Театр вимили й вичистили, бо він був ніби зґвалтований. Відверте інтерв’ю директора театру у Херсоні

Росіяни не одне століття намагалися винищити українське. Саме завдяки сміливості, яку демонструвала наша культура та її діячі, нам вдалося зберегти й примножити своє. 

З початком повномасштабної війни довелося обороняти рідне в кожному куточку України. Зокрема й в окупованому Херсоні. Культурні діячі трималися та не йшли на співпрацю з росіянами, навіть попри погрози.

Про життя в умовах окупації, полон та подальші плани розвитку українського театру розповів генеральний директор Херсонського театру ім.Куліша Олександр Книга в ексклюзивному інтерв’ю Вікон.

Цим інтерв’ю ми продовжуємо проект Вікон за назвою ARTвійна. Він присвячений митцям і мисткиням, які не припиняють творити попри війну, а також війні, яка так чи інакше знайшла відображення у їхньому мистецтві.

Ми довго проводили репетиції, але зіграти вдалося лише один раз: про початок війни

— Напруги у театрі не відчували, бо було дуже багато роботи. Перед війною ми готували прем’єру вистави Вічність і один день за п’єсою сербського драматурга.

Готували довго, адже це був експеримент — перша “імерсивна” вистава в межах театру. В ній мало бути залучено всі п’ять сценічних майданчиків театру.

Так сталося, що ми зіграли її лише один раз. Після прем’єри 23 лютого усі пізно приїхали додому, а вже 24 лютого почалася війна. 

Реалії херсонської окупації та життя в полоні

— Війна дуже стрімко прийшла на Херсонщину. 24 лютого ми прокинулися від вибухів, я одразу побіг до театру, щоб вимкнути газ та відкрити бомбосховище.

Згодом мені зателефонувала дружина й попросила приїхати назад в Олешки, бо зібралися діти й треба було вирішувати, що ми будемо робити.

Я поїхав, втім, потрапив під обстріли на Антонівському мосту. Після цього повернувся в Херсон, знайшов чоловіка, який мав човник, і попросив відвезти мене до сім’ї на лівий берег. Він відвіз, і в один день я опинився в окупації. 

Я провів в Олешках майже місяць, до 23 березня. Там ти не знаєш, чи можна дістатися до Херсону, чи можна кудись виїхати. Знав лише, що Каховка захоплена, а дорога є лише через Крим. 

Полон

— Якось до нас в будинок прийшли росіяни — 40 людей, озброєних до зубів. В результаті мене забрали, вивезли в Херсон, допитували в СІЗО, а під кінець дня відпустили.

Звісно, зробили це не просто, а вивезли з шапкою на голові й викинули посеред міста, за 20 хвилин до комендантської години. 

Наступного дня мені зателефонували з Telegram каналу, який вони створили. Спершу я не відповідав, проте знав, що вони все одно знають, де я живу і прийдуть до моєї сім’ї.

Тож наступний дзвінок я прийняв. Вони хотіли поговорити, і я приїхав. Того дня була дуже довга розмова. Після неї я зрозумів, що все-таки треба тікати.

Мене змушували виходити на роботу. Спершу, як депутата обласної ради. Я від цього відмовився, бо давав присягу українському народу, що і пояснив росіянам. Тоді вони почали тиснути, щоб я збирав людей та відкривав театр. 

Не було навіть хліба: про важке рішення виїжджати

— Коли вони пішли, я почав шукати шлях, як нам вирватися. Бо до цього моменту кожен день починався з того, як ти шукаєш продукти для родини.

Тільки міста, які опинилися в окупації, можуть зрозуміти, як це, коли немає навіть шматка хліба. Ти шукаєш їжу по друзях, десь там вбило снарядом корову, хтось шматок м’яса продає тощо.

Втім, організація була на найвищому рівні. На другий день зібралися усі чоловіки в Олешках, обмінялися телефонами, створили дружини, кожен у своєму кварталі патрулював вулиці.

Ми пекли хліб, роздавали людям, допомагали одне одному. Цей місяць минув у виживанні. До того ж щодня було чути, що фронт поряд, біля Миколаєва.

Ти знаєш, що Україна не здалася, але коли тебе приперли до стінки, то розумієш, що треба тікати. Кілька наступних днів я удавав, що ходжу на роботу. Але наша родина вже вирішила евакуюватися та заховатися в різних місцях.

