2022 року для виконання надскладного завдання зі звільнення острова Зміїний відправили двох досвідчених командирів. Михайло Заремба без вагань погодився, хоча й розумів небезпеку.

Вертоліт був збитий ворожою ракетою, екіпаж загинув.

— З Мішою ми були на зв’язку кожного дня. Я не змогла, якби не почула його голос. Ранком він написав, що все добре, збираються на виліт. Ніякого передчуття біди, чогось поганого у мене не було. Я побажала йому гарного, безпечного дня.

Пам’ятаю, що того дня ми з батьком чоловіка вибирали велосипед старшому синові — я звикла радитись щодо таких покупок.

Уперше занепокоїлась, коли скинула чоловікові фотографії велосипедів і не отримала жодної реакції. Він ніколи надовго не пропадав, знаходив час для дзвінка хоч на кілька секунд.

Наталя цілий день намагалась додзвонитись, писала, почала шукати контакти екіпажу. Ділиться, що тоді було страшно, як ніколи в житті. Лише увечері її повідомили, що вертоліт збила російська ракета.

— Не вірила і не хотіла навіть чути: таке ж не може статися саме з моїм чоловіком. Ні, я завжди розуміла усі ризики, але чомусь була впевнена, що все буде добре. Щоденно просила Бога, усі небесні сили, щоб оберігали його та їхній екіпаж.

Коли жінці повідомили про загибель її чоловіка, діти були поряд. Наталя зізнається, що сенсу приховувати це не було: старший син одразу побіг у сльозах. 

Досі Ілля запитує маму: “Чому саме тато туди летів? Хіба не можна було не летіти?!” Молодший син ще не до кінця все розуміє, проте часто повторює, що сумує за батьком.

Молодший син усім розповідає, що його тато на небі. Мені так важко і боляче дивитися, як вони сумують та плачуть. Нам дуже не вистачає Міші.

Боротьба за пам’ять про чоловіка

Про звання Героя України вперше заговорив одногрупник Михайла на його похороні.

— Сказав, що він герой і ми повинні обов’язково відстоювати це звання. Тоді мені було зовсім не до того — біль був таким сильним, що нічого не хотілося, — згадує Наталя. 

Пізніше, поспілкувавшись із його побратимами, вони спільно вирішили створити петицію. Таку відповідальність на себе взяли одногрупники чоловіка, військові льотчики.

— Він — один зі справжніх героїв, який виконував завдання у пеклі. На жаль, мало хто цінує та розуміє важливість українських авіаторів!

Увесь екіпаж свідомо полетів на виконання надзвичайно ризикованого завдання. Вони усі заслуговують звання Героїв.

Нині вдова льотчика Михайла Заремби просить українців допомогти їй та зберегти пам’ять про її чоловіка. Небайдужі та близькі люди Михайла створили петицію до президента з проханням нагородити Михайла Зарембу званням Героя України посмертно.

Усе це жінка робить, щоб діти Ілля та Андрійко знали — їхній тато був героєм.

Наші військові усі до одного стоять за майбутнє України власними життями. Про військового Мілана, який з львівської ТрО поїхав на схід країни, ми розповідали раніше.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!