Село Ягідне у Чернігівській області окупували в перших числах березня. Російські військові зігнали усіх мешканців до підвалу місцевої школи. Під землею у кількох невеликих приміщеннях, де до цього зберігався шкільний інвентар, 26 днів просиділи майже 400 людей.
Спали сидячи, на вулицю виходили раз на день. Весь інший час дихали через дірку у вікні. В цьому підвалі померли 11 людей. Натомість окупанти жили у будинках селян: грабували та вбивали.
У перший по-справжньому спекотний літній день на Чернігівщині серед обгорілих руїн будинку працюють десятки людей. Це — волонтери з Києва, які допомагають мешканцям села Ягідне впоратись із наслідками російської окупації.
Поруч, біля підвалу, сидить жінка, пані Людмила, і розгублено дивиться на цей мурашник. Вона вже місяць як безхатько.
Я не плакала. Навіть коли дізналася, що дому немає — не плакала. Просто порожнеча всередині була й усе.
Прикро — за що на старість років таке покарання? — каже Людмила.
Про те, що почалася повномасштабна війна, жінка спочатку навіть не знала. За два дні до того зламався телевізор. Але коли вийшла годувати собаку, неподалік від вибуху здригнулася земля.
За російськими снарядами невдовзі зайшли й окупанти. Як знищили будинок, в якому вона прожила 27 років, жінка не бачила, встигла виїхати до сина у сусіднє село. Його дім приходу росіян теж не витримав.
Розворотили йому весь двір. Стали біля будинку — дуло нам було видно у вікно. Ну, і буквально ввечері в нього вже дома не було. Я думаю, вони це спеціально зробили. Тут страшне, що було, взагалі.
Спочатку селяни ховалися у своїх погребах, але коли росіяни зайшли у село, усіх зігнали до шкільного підвалу. Туди нас веде Іван Петрович, завгосп дитячого садочку поруч зі школою. Він разом із дружиною, двома синами, невістками та онуками провів тут всю окупацію.
Виїхати не дозволили нікому. У підвалі дуже холодно, але чоловік каже: тоді люди задихалися від спеки та нестачі кисню. В кількох кімнатах сиділо майже 400 людей. В одній, найбільшій — аж 175 бранців росіян.
Вони увесь час майже не рухались. Бо коридори були теж забиті людьми. Найкраще було сидіти на лавці. Кому не вистачило місця — перебивалися на сумках та на колінах.
Поруч із місцем, де стояли відра, які слугували туалетом, годували півторамісячну дитину. Люди дихали через дірку в забитому вікні, згодом масово почали хворіти.
Це було схоже на концтабір.
Іван Петрович мовчки киває і відвертається.
Але найстрашніше чекало нас далі — розписані стіни підвалу. Діти малювали на них котів та український прапор. Дорослі вели календар та писали прізвища померлих та розстріляних.
Радченко Славік — снаряд вибухнув, на снаряді вбило. Шевченко Вітя — у хаті застрелили. Шевченко Толя — не знаємо, де його захоронили, не знайшли ще могилу.
— Цих тоже постріляли, в погреб до чужих людей вкинули, так знайшли. Дуже страшно це пережити. Цього не можна словами передати, — з болем розповідає Іван Петрович. У нього від невиплаканих сліз починає бриніти голос.
Чоловік каже: тіла померлих спочатку складали у котельню біля школи. Потім, коли окупанти дозволили поховати померлих, селяни пішли на цвинтар. Поки копали, росіяни почали по них стріляти. Поранили чотирьох.
Люди рятувалися, стрибаючи у свіжоскопані могили. Про те, що окупанти йдуть із села, люди почули з дірки у дверях. Бачили, як вони бігали та вантажили у техніку награбоване.
Потім у лісі почала вибухати машина із боєприпасами. Через це люди кілька годин боялися виходити на вулицю.
Коли стало тихо — вибили двері, але більшість лишилася у підвалі: двори й будинки були заміновані. Іван Петрович каже: пішов додому один, родину не пустив.
Я не міг вже витримувати. І так ноги попухли. Всі, хто міг — усі пішли додому. Буде що буде.
Тим часом велике прибирання зруйнованих будинків закінчується із заходом сонця. Треба ще встигнути повернутися до Києва. Волонтери кажуть — приїздитимуть в село ще: робити посильний ремонт, склити вікна, лагодити дахи та привозити допомогу.
Пані Людмила, яка тепер не має дому, йде зі свого двору не одразу. За нею має приїхати син.
А він мене сварить, каже: “Чого ти туди поперлася”, — кричить. А я говорю: “Я додому прийшла, розумієш? Що я можу зробити?” — зітхає жінка.
Це може прозвучати дивно, але найбільш життєствердну річ за цей день я побачила у тому самому підвалі. На дверях люди щодня вели свій календар. Він закінчився 31 березня. Поруч із датою підпис: “Наші прийшли”.
Раніше ми розповідали трагічну історію кохання на Азовсталі.
Фото: Попович Діана