“Мене заспокоювали поштовхи в животику, бандера-смузі й фото вбитих окупантів”. Інтерв’ю з українкою Лідією Паньків

Лідія Паньків – керівниця ефірного промо телеканалу СТБ. А ще активістка з досвідом волонтерства з 2014 року. Зізнається, з початком повномасштабного вторгнення РФ її робота перетворилася у цілодобову: адже, окрім основних задач, пов’язаних з ефіром загальнонаціонального мовника, та допомоги ЗСУ майже всі зусилля були спрямовані на створення роликів, якими Україна говорила зі світом. І весь цей час всередині неї билося ще одне, маленьке, серденько.

Чи відчувала страх та що надавало сил триматися — читайте у відвертому інтерв’ю Лідії. 

Ця історія — частина спільного проекту Вікон та СТБ до Дня матері. Він є присвятою незламним українським матусям, які під час повномасштабної війни народжують нових українців, щоб життя тривало. І стають щитом для своїх дітей. Більше читай у спецпроекті Мадонна. Життя триває.

Які були твої перші думки, коли дізналася про початок повномасштабної війни?

— Що Росія її програє. Не жартую, я це сказала чоловіку напередодні, коли йшли спати. Якщо вони почнуть повномасштабну війну проти нас, то воюватимуть не тільки з нами, і тому програють. Але від цієї думки не ставало менш страшно. І не стає.

Але ти не стала виїжджати з України в безпечне місце.

— Для мене було дуже важливо, аби син народився в Україні, у своєму Києві. Якби була далеко від рідного міста і країни в такий час, то зійшла б з розуму, а дитині потрібна здорова мама.

На місці завжди можна бути корисною і допомогти чимось. Тим більше, що у мене з 14-го року був досвід волонтерства і легше було підняти всі контакти, аби дістати усе необхідне.

До якого моменту ти продовжувала працювати?

— Я не припиняла працювати взагалі. Ми з командою за рік повномасштабної війни зробили більше тисячі роликів і сюжетів, зокрема іноземними мовами, аби про Україну чули у всьому світі.

Те ж саме і з забезпеченням потреб наших хлопців та дівчат з передової. У них немає вихідних, тому у нас їх теж не може бути. Лише після народження сина взяла собі тиждень, щоб відпочити, і знову “в бій”.

Читати на тему

Була єдина втіха — моя дитина. Історія Мар’яни Мамонової про вагітність у полоні, найстрашніші сни та материнство

Поки палали маріупольські будинки та розсипались на друзки життя людей, всередині бойової медикині росло маленьке майбутнє України.

Бути вагітною під час війни — як це?

— Це нести відповідальність за ще одне життя, яке обрало найважчий з часів, аби народитись. Це взяти себе в руки й бути сильною, як ніколи в житті ще не була. Це заспокоюватись без ліків, це бути найнадійнішим укриттям для своєї малечі.

Ми стикалися з тими самими труднощами, що й всі. Весь час прилітало десь поруч. Деякий час жили у батьків під Києвом. Спали дуже мало. Спали не лише вдягнені, а й взуті.

Ховатись у підвал на восьмому місяці — це ще той квест, але я знала, що іншим гірше і треба триматись.

Коли інтенсивність обстрілів зменшувалась, ми їхали розвозити допомогу на блокпости, чи передавати її знайомими, поштою, потягами.

Тобто ти, будучи працюючою вагітною мамою, ще й активно волонтерила.

— А як інакше? Тоді кожен броник був на вагу тонни айфонів. Діставала амуніцію зі Штатів, з Європи через друзів. І треба було оперативно їх віддавати нашим захисникам, тому доставляти доводилось, попри обставини й повітряні тривоги. Але про безпеку я, звісно, не забувала.

Одного разу ми їхали за посилкою на Нову пошту. Як тільки дісталися до відділення, почули сирену і страшенні вибухи. Спочатку подумали, що це працює наше ППО, але швидко зрозуміли, що це ворожі прильоти й краще забиратися звідти, бо почалося щось страшне. Тоді ми навіть не встигли отримати посилку…

Що надавало тобі сил існувати в такому шаленому темпоритмі? 

— Чесно відповісти? (посміхається). Я була підписана на групи, де публікували фото вбитих окупантів. На той момент вони мене дуже заспокоювали. Це така сатисфакція від того, що зло отримує те, на що заслуговує.

