Щоразу, коли думаю, що це найважчий день — настає наступний. Історія парамедикині Аляски про роботу на фронті

Щодня медики на фронті рятують поранених військових. Доводиться боротися не лише з ворогом, а й з людьми, які не бажають навчатися правильної тактичної медицини.

Крім цього, на кожен бойовий вихід медик на фронті одягає спорядження, яке може важити до 30 кг. Це значно ускладнює роботу та може негативно позначитися на здоров’ї. 

Парамедикиня на псевдо Аляска розповіла Вікнам про рішення піти воювати, труднощі роботи на фронті та що надає сил для боротьби.

Про 24 лютого та рішення піти воювати

— Як почалося для вас 24 лютого? Як вирішили вирушити на фронт та як відреагували ваші рідні, друзі, колеги?

— Для мене 24 лютого розпочалося, як і для багатьох українців, із дзвінка: “Прокидайся, почалося…” Я прокинулася, зібрала рюкзак, своїх тварин, подумала, куди можу їх відправити. 24 лютого я купила корм тваринам, таблетки, які вони мають приймати, віднесла улюбленців у надійне місце і почала думати, до кого приєднатися. Так я опинилась у штабі Жіночого ветеранського руху.

Ми працювали і на евакуації, і на постачанні, і паралельно готувалися до відправлення на фронт.

Рідні, друзі, колеги відреагували максимально адекватно, бо вони не очікували, що може бути інакше.

— Чи мали військовий досвід раніше? Як стали парамедиком? Чи розглядали інший напрям?

— Військового досвіду раніше не було. Парамедиком стала, бо маю медичну освіту, раніше я вивчала тактичну медицину. Це було максимально логічним рішенням на ту мить. Інші напрями я не розглядала, бо не мала глибоких знань в інших військових дисциплінах.

Зараз я спробувала б як альтернативу інші спеціальності, які мені подобаються. Але це, напевно, більше як міркування. Тому що бойова медицина — це любов.

— У вас доволі красиве псевдо. Як ви його обрали? Це щось для вас означає?

— Аляскою я стала задовго до повномасштабного вторгнення, я його не вибирала, воно просто приклеїлося. Одна людина мене так назвала, інші почули й підхопили. Так воно зі мною і лишилося. Це вже частина мене, псевдо зі мною органічне, це співзвучно з моїми внутрішніми моментами. Іноді, коли хтось кличе мене на ім’я, я така: “Хто? Що?”

Я звикла, що до мене здебільшого звертаються Аляска, і така: “О, точно, це звуть мене”.

— Ви розповідали, що є власницею кота, собаки та коня. Коні — це не просто домашніх тварин, як з’явилася любов до них? З ким вони зараз? Чи вдається дізнаватися про їхні справи,  перебуваючи на фронті?

— У мене є кіт, звуть його Генерал Глок, песик Гремлін і два коня. Любов до коней була в мене завжди. Любов до коней та драконів.

Драконів я поки що в цьому світі не зустрічала, тому завела коней.

Нині вони стоять у стайні, там повний постій. У них все дуже добре. Мені розповідають, як вони, надсилають відео, я постійно на зв’язку. Власниця стайні — чудова жінка, яка шалено любить тварин, і я знаю, що з ними все буде добре. Кіт та собака теж у дуже надійному місці. Мені постійно надсилають їхні фото та відео.

Про труднощі у роботі парамедика

— Ви брали участь у боях на Харківщині, були у гарячих точках. Що було найскладніше під час роботи там?

— Там справді було тяжко, гаряче, було багато роботи. Для мене найнеприємнішими були мої максимально незручні берці, в яких я страшенно страждала, чесно. Дискомфорт від цих берців затьмарював усе на світі.

— Наскільки важко носити на собі все це спорядження протягом усього дня, які наслідки це може мати для здоров’я?

— Носити на собі все спорядження протягом дня — це справді важко. Це дає дуже велике навантаження на коліна, хребет. Можуть бути дуже різні проблеми зі здоров’ям — спектр широкий.

— З якими основними незручностями стикаються медикині на фронті, коли потрібно весь час носити бронежилети? 

— На початку мого шляху парамедика мої плити важили, мабуть, 10 кг або трохи більше.

У мене дуже боліли ребра від цього, було важко дихати.

Ти постійно у русі. У тебе, крім броні, є ще рюкзак, розгрузка, зброя. Ти активно рухаєшся, маєш бігати. Це знову ж таки навантаження на коліна, тому що це найбільш навантажуваний суглоб у нашому організмі.

Коли ми поверталися з виходу на базу, я все це знімала і думала: “Яке щастя!”

Жінки, живучи в ті часи, коли мусили носити корсети, страждали. Але якби вони потрапили сюди й змушені були носити таку броню, вони думали б, що корсети не такі й погані.

— Що найтяжче у роботі парамедика? Що найнеобхідніше для парамедика на фронті? Чого не вистачає?

— Найважче у роботі парамедика — боротьба з некомпетентними товаришами та людьми, які не бажають навчатися. Тим самим вони наражають на небезпеку тих, хто поруч з ними. Це фанати налбуфіна (медичний препарат — ред.), люди, які хочуть накладати турнікет ледве не на шию і попускати його тощо. Бракує якісного такмеда, бо це розхідники, які коштують дорого і швидко розлітаються.

Читати на тему

Коли на терезах здоров’я та обов’язки — бойова медикиня Джейн про виклики роботи на передовій

Олена Шарговська щиро розповіла нам, як це — бути парамедикинею на фронті, та з якими труднощами на війні вона стикається.

