Костянтин Гудаускас: історія чоловіка, який евакуював з Бучі 200 осіб

Сьогодні історію евакуації сотень мирних жителів Київщини, яку Вікнам розповів наш герой, Костянтин Гудаускас, екранізовують і готуються показати у художньому фільмі Буча.

Втім, повноцінно передати, що пережив він і ті мирні жителі, які стали свідками вбивств і самі стояли під дулами автоматів росіян, неможливо ніяк, зізнається чоловік.

Як Костянтин вмовляв окупантів випустити його пасажирів живими, десятки разів під час евакуацій прощався з життям і одного разу таки ледь не загинув — він пригадав усе від самого початку у розмові з нами.

Як опинився в Бучі

Костянтин — громадянин Казахстану. Рівень свободи слова і чинний режим стояв поперек горла багатьом казахстанцям, серед яких сформувався рух опозиції.

Серед активістів був і Костянтин — керівник одного з громадських об’єднань. У 2019 році він виступив проти чергової фальсифікації виборів президента, після чого його почали переслідувати за політичні переконання у рідній країні.

— Спершу мене хотіли просто засудити, але під впливом міжнародних правозахисних організацій мене виправдали. Я був змушений їхати з Казахстану. Вперше я побував в Україні у день інавгурації вашого президента — 20 травня. Це якраз мій день народження, і я того року святкував його вже тут.

Я тоді відчув, яке тут реально вільне повітря! Я, людина, яка приїхала з диктаторської країни, побачив, як людина з народу, обрана народом, іде на головну посаду країни, щоб представляти інтереси громадян. Неймовірно! Я захотів жити тут, — згадує Костянтин.

Так чоловік оселився три роки тому на Київщині, у Гостомелі. Згодом переїхав до Бучі. В Україні почав успішно розвивати власний бізнес.

— В той день, коли я переїхав на квартиру в Бучу, яка за 3,5 км від Гостомельського аеропорту, тоді злітала у небо Мрія. Я ні миті не роздумував після побаченого, я закохався у цей район.

Я хотів бачити цю Мрію якомога частіше. Хто ж знав, що я з власного вікна застану, як її розстріляють. Ніби це мене розстріляли — отаке відчуття було.

24 лютого Костянтин прокинувся від звуків пострілів. Неподалік від його мікрорайону російський десант уже висаджувався у Гостомелі.

— Я на автоматі зварив каву, сів на кухні й одразу набрав мою хорошу знайому — Гайде Різаєву. Вона тоді працювала радницею голови української делегації у Тристоронній контактній групі з питань полонених.

Вона як кримськотатарська активістка і сама колись бувала в полоні. Вона знає, як діяти в таких ситуаціях, яка сталася 24 лютого. Я просто запитав у неї: “Що я можу зробити для України?” Вона сказала, що мій казахстанський паспорт може стати в пригоді. Є шанс із ним проходити блокпости й допомагати це зробити іншим, — розповідає чоловік.

Перша евакуація

У Костянтина, як він розповідає сам, був електрокар, навігатор і бажання допомагати. Цього вистачило, щоб розпочати. Перша родина, яку його попросили евакуювати, жила неподалік села Димер. Це була вагітна жінка і діти.

— Це була родина українського розвідника. Вони чекали мене. Я поїхав по навігатору через Гостомель. Щастя, що мене перестріли українські військові, а не росіяни. Якби навпаки, мене б уже не було. Наші хлопці пояснили, як мені проїхати.

Довго я добирався, зустрів перших росіян. Вони здивувалися, бо я був єдиний, хто їхав у той бік, а не звідти. Я їм сказав, що я казахстанець і їду забрати свою родину. Придумував на ходу все. І, приїхавши, жінці й дітям сказав, що у нас буде легенда: я їхній тато, а вони моя родина. Документи одразу ми викинули.

Домовилися з дітьми, що вони говорять тільки російською і називають мене татом. І я їх вивіз, окупанти повірили, — розповідає Костянтин.

Повернувшись до Бучі, він уже розумів, що назріває гуманітарна катастрофа. У середмісті роздавали залишки хліба, до якого стояла кількагодинна черга.

— Я стояв у тій черзі, і саме коли вона до мене дійшла, хліб скінчився. Я вже думав йти додому, і тут мене наздоганяє жіночка. Я дуже хочу її знайти й подякувати. Вона відіграла важливу роль у моєму житті. Вона сказала: “Я бачила, що вам не дали хліба. Візьміть шматок від мого”. І вона віддала більшу частину мені й пішла.

Я стояв і думав: “Боже, якщо ці люди, які мене не знають зовсім, готові поділитися останніми шматками хліба, я не можу їхати звідти. Я мушу лишитися і допомагати їм”.

Ця жінка для мене — прообраз усієї України. Вона милосердна, добра і готова розділити з тобою останнє. Я почав діставати продукти іншим і вивозити людей, — розповідає бучанець.