На роботі я знищив документи, щоб вороги не змогли знайти телефони працівників. Я розумів, що їм треба прізвища, раз вони хочуть відкривати театр. Дівчата заховали трудові книжки.

Буквально через три дні після цього мені зателефонували друзі й дали телефон поліціянтів. Вони збиралися вивозити свої сім’ї та знали дорогу. 

Ми їхали ці 25 км до Снігурівки десь 12 годин. О 6 ранку почали, а о 13 дісталися першого українського блокпоста. А тоді, усе запекле, що відбувалося за місяць, тебе відпускає.

Коли я побачив першого українського солдата, сльози лилися рікою. Він ще помітив, що в машині сидить менша донечка, їй 12 років, і вже за хвилину приніс галети та сік. В той момент ти просто розумієш, що це рідні люди, ти на рідній землі. 

Разом з тим, ти приїхав без нічого, не знаєш куди податися. Так, у мене є багато друзів, мені телефонували ще під час окупації друзі з Польщі, Грузії, Португалії, Туреччини. Вони запрошували до себе й пропонували ключі від житла для усієї родини.

Втім, я сказав, що не можу покинути свою країну — там біда. Я навіть ходив у військкомат, записуватися у тероборону. 

Там подивилися, що мені 63 роки й сказали: “Олександре Андрійовичу, не жартуй, займайся своєю справою”. Тож я вирішив, що моя зброя — це моє слово, а театр — це точно така ж бойова одиниця. 

Читати на тему

Залишатися вдома було нереально! Історія переселенців з Херсонщини, які почали життя з чистого аркуша

Розповідаємо історію подружжя, яке виїхало з лівого берега Херсонщини.

Робота поза рідним домом та довгоочікуване повернення

— Щороку у Херсоні відбувався міжнародний фестиваль Мельпомена Таврії. Вже дорогою до Львова я написав, що він відбудеться в українському Херсоні.

Мені ще дзвонили й питали, чи я знаю щось, чого не знають інші. Я відповідав, що нічого не знаю, звільняємо Херсон! Але ми розуміли, що він ще не звільниться.

Торішній фестиваль відбувся 8 червня. Кожен театр у своєму місті, на своїй сцені, грав фестивальну виставу. Він говорив про Україну, запрошував ВПО, Херсонців. Для них це теж було сигналом з рідного дому.

Цей голос прозвучав потужно. Ми зібрали 65 театрів з 12 країн світу й 25 міст. До нас долучився навіть японський театр, який знайшов нас через соціальні мережі, з нами співпрацювали митці з Франції.

Французи навіть надіслали текст, щоб ми перевірили, чи правильно вони розповідають про те, що в нас відбувається.

Після чотирьох місяців життя у Львові ми вирішили переїхали до Києва. Я депутат обласної ради, й наш голова запропонував зібратися в столиці. Ми ж усі чекали звільнення з дня на день, навіть валізи не розбирали.

Друзі допомогли: про першу виставу, яку зіграв театр Куліша

— Ми хотіли відновити роботу театру. Тож вперше повернулися на сцену в Києві з виставою Кицька на спогад про темінь.

Ми не мали нічого: ні театру, ні грошей, ні декорацій. Я прийшов до директора театру Лесі Українки й кажу, що маю велике бажання випустити виставу, і більше нічого. І друзі допомогли. Вони дали все, що потрібно: реквізити, люди — будь ласка, працюйте!

Ми відновили виставу, яку написала Неда Неждана у 2014 році, а випустили ми її у 2015 році. Тоді її грали на фестивалі як відкритий проект в парку.

Актриса, що грала головну роль, виявилася колаборанткою, звісно, ми її відсторонили. На щастя, її успішно замінила інша акторка. Тож нам вдалося відновити виставу за три дні.

 

Емоції від звільнення Херсона та повернення на рідну сцену

— Херсон звільнили 11 листопада.ж Коли про це повідомили, ми якраз закінчили виставу. Всі пішли на Хрещатик, в центрі була величезна юрба людей, всі кричали “Херсон!”, “Херсон — наш!”, обіймалися, цілувалися.

А що відбувалося в Херсоні! Думаю, ви бачили кадри. От що означає — люди чекали звільнення. Додому ми хотіли їхати одразу на наступний день.

