365 днів любові та сліз: українські жінки розповідають, яким став для них рік повномасштабної війни

Від початку вторгнення українки навчилися розбиратись у тактичній медицині, завантажили тонни гуманітарної допомоги, виборювали для України зброю і робили все, щоб Росія опинилася в економічній та політичній ізоляції.

Як змінив їх цей рік і з якими почуттями вони його проживали — читай в інтерв’ю. 

Світлана ВОЙЦЕХОВСЬКА, співзасновниця УЖК: “Війна показала мені, що я можу бути слабкою”

Рік 2022 в кількох відчуттях — це розпач, ненависть і гордість.

У своєму житті я ніколи не була слабкою. Завжди могла знайти вихід зі складної ситуації, організуватися і повести за собою людей. На жаль, війна показала мені, що це зовсім не так.

І відчуття того розпачу залишається гіркотою в душі до цього дня.

Ненависть — то не тільки до ворогів, які зруйнували життя, а й до всього, що уособлює той “руzzский мір”.

Гордість за наш український народ, хлопців і дівчат на передовій, за ЗСУ, матерів з дітьми за кордоном, усіх, хто залишився вдома і попри все тримає країну!

Гордість за наших колежанок-членкинь Українського Жіночого Конгресу, які після першого кола розпачу ще активніше продовжили свою діяльність.

Свідчення тому — два проведених Українських Жіночих Конгреси — регіональний в Івано-Франківську, що став першою феміністичною подією офлайн з моменту повномасштабного вторгнення, та національний у Києві, що був проведений в особливо важких умовах — за відключень світла й під загрозами ракетних ударів.

Особлива гордість за нашу участь в Польському Конгресі Жінок у Вроцлаві, за сотні проведених зустрічей, невтомну адвокацію та діалог з міжнародними партнерами про реальність нашої війни та про лідерство українських жінок у ній.

І ще одне відчуття цієї війни — віра. Яка не зникне. Слава Україні!

Катерина ПРИЙМАК, парамедикиня, заступниця голови Жіночого ветеранського руху: “Для мене цей рік війни став роком видимості та розвитку”

Для мене цей рік війни — незважаючи на те, що він жахливіший і травматичніший, ніж усі попередні вісім років — став роком видимості та роком розвитку. 

Я провела своїх найближчих подруг на війну, а на мені лишилася вся організація Жіночий ветеранський рух. І саме через те, що війна стала вже не проблемою невеликої частини українців, а масовим горем, наш досвід став цінніший для суспільства, а наша спільнота жінок у війську сильно зросла чисельно. 

За цей рік, хоч і не довго, я побувала в окопах, і це справило на мене дуже сильне враження. Адже весь мій військовий досвід не порівнюється з тим, що відбувається в полях зараз і з чим стикаються люди на війні. Відчуте змушує мене не покладати рук ні на хвилину і робити все, що в моїх силах, щоб пришвидшити перемогу — об’єднувати волонтерів, збирати кошти на ЗСУ, купляти все найнеобхідніше, закривати логістичні питання, всіляко підтримувати наше військо. 

Читати на тему

Герої не носять плащів — вони оформлюють опіку: історія жінки, яка дала сім’ю двом хлопцям

Історія успішного оформлення опіки: як жінці вдалося врятувати з окупації хлопців з Херсонщини.

Я боюся уявити життя після перемоги, тому потрібно вже зараз думати про те, як будемо реабілітувати тих, хто повертається, як вони житимуть, як ми будемо уживатися з травмами одне одного. 

Мені страшно бачити, як ми обираємо загасити пожежі зараз, але довгостроково — це може бути фейл. Таким став, наприклад, правопорушний закон про збільшення відповідальності військових. Мені страшно від того, що наші системи не справляються з викликами, але зараз руйнувати старе, щоб збудувати нове — це як грати на боці ворога. 

Тому цей рік має бути про виважені і стратегічні дії, які допоможуть нам вистояти. І втома та розпач не мають замінити той піднесений дух, який відчуло суспільство з першими ракетами, які вибухнули 24 лютого 2022 року. Цю любов до ближнього треба плекати та зрощувати, адже тільки любов переможе зло.