Про те, що надає сил

— Що допомагає триматися на фронті та дає сил не здаватися у найскладніші моменти?

— Як і багатьом тим, хто воює, допомагають триматися люди та розуміння, для чого ти це робиш. Мені дуже допомагає мій екіпаж, команда, з якою ми від початку, попри якісь розбіжності. Допомагає Жіночий ветеранський рух. Я знаю, що ми маємо прекрасний надійний тил і він не залишить нас.

Допомагають близькі та розуміння, для чого ти це робиш. Я чітко знаю, для чого. Тому коли навіть з’являються якісь похмурі думки, я нагадую собі про це.

Дивлюся навколо і бачу людей, з якими я була у всяких неприємних ситуаціях, і розумію, що треба йти до кінця.

— Чи є історія, яка вразила вас найбільше під час перебування на фронті?

— Мені досить складно виділити якусь конкретну подію, бо в мене вся війна йде якимось суцільним потоком. Все, що відбувається, збирається докупи. Мабуть, те, що мене зачепило, — коли я побачила розбомблене село, напіврозбитий будинок та випалену клумбу.

Я побачила, як дідусь доглядав квіти на цій випаленій клумбі на тлі розбитого села. Це мене вразило.

— Який день можете назвати найважчим за час перебування на фронті? Що тоді сталося?

— Щоразу, коли я думаю: “Ось він — мій найважчий день перебування на фронті”, настає наступний не менш важкий.

Тому я думаю, що найважчий день ще чекає, як і найрадісніший.

— Зараз в армії багато жінок, але до цього система була зроблена під чоловіків. Чи стикалися ви з дискримінацією? Можливо, були інші речі, які заважали працювати?

— З дискримінацією за час служби стикалася один раз. Це був такий швидкоплинний і абсурдний досвід, що навіть згадувати про нього немає сенсу. Щоб суттєво — ні. Трапляється так, що можуть бути розбіжності в характерах, адже воюють люди з різних світів, сфер діяльності.

Читати на тему

”Скільки болю ми бачимо — і це все пропускаємо через себе”: історія лікарки евакуаційного відділу

Будні медика на війні: історія з передової устами лікарки евакуаційного відділення.

Про прояви російської пропаганди

— До 24 лютого ви були редакторкою програми Антизомбі та боролися з російською пропагандою. Чи бачите ви зараз прояви російської пропаганди на фронті чи серед цивільних? Намагаєтеся боротися ще й з цим?

— Серед цивільних простежуються моменти, бо не всі люди здатні диференціювати інформацію. Вони ніби противники всього, що відбувається, але з вірою в “хороших русскіх”. Вони продовжують читати та дивитися якісь псевдоліберальні Telegram-канали, відео на YouTube. Потім висувають якісь гіпотези, від яких волосся дибки.

Але, благо, хлопці та дівчата з Антизомбі працюють не покладаючи рук. Завжди можна сказати таким людям: “Просто подивися Антизомбі, й твої проблеми зникнуть” (сміється — ред.). Така собі таблетка від божевілля.

Серед військових: я кілька разів спостерігала, як мій колишній побратим дивився РенТВ. Я йому кажу: “Ти що… дивишся РенТВ?” А він відповідає: “Ну це ж про русалок”. (сміється — ред.) Це було кумедно, але трохи дивно.

Про феномен побратимства та силу українців

— Серед українських військових є справжній феномен побратимства та посестринства. Як вважаєте, з чим це пов’язано?

— Думаю, якби не було цього феномену, то нам би було не вижити. Тому що це єдність. Згадується банальна притча про прутики: один зламати легко, а багато — спробуй.

Ми, як ці прутики, зібрані воєдино, і нас не зламати нікому.

— Минув уже рік повномасштабного вторгнення, українська армія змінилася. Чи відчувають бійці на передовій ці зміни? 

— Зрозуміло, що зміни є. На початку повномасштабної війни все було сумбурно, хаотично. Нині все структурувалося, і є чітке розуміння, що, куди й навіщо. Налагодилися постачання, починаючи від якихось побутових речей та закінчуючи зброєю. Є можливість наших західних партнерів навчати бійців якихось військових дисциплін.

Армія росте, розвивається і з кожним днем стає дедалі кращою.

— А чи змінилася поведінка ворога за цей рік?

— Ворог стає підлішим, підступнішим. Цього й слід було очікувати, бо кожна дія має свою протидію.

— У чому сила українців?

— Сила українців у єднанні та вірі у свою перемогу.

Як допомогти медикиням на фронті

Бойові медикині рятують військових не завжди на чергуванні на швидкій, а й на полі бойових дій. Ти можеш захистити їхнє здоров’я та життя, долучившись до масштабного збору від Вікон та Жіночого ветеранського руху.

Мета — зібрати 2 000 000 грн для закупівлі 50 надлегких бронежилетів Angel armor саме для бойових медикинь.

Як зробити добру справу?

1. Задонать будь-яку суму за посиланням.
2. Вкажи своє прізвище, ім’я та контактний номер у коментарі до платежу.
3. Ти автоматично візьмеш участь у розіграші книги від видавництва Vivat.
4. Слідкуй за результатами конкурсу у Telegram Вікна-новини. Ми оголосимо трьох переможців 10 березня.

Більше про важливий збір на бронежилети для бойових медикинь від Вікон читай на нашому сайті.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!