Після повернення одразу обладнали в укритті Артхабу сцену. Вимили й вичистили театр, бо він був ніби зґвалтований. Чужі люди ним користувалися, намагалися тут створити свій російський театр, було купа їхніх прапорів.

Портрети акторів познімали. Залишилися лише тих, хто пішов на співпрацю з ворогом. Тож коли ми зайшли, одразу побачили, хто був колаборантом. 

Між іншим, вони так і не спромоглися за ті дев’ять місяців окупації зробити жодної вистави.  Ми повернулися, а всюди валялися квитки на виставу, яку вони мали грати у кінці листопада, а 11 листопада уже звільнили Херсон.

Театр Куліша повернувся додому 

— Вже 12 грудня до нас приїхав Антон Слєпаков зі своєю програмою, відбувся перший концерт. 19 грудня ми відкрили резиденцію святого Миколая, бо театр завжди працював з дітьми — ми виховували свого майбутнього глядача.

Ми знали, що в Херсоні залишилося дуже багато дітей, тож приїхали з подарунками. За два тижні ми потішили 1700 дітей. Я навіть не знав, що їх там так багато. І сьогодні ми роботу з дітьми не припиняємо.

Моя донечка, яка приїхала до мене, проводить їм майстер-класи, де вони малюють, працюють з бісером, займаються різними руханками, свята їм влаштовуємо. В дітей починають горіти очі.

Півтора року вони не мали ніякої соціалізації, батьки їх ховали, коли була окупація, щоб росіяни не забрали їх у свою школу. І тому ми бачимо, як діти радіють, нас це надихає щось придумувати для них. 

Коли ми поїхали нашими селами, то купа людей набивалася в зальчики, які лишилися цілими. Коли ти бачиш, наскільки твоя робота потрібна людям, хочеш далі й далі це робити. 

Робота під час війни, нові вистави та турне

— Зараз ми навіть прем’єри випускаємо. До Мельпомена Таврії ми приготували виставу за п’єсою Наталки Ворожбит — Погані дороги. В нас вона називається Позивний “Горобчик”.

Це буде моновистава, режисером став Сергій Павлюк, який був обличчям спротиву Херсона. Під час окупації він проводив мітинги, вів стріми, коли не було телебачення.

Також була вистава Залишатись(не)можна, ми випустили її в Києві. Коли Херсон був в окупації, мені дуже хотілося щось про нього зробити.

Ми почали працювати над п’єсою, але, на мій погляд, вона не була теплою. А в нас самих купа історій, адже ми пережили окупацію.

Всі ці історії ми перетворили на виставу. Вона розповідає історію спротиву театру й про втечу з окупації. Нещодавно при проїхали з нею по всій Україні, а рамках проекту “Ми не хотіли виїжджати”.

Важлива вистава у важливому турне

Кожного щось тримало вдома: тварини, старенькі батьки тощо. І куди їхати, коли в тебе немає грошей, щоб навіть заплатити за квартиру. Що їсти? Це страшні питання. Коли ти не опиняєшся в такій ситуації, це дуже важко зрозуміти.

Тому нам дуже важливо, щоб цю виставу побачили жителі міст, які, на щастя, не були в окупації та не знають, що це таке. Нам важливо було донести. 

Я згадую себе. У 2014 році, до нас приїхали біженці з Луганська. Вони розповідали, що були змушені поїхати. Ми їм допомагали, але зрозуміти і відчути це емоційно можна, лише коли ти сам був у такій ситуації, або ж через театр.

Ми можемо цю ситуацію показати так, що вона буде доступна людині, яка цього не переживала. Я спостерігав за глядачем в різних містах, які далеко від фронту. Так, у них звучать сирени, пролітають ракети, але вони не знають, що таке пусті полиці в магазинах, як це, коли немає хліба.

Я думаю, нам це вдалося, бо на цій виставі ридають усі. І херсонці, і люди з інших міст. Наприклад, в Черкасах у нас були глядачі з Сєвєродонецька, Луганська, з Дніпра тощо Вони прийшли, бо пережили цю ситуацію і хотіли доторкнутися до неї знову. 

Читати на тему

Це не театр в еміграції, а на лінії вогню! Як актори з Херсона гастролюють з виставами й тримають культурний фронт

Розповідаємо, як працює Херсонський обласний театр імені Миколи Куліша під час війни.