Анжеліка БЄЛОВА, регіональна представниця УЖК, засновниця ГО Об’єднання ромських жінок Голос Ромні: “Не всі розуміють, що відбувається в Україні, що це не конфлікт, а вторгнення на територію суверенної держави”

24 лютого було дуже важко, боляче залишати рідне місто, власну оселю та їхати у невідомість, але я розуміла, що моя безпека та безпека моєї родини найважливіша.

Я була вражена кількістю людей, які здатні, об’єднуючись, змінювати на краще долі людей у біді. Весь шлях евакуації мені, моїй подрузі, моїй доньці часто допомагали люди, яких ми знали опосередковано, через друзів, партнерів. Я жила зі своєю великою родиною безкоштовно у квартирі жінки, яка мене не знала до 24 лютого та просто хотіла допомогти.

Інсайтом стало те, що допомагати Україні та українцям, які постраждали від війни, яку розпочала РФ, можна дистанційно.

Я знала, що у мене є внутрішній ресурс, мої знання, щоб залучати кошти для надання допомоги, та люди, які готові працювати на волонтерських засадах. Передусім це був мій чоловік, який залишився у Запоріжжі та був координатором, водієм, вантажником, комунікаційником усі ці місяці війни та кожного дня допомагав людям у біді.

Неприємний інсайт — не всі люди розуміють, що відбувається в Україні, що це не КОНФЛІКТ, а ВТОРГНЕННЯ на територію суверенної держави, що Росія та солдати, які воюють на боці РФ, скоюють численні злочини.

Тому моєю метою було повідомляти, розказувати правду всьому світу про війну в Україні на міжнародних майданчиках — на виступі на регіональному форумі ООН з питань національних меншин, на 13-му діалозі громадянського суспільства ромів та мандрівників (Рада Європи), під час участі у форумі ООН для правозахисників, на виступі у Лейпцигу на форумі німецьких фондів, на виступі під час жіночого конгресу у Вроцлаві разом із командою Українського Жіночого Конгресу.

Читати на тему

Воюють, щоб діти жили у вільній країні — як жінки на фронті забезпечують зв’язок та рятують життя

Історії українських жінок, які воюють на фронті.

Сьогодні я в Україні, в безпечному регіоні і роблю все, що в моїх силах, щоб допомогти якомога більшій кількості людей, які постраждали від війни та опинилися у складних життєвих обставинах. У команді Голос Ромні працює понад 30 співробітників, експертів, більшість із яких — ВПО. Ми працюємо в Запорізькій, Дніпропетровській, Закарпатській областях, розпочинаємо роботу в Харківській та Київській областях.

Найбільшою перемогою на сьогодні є те, що наша організація не тільки встояла під час війни, але й розширилася, розпочала реалізацію амбітних проектів в Україні. Я вдячна своїй команді, яка невтомно та самовіддано працює кожного дня. Працюючи з такими людьми, я вірю, що ми йдемо у правильному напрямку, що щасливе майбутнє нашої країни за нами.

Наталя ГЕРГЕЛЮК, регіональна представниця УЖК, засновниця бренду Gaptuvalnya: “Понад усе хочеться бути дотичною до цих історичних процесів — саме тому я вибрала не виїжджати”

За цей рік відбулось переосмислення цінностей: що дійсно важливо — залишилось, щось автоматично зникло. Відбулась глибока ініціація, яка підкріплена не просто національною приналежністю, а глибоким змістом та усвідомленням — хто я і де я хочу бути.

Вдалося ще раз для себе виміряти рівень внутрішньої сили та опори — і я залишилась собою задоволена. Ми тримаємо економічний фронт і працюємо на перемогу й майбутню відбудову України. Є усвідомлення, що попереду непростий шлях, але є й впевненість в тому, що ми пройдемо ці випробування гідно.

