Ольга Кучер — ведуча програми Вікна-новини. У своєму інтерв’ю вона розповіла, як для неї почалася війна, про спілкування з родичами з Росії та пропаганду російських ЗМІ.
— Сьомого березня я мала виходити на роботу. І наша родина готувалася до того, що я повертаюся в ефір, ми шукали няню, думали, як наша малеча сприйматиме мій новий графік. І, звичайно, увечері пили чай і говорили, а що, як буде війна. У мене в животі крутило весь час від цих думок.
Я собі казала припинити паніку. Ну, яка війна в цивілізованому світі, хто так чинить, це просто варварство і такого не може бути.
І тому ще на початку року ми собі придумали план, що перед виходом на роботу поїдемо кататися на лижі, щоб мені трохи перезавантажитись, відпочити. Софійка вперше з нами.
Це була чудова відпустка… А потім, вранці 24 числа, ми спали всі втрьох на курорті. Мій чоловік вийшов із кімнати й потім, коли прийшов, то ліг і дивився у вікно, так довго дивився.
Я запитала, чому він не спить, а він подивився на мене великими очима і каже: “Оля, почалась війна, обстріляли усі великі міста”.
Звичайно, що перша думка, це паніка. Збирати речі й кудись їхати. Але куди? Де тебе чекають? Що ти там будеш робити? У мене маленька дитина на руках, що далі? Єдина думка була про те, що одним таким необережним кроком Путін взяв і поруйнував мільйони життів. Навіть не вбив, а просто поруйнував своїм ідіотським рішенням.
Звичайно, в такі моменти ти думаєш, може, не треба було іти в декрет — і одразу себе починаєш картати, як ти взагалі може сумніватись у тому, треба тобі твоя дитина чи ні. Я вибачалась перед Софією за цю слабкість і ці сумніви.
Я думаю, що не одна я так думаю, а ще ті мами, які нещодавно завагітніли, народили, або тільки планують, що їм робити? Сумніватись? Відкладати? А час? Час ніхто не поверне. Але попри це я хочу сказати, не треба відкладати. Якщо зараз є люди, які сумніваються — не треба. Завжди буде якась причина відкласти. Якщо ви готові стати батьками — ставайте.
Україні потрібні українці, які будуть її розбудовувати й стануть її майбутнім.
— Зараз ви відстежуєте, як працюють ваші колеги, і те, в яких умовах їм доводиться робити новини?
— Я, як і всі, в перші дні телевізор не вимикала. Те, в яких умовах працюють журналісти, просто не налазить на голову.
Одна справа працювати на війні й повертатися в редакцію, а інша справа, коли твоя редакція в епіцентрі війни.
Коли випуски ведуться з бомбосховища, це важко не розцінювати як тиск на журналіста, бо який журналіст може бути обʼєктивним у відносинах з Росією, якщо цей журналіст ховається від її ракет.
Але зараз є головна місія журналістів: вони не просто розповідають новини, вони фіксують злочини. Вони стали свідками злодіянь Росії на території України.
Всі ці страшні знімання, на які їздили мої колеги, – це просто роботи для майбутнього суду над Росією.
Звичайно, що я люблю свої Вікна і мої колеги мене заспокоювали в кадрі. Коли я бачила, як розповідає новини Яна Брензей і Орест Дрималовський, журналісти в Києві, мені було приємно за цим спостерігати. І Вадим Карпʼяк ще класно веде марафон, особисто мене і ще мільйони людей, впевнена, він дуже заспокоював, за що йому хочеться подякувати.
— Я писала пости, що могла постила, розповсюджувала. Але у мене родичі живуть у Москві, й це ще окрема історія. Ми досить близько спілкувалися, це сестри моєї матері. І коли почалася війна, лише через 2-3 дні мені написав мій троюрідний брат, аби запитати, як ми. Ну і як йому написати? Що я не можу повернутись додому зі своєю шестимісячною дитиною. Як про це написати? Що я боюся, що в будинок мого батька прилетить ракета…ваша.
Я написала, що батько від ваших ракет ховається у погребі, а я не можу повернутись додому, через вас, через росіян.
А він написав, що “війна — це жахливо і ми сподіваємося, що це все скоро закінчиться”, а ще написав “нам соромно”.
Ось ці слова, ніякої конкретики, і толку від того, що їм соромно, мені абсолютно це ніяк не допоможе…з того часу він не писав. Я йому потім ще скидала фотографії обстрілів військової частини під Броварами, за кільки кілометрів від мого батька, коли хата ходила ходором. Він сказав, що у нього погано працює Facebook і він нічого не може подивитись.
Тому я не вірю, що постом чи коментарем ми можемо щось зробити, на жаль.
Звичайно, хотілося б написати пост, щоб вмить у когось розвиднілося у Росії, але я у це не вірю. Бо це так не працює, їм 20 років пропаганда промивала мозок, 20 років! Я тут одним постом нічого не можу змінити.
Де? У Росії? Ні, виграла. У Росії їм там не треба ракети, їм треба тільки телевізор.
— У Росії вони виграли, бо все заблокували, Facebook заблокували. А телевізор працює, там можна все подивитись. Там якраз все нормально. Саме інформаційна кампанія сформувала підґрунтя для теперішньої війни в Україні. А у нас, це не можна порівнювати, тут зовсім інший контекст. У нас, на щастя, були закриті ці всі канали, ці всі “помийки” не показували.
Я думаю, що у самому Кремлі всі шоковані, бо там все так чудово, всі їм вірять, а чому ж в Україні їм люди не вірять. Тому у них був такий провальний початок війни, бо за три дні думали взяти Київ, а виявилось, що тут їх інформаційна кампанія не працювала.
— Ні, дуже часто російські ліберали — ті самі шовіністи. Мало кого можна назвати адекватним, хто не вигодував цього звіра у Москві своїми податками, своєю згодою мовчазною.
Що до того, як у світі працює, це завжди так було, буде якийсь підгодований депутат в якійсь країні, підгодована громадська організація, якісь активісти. Це всюди є, але цікаво, як багато грошей туди вливається.
Але жодна інформаційна кампанія росіян не може перекрити фото з Бучі. Вони можуть хоч обмотатися георгіївською стрічкою і ходити по всій Німеччині, але варто хоч раз побачити фото на Київщині, про яке вони навіть ніколи не чули, і от вся вам пропаганда. У світі це все програне. І найголовніше, вони так кричали, що візьмем Київ за три дні й здулися. Ось це важливо. Бо всі так боялися ту Росію, ці нескінченні саміти, де танцювали навколо Путіна, щоб його не образити, щоб він, не дай Боже, ні на кого не напав.
Все, він вже напав, отримав по писку, боятися нема чого.
— Головне, це нічого не відкладати на завтра. Живіть уже, дійте уже.
День, який ніколи не настане – це завтра.
Тому уже зараз потрібно щось робити. Хочеш збирай гроші на лікування бійців, хочеш будуй собі хату або збирай гуманітарку. Ми вже повертатимемось до себе додому, на Київщину, там потрощена від уламків наша домівка, трошки посічена, там повилітали вікна, але ми поїдемо і будем її відновлювати, знову там жити й вірити у власні сили, в Україну і в те, що жити треба зараз.
Війна змінила життя кожного українця, торкнулася кожної родини, зокрема і президентської. Раніше Володимир та Олена Зеленські у своєму першому спільному інтерв’ю з початку війни розповіли про три роки президенства та як змінилося їхнє життя.