Звісно, надавало мені сил не тільки це. Головне — це поштовхи в животику, чоловік, батьки. Приготування коктейлів “Бандера-смузі” разом із сусідами. Заспокоювало, коли вдалось дістати й передати велику партію броні чи хоча б термобілизну хлопцям та дівчатам. А коли вдалось дістати кілька тепловізорів і, навіть, прилад нічного бачення, то взагалі крила виросли!

За що ти турбувалась найбільше під час вагітності й під час пологів?

— За життя. Все інше не має ніякого значення в такі моменти. Ні у що буде вдягнений малюк після пологів, ні чи буде у нас спільне фото після виписки – все це відійшло на другий план. Завдання кожної мами — вижити, дати й зберегти життя.

Читати на тему

Коли допомагаєш діткам, це повертається! Історія Марієтти про труднощі вагітності та роль матері під час війни

Співачка Марієтта розповіла, про що хвилювалася найбільше під час вагітності та як боролася з труднощами.

Багато жінок, хто також виношував дитинку після 24 лютого, стикнулися з тим, що не завжди могли вчасно потрапити на огляд, і це додавало хвилювань за життя малюка. Як у тебе було? 

— На щастя, у мене вагітність проходила без ускладнень. Мені здається, що синочок мене беріг.

У нашому пологовому (приватному) приймали на той час безкоштовно усіх вагітних з Ірпеня, Бучі, Бородянки, з Харкова.

Тож я навіть намагалась не їздити зайвий раз на обстеження, аби не займати час у лікарів, які працювали цілодобово.

Твій найбільший виклик, з яким стикнулася після народження сина? 

— Постійні тривоги та обстріли. Потрібно було ховатись з малечею, хоча б у ванну, яка у нас саме за правилом двох стін розташована.

Блекаути, коли майже усі аптеки зачинені, а потрібно знайти необхідну суміш для дитини. Але завжди була віра, що ми все витримаємо. Ми ж українці!

Який момент чи день за цей рік став найжахливішим для тебе? Звісно, окрім 24 лютого.

— Та усі дні були і є жахливими, бо смерті не припиняються. Бо гинуть невинні, гинуть найкращі. Один із днів, коли тремтіли руки, коли друзі виїжджали із Бучі, й колону обстріляли. І ми не знали, чи вони доїдуть до нас.

Їхній донечці було всього сім місяців на той час. Ми тоді попередили усі найближчі до нас блок-пости, що має бути таке авто, і найімовірніше, що вони будуть їхати вночі, після початку комендантської, аби їх пропустили до нас.

Ми приготували вечерю гарячу із того, що було, бо продуктів тоді не вистачало, спекли хліб, застелили їм чисту постіль і чекали до третьої ночі. На щастя, вони доїхали. Після двох тижнів у підвалі вони були раді просто скибці хліба і теплому душу.

А був найщасливіший чи він ще попереду? Окрім народження сина, звісно. 

— Він ще попереду. Коли ми всією країною будемо святкувати перемогу. І поїдемо в наш Крим, і всі батьки та матусі повернуться додому.

Як ця війна змінила життя твоєї родини?

— Ми стали цінувати кожну хвилину разом. Тішитись маленьким речам. Донатити щоразу, коли хочеться купити якусь непотрібну фігню, і не тільки.

А ще ми тепер живемо в місті (маю на увазі, Київ, звісно), де україномовність нашої родини більше не викликає подив, адже це тепер норма.

Чоловік після народження сина також почав розмовляти винятково українською.

Кожен в родині зараз залучений до волонтерства у свій спосіб, і це дуже додає сил та віри в нашу Перемогу. Усім рекомендуємо конвертувати злість, біль та відчай у допомогу хлопцям та дівчатам на фронті.

Спілкувалася Олена Сандул.

Дивись важливий проект – присвяту мамам, які народили під час повномасштабної війни, — документальний фільм Мадонна. Життя триває — 14 травня, у неділю, о 23:10 на телеканалі СТБ!

Фотовиставка Мадонна. Життя триває – з 13 по 21 травня на другому поверсі ТРЦ Gulliver. Вхід вільний.

Раніше ми розповідали історію Світлани Міцкевич, яка народжувала донечку у перший день повномасштабного вторгнення. Читай її історію про труднощі, страхи та хвилювання за посиланням.

До речі, підписуйся на Телеграм та Інстаграм Вікон. У нас цікаво!