З’явилась величезна віра в сильну, заможну Україну, в світлих і порядних людей, які готові ці зміни творити. Понад усе хочеться бути дотичною до цих історичних процесів — саме тому я вибрала не виїжджати.

Найбільший мій страх сьогодні пов’язаний з найбільшою вірою — щоб усе не було намарно. Щиро сподіваюсь, що нам вдасться збудувати зовсім нову країну, яка буде прикладом для наслідування.

Людмила КРИЖАНОВСЬКА, директорка фонду Промприлад: “Найважливіше для мене зараз — бути гідною цього бою та жертви, на яку йдуть ті, хто боронять нас на найважливішому фронті”

Думаю, це був рік сили, мужності і людяності. Рік, у який було страшно, боляче і водночас ще ніколи до цього не було так ясно від світла, яке випромінювали люди довкола.

Це рік акселерації. Комусь із нас довелося швидко навчитися обороняти себе і країну, володіти зброєю, надавати першу домедичну допомогу, водити великі та габаритні машини, відкривати бізнес у Кракові, адаптовувати дітей до школи в Копенгагені. Ми мусили вчитися в пришвидшених умовах, і за нами в цей час спостерігав весь світ.

У жовтні на конференції в Амстердамі мій аргентинський колега сказав: “Сьогодні кожен з нас хоче бути українцем. Кожен хоче мати стільки мужності, сили й любові в собі”. Думаю, важко переоцінити вклад, який зараз Україна робить у майбутнє усього демократичного світу.

Так сталося, що у цій війні ми опинилися в тилу. Тому ми як команда запитуємо себе постійно: “Як у цих складних умовах, в яких перебуває вся країна, ми можемо допомогти? Як можемо підтримати економічний розвиток? Як можемо допомогти українцям зберегти роботу чи почати щось нове, незважаючи на війну?”

За цей рік нам вдалося допомогти з релокацією на Івано-Франківщину 47 командам, підтримати більш ніж 550 компаній, створити можливості для навчання для більш ніж 8000 українців.

Історії українських підприємців є прикладом незламності, і ми щиро радіємо успіхам тих, кого ми підтримали. Зараз наша команда працює над розвитком Центру підтримки бізнесу, щоб дати українському бізнесу більше можливостей для розвитку та зростання навіть у час війни.

Проте найважливіше для мене зараз — бути гідною цього бою та жертви, на яку йдуть ті, хто боронять нас на найважливішому фронті.

Марія ІОНОВА, співзасновниця УЖК, народна депутатка України: “Кожен день я сама себе запитую, що ще я можу зробити”

Я б сказала, що це рік зібраності, віри, страху за країну, друзів, близьких. Але разом з цим страх підкріплений вірою в людей — в ЗСУ, в рідних, і це вже інший страх, ніж був на початку війни. Ми вже побачили це унікальне єднання, і це єднання дає сили і натхнення. Рік любові й усвідомлення цієї любові, самоідентифікації. Така людська цінність, цінність людяності — вона набула більшого змісту. 

Але так само цей рік змінив багато в державних інституціях: ми не говоримо про стовідсоткові зміни, але ми зробили карколомний крок вперед і змінили суспільство кардинально. І ми платимо за це дуже високу ціну.

Щодня працюючи, я постійно відчуваю невдоволення собою, постійно запитую себе, що ще можу зробити. Що ще зробити, щоб мінімізувати втрати, щоб прискорити всі процеси. 

Під час війни відчуття любові до своєї країни стало для мене дуже гострим.

За рік у мене було багато відряджень — ми працювали і над міжнародною ізоляцією Росії, і над санкціями, і просили зброю — і оце відчуття любові, коли ти повертаєшся у свою країну, воно таке гостре, таке щемливе, ти його аж торкнутися можеш. І, звісно, багато гордості за всіх нас, хоч ця гордість дуже болюча.

На передовій життя та здоров’я військових залежить від вчасно наданої допомоги. Тисячі українських медиків евакуюють поранених під обстрілами, ризикуючи власним життям. Читай історію бойової медикині одного зі штурмових взводів ЗСУ Марти Дем’янчук на псевдо Стріла.