Руслана Данілкіна із псевдо Сіма пішла на війну доброволицею у 18 років та втратила ногу. Під час виконання бойового завдання на Херсонському напрямку її автівка потрапила під артилерійський обстріл. Поранену ногу довелося ампутувати, втім, це не зламало дівчину. Вона ділиться своєю історією у соцмережах, збирає кошти на надсучасний протез та мріє повернутися до лав ЗСУ.
Про службу, стан здоров’я та майбутнє Сіма розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Вікнам.
Чому вирішили стати доброволицею?
— На початку повномасштабної війни, як і усім, мені було дуже страшно і я не зрозуміла, що робити. Батьки говорили, аби я виїхала закордон. По Одесі тоді теж прилітало, було небезпечно. Але я відмовилась.
Зрештою зрозуміла, що не можу стояти осторонь. В мене й родина військових. І я теж хочу у цей складний час дати максимально усе, що можу, своїй країні.
Як розпочалася ваша служба у ЗСУ?
— Моя служба розпочалася у Запоріжжі. Але була я там недовго, десь три тижні. Я займалася судовими розслідуваннями. І з деякими робочими питаннями мені треба було виїжджати на передок. Коли я туди потрапила, то зрозуміла, що це моє місце.
Робота з паперами – це зовсім не моє. Мені було нудно. Вкотре я приїхала на першу лінію і звернулася до комбата, попросила взяти мене до себе. Я здивувалася, але він погодився. Але це питання мені безпосередньо треба було вирішувати зі своїм керівництвом. І мені одразу відмовили.
Говорили, що я ще зовсім юна і таку відповідальність на себе брати не готові. Я їх розумію, але зупинятися не збиралася.
За тиждень моїх вмовлянь керівництво погодилося. Але поставило умову: виконати усю надану мені роботу. Її було багато, але я впоралася за три дні.
Віддала флешку, а мене питають, скільки часу мені потрібно на збори. А я була вже з речами. Так я і лишилася на першій лінії. Деколи виїжджали на нуль.
Яку роботу виконували?
— Я оператор-зв’язківець. Сиділа на рації, приймала виходи й приходи снарядів, переміщення ворожої техніки, піхоти, авіації, фіксувала будь-який шум, постріл, розрив розтяжки й навіть розмови.
Ми були доволі близько до позицій ворога.
Чи було страшно?
— Під час першого обстрілу було дуже страшно. Коли я прокидаюсь, роблю подих і розумію, що це все. Подумки вже прощалася зі своїми близькими. Я розуміла, що снаряди лягають десь дуже поруч. І було страшно, тремтіли руки. А потім звикла, бо це стало повсякденним.
Йдеш до їдальні — чуєш вибухи, лягаєш спати — чуєш вибухи. Щоб ти не робила, ці звуки тебе переслідують.
Потім реагувала тільки на ракетні обстріли. Тому що коли на тебе летить С-300 або точка “У” — це страшно. Якось прилетіло до нашого штабу. Я у той момент була якраз на вулиці. Нам усім дуже пощастило. Тоді ніхто не постраждав.
За яких обставин сталася трагедія?
— Після Запорізького напрямку, мене перевели на Херсонщину. Тут і сталася трагедія. Ми їхали виконувати завдання, і розпочався артобстріл. Один зі снарядів ліг дуже близько. Це був касетний снаряд. І його уламки пробили наше авто наскрізь.
Почула писк, ми з’їхали з дороги, я взялася за коліно, а там просто кістка. Абсолютно все було у крові. На щастя, позаду їхали бойові медики. Постраждали усі, хто був в автівці. Мені наклали джгут, як знову розпочався обстріл. Медики відбігли, а я просто молилася, щоб знову в нас не попало.
Мене рятували під вибухи снарядів. Біль був дуже сильним, але я навіть не заплакала. Ногу мою поклали збоку. Я заплющила очі й зрозуміла, що це все. Я усвідомила, що втратила ногу. У лікарні Херсону її ампутували.
Якими були перші дні після трагедії?
— Жахливими. З Херсону нас усіх перевезли до Миколаєва. Я нескінченно плакала, плакали мої рідні. Від болю лізла на стіни. За три дні я вже була у рідній Одесі й тут морально стало набагато легше.
Тут мої рідні, мій брат, який кожного дня зі мною, і я просто не маю права опустити голову і заплакати. Та й фізично почуваюсь багато краще. Тут чудові лікарі.
Як наразі себе почуваєте?
— Вже набагато краще. Фізичного болю вже майже немає, але є фантомний біль. І це дуже тяжко, відверто кажучи. Позаду вже п’ять операцій. Нога потрохи загоюється, через півтора тижня мені зніматимуть шви. Але ще близько місяця буду лікуватися у шпиталі.
Потім на мене чекає реабілітація у санаторії, адже треба підготуватися до протезування. М’язи атрофуються і їх треба закачати, аби потім можна було поставити протез. Загалом це довгий процес.
Авжеж, хочеться найкращий протез.
І у соцмережах дуже багато людей відгукнулися. Підтримують мене як морально, так і фінансово. Це просто неймовірно.
Чому вирішили поділитися своєю історією у соцмережах?
— На початку я взагалі не хотіла нікому нічого розказувати. Написала другу, що мені ампутували ногу і попросила це зберігати в таємниці. Тоді думала, що поставлю протез, надягну штани й ніхто нічого не зрозуміє.
Але потрохи прийшло прийняття. Першою поділилася моєю історією у соцмережах дружина брата. Я поїхала на чергову операцію, а повернулася вже зіркою. Люди писали тисячі повідомлень з приємними словами, вони дякували мені. Мене це розчулило до сліз. Це дає віру в себе і краще майбутнє.
Тепер я хочу бути прикладом для багатьох українців. Показати, що все можливо і з ампутацією кінцівки можна жити щасливо.
Окрім підтримки людей, що ще допомагає так стійко триматися?
— Звісно, родина. Найбільше допомагають думки про племінницю. Їй чотири місяці. Вона народилася поки я була на службі. Бачила її всього один раз. І коли зі мною сталася трагедія, я згадувала, що вдома мене чекає ця маленька дівчинка, і я ще обов’язково візьму її на руки, гулятиму із нею, водитиму до магазину.
Я просто не маю права здатися. Є ще одна маленька дівчинка, яка на мене чекає. Це моя кішка Пуля. Вона зі мною з Запоріжжя, і я її всюди возила із собою. Авжеж, коли їздила на передову, то залишала її в штабі. Але щоразу дуже нервувала. Бо бувало, що прилітало.
До речі, в Херсоні в момент трагедії Пуля також була в авто. Але дуже пощастило, що її не зачепило. Мої побратими повернулися за нею, а Пуля так і сиділа в авто, чекала на мене. Наразі її передали моїм рідним, вона живе в братовій родині. І я теж не дочекаюся зустрічі із нею.
Яким бачите своє майбутнє?
— Однозначно щасливим. З дитиною, чоловіком. Також хочу закінчити навчання в морському університеті, здобути вищу освіту.
Авжеж, встати на обидві ноги, повернутися до занять спортом, а головне – до лав ЗСУ. Дуже люблю своїх побратимів і дуже за ними сумую. Я пообіцяла собі, що більше ніколи плакатиму через те, що зі мною сталося.
Але я сльози ллються, коли мені надсилають відео зі служби. Та сподіваюся, що коли зможу повернутися до неї, то Україна вже переможе. І ми будемо її відбудовувати.
До речі, раніше ми спілкувалися з українською прикордонницею Людмилою Кравчук, яка вижила у боях за Маріуполь та повернулася з полону.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!