Вперше за 40 років роботи не довелося просити, мені запропонували: про фінансування театру

— Коли я ще минулого року оголосив про фестиваль, зі мною зв’язалися з пропозицією підтримки. Я працюю в культурі 40 років, і мені вперше запропонували підтримати нашу ідею. Так само відбулося і з фондом Usaid. 

Для турне Ми не хотіли виїжджати ми виграли грант на українському культурному фонді. Він профінансував показ вистави у семи містах України.

Я не був змушений просити грошей. Я розумів, що грошей немає, навіть для маленької вистави треба величезні кошти. Ми ще платимо зарплати артистам, які тут працюють в повному обсязі, а той, хто далеко, отримує лише маленьку частину. 

Також до нас в Херсон приїжджає дуже багато друзів з різних країн, мене це теж тримає і надихає. Наприклад,  ще до Нового року приїхав Михай Кашчак— президент величезного мультикультурного фестивалю у Словаччині.

Він побачив нашу виставу, і дуже плакав. Хоча він і словак, але зрозумів про що у ній йшлося, бо ми, слов’яни, одне одного розуміємо. Після цього він проплатив наші гастролі у Словаччині на 10 днів.

Ми проїхали понад сім міст в Словаччині, і в кожному до нас приходили люди з Херсону. Ти розумієш, що в нас ніби невеличке місто, але дмухнув вітер війни й розсипав нас за кордоном, по всій Україні.

Всі кажуть, як тільки буде можливість, ми повертаємося додому. І тому наш театральний сезон після повернення називається Ми вдома, і фестиваль працює під цим хештегом.

Маленька мрія великого театру

— В Херсоні театр був одним із потужних культурних центрів. До війни ми грали до 40 вистав на місяць. У нас є лісова сцена, де ми влітку ставили вистави.

Наприклад, Лісову пісню граємо там, а у п’єсі Сон Літньої ночі, глядач разом з акторами рухається галявинами, і там розігруються сцени.

Ми грали з глядачем, він нас любив. До Covid-19 ми приймали 150-160 тис. людей. На різних сценах ми намагалися вибудувати репертуар для різних категорій та настроїв.

Єдина мрія сьогодні — відновити потужність, яка була до війни. Маю надію, що всі повернуться і ми знову зберемо усіх друзів на фестиваль, зробимо купу нових прем’єр, відграємо вистави, на які продали квитки перед війною.

Новий репертуар театру

— Я вважаю, що театр має бути як веселка, різноманітний. Адже у кожного є своє: хтось хоче плакати, а хтось — сміятися. Тому й репертуар має бути різним. 

Величезний пласт української класики літератури, яка була забута, уже замінив російську, так звану, культуру. Бо її наратив, яким годували весь світ, виявився ницим.

Ну не могла велика культура виховати тих покидьків, які творили всі ці речі в Бучі, Ірпені, вдома перевертали все. Може людина вихована це робити?

Все-таки за ці роки ми дуже змінилися та пішли вперед. Так, з болем, скандалами, але ми рухаємося. А вони залишилися там.

У нас є мрія. Ми зараз збираємо матеріал і хочемо написати велику п’єсу про Херсон, про репертуар, але це буде комедія. Звісно, в кожній комедії є і сміх, і сльози, але буде дуже багато смішних історій. Бо гумор — це наша сила, яка допомагає проходити крізь все це. 

У чому ви бачите силу українців?

— В самоорганізації. Коли я повертався в Херсон, то їхав через Посад Покровське — село між Херсонською та Миколаївською областями, яке знищено повністю. Там 95% будинків знищені війною, я просто плакав, не міг на це дивитися.

Але через місяць, коли я їхав у зворотному напрямку, я бачив, що люди накрили дахи плівкою, яку привезли волонтери. До того ж вже городи скопали й там цибулька росте.

І я думаю, в цьому наша сила, ми вміємо працювати й робити це в задоволення. Ми розуміємо, що ні Бог, ні цар, ні герой не можуть щось зробити, тільки ми самі.

Як казав Михайло Жванецький: Каву можу в постіль подати, але для цього треба встати, приготувати, роздягтися, лягти і випити.

---

Нещодавно ми поспілкувалися ще з одною мисткинею, яка вміє гучно говорити про болісні теми. Читай інтерв’ю режисерки фільму Я.Ніна. 

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.