Читати на тему

Як британець-волонтер евакуював людей із Лисичанська

”Лисичанськ — Бахмут — це дорога до пекла”: як волонтер-британець Дейв став евакуаційним водієм

Чоловік розповів про те, як евакуював людей з Лисичанська та отримав поранення.

Як ледь не загинув у власному авто

Одного разу Костянтин вивозив кримсько-татарську родину з Бучі. Після того як їм дивом вдалося пройти усі блокпости росіян, чоловік уже повертався до міста за новими пасажирами. Аж раптом сталося те, після чого ні цієї нашої розмови, ні самого Костянтина могло б уже не бути.

— Біля Варшавського шосе я потрапив під мінометний обстріл. До мене в машину залетіла міна. Далі я вже не пам’ятаю. Я прокинувся в якомусь тимчасовому госпіталі. Туди мене притягли розвідники. В мене був тремор, контузія. Мені розповіли, що я вижив дивом, бо міна просто не розірвалася, — зізнається чоловік.

Як умовляв окупантів лишити людей живими

Сьогодні Костянтин зі сльозами на очах каже, що жоден його пасажир не був убитий або поранений. Втім, не може стримати емоцій, коли уявляє, що сталося з тими, хто так і не зміг сісти в його машину. На очах чоловіка не раз ставалися криваві злочини щодо мирного населення.

— Зараз я не можу повернутися в Бучу, бо морально не можу забути все те, що бачив. Були такі сцени, коли я їхав вулицею, просто йшли люди — чоловік, жінка, син. Десь сиділи снайпери й просто стріляли по живих людях на дорозі.

Я з вікна машини бачив, як спершу стріляють в чоловіка, потім в хлопчика, а жінка нелюдським криком кричить і кидається до них і ридає. А потім убивають і її. А я навіть не міг зупинитися. Бо тоді б загинув я і всі, хто сиділи у мене в машині, — із сумом згадує Костянтин.

Коли питаю в нього, як йому самому вдавалося щоразу проходити крізь блокпости й лишатися живим, він пригадує тортури, побиття і знущання росіян з нього.

Вони роздягали його до білизни, шукали татуювання, били та штурхали. Одного разу, їдучи разом із волонтерами через їхній пропускний пункт, чоловік уже прощався з життям.

— Нас клали на землю, стріляли над головою. Одного разу волонтерка Оксана, яка мені допомагала, вмовляла зі мною випустити всіх людей, бо їх уже хотіли брати в полон.

Доки вони стояли на своєму, вона підійшла впритул до дула автомата і сказала: “Стріляйте або випустіть нас!”

Вони пропустили. А я вже реально думав, що це все, — каже бучанець.

Щоб проїхати деякими вулицями, окупанти по кілька годин тримали машину Костянтина на блокпості, вирішуючи, чи давати йому дозвіл. Врешті, пропускали, погрожуючи: якщо зверне хоча б один раз на якусь іншу дорогу, його вб’ють. Втім, нині уже жартує чоловік, загарбники так і не “розкусили” його протестного вбрання, яким він показував, як зневажає їх.

— За весь час евакуації я був у тому самому одязі: червона куртка, чорні штани й жовто-блакитні шкарпетки. Ці придурки бачили це кожен божий день, але і так і не зрозуміли, що це. А це були прапори України — державний і бойовий, — наголошує він.

Про звільнення Київщини, прапор та найщасливіший день

Пасажири Костянтина часто питали в нього з надією, коли скінчиться війна. Звісно, він сам не знав. Але, пригадує нині, дуже символічно відповідав виключно з надією — “у квітні”. Окупанти таки покинули Бучу саме тоді.

— 1 квітня я зателефонував нашій команді волонтерів і сказав, що ми їдемо до Ворзеля підняти прапор України. Ніхто не боявся їхати туди, де ще могли бути засідки росіян.

Ми взяли прапор, з яким я і мій друг піднялися на Говерлу на 30-ту річницю Дня Незалежності. Цей прапор — єдине, що я вивіз з собою з Бучі.

Його я підняв над Ворзелем, коли окупанти їхали з області по Варшавському шосе за 200 м від нас.

На сьогодні це найбільше свято в моєму житті. Ми ходили по підвалах і просили людей виходити, щоб вони не боялися, бо ми нарешті вільні! — згадує Костянтин.

Про фільм Буча

Станом на квітень чоловікові вдалося вивезти з різних населених пунктів Київщини, переважно з Бучі, понад 200 людей. Його історію вже добре знали місцеві й не забули її після деокупації.

Одним із тих, хто почув про безстрашну евакуацію, був режисер Станіслав Тіунов. Разом зі сценаристом Олександром Щуром він особисто запросив Костянтина поспілкуватися. Історію вирішили екранізувати у форматі художнього фільму.

— Будуть і сцени вбивств мирного населення, які бучанці бачили на власні очі, які бачив я.

Буде правда про часи окупації. Цей фільм розкаже страшну історію про воєнні злочини Росії на території України.

Це дасть відчути той біль, який ми відчуваємо на нашій землі. Я сподіваюся, що ця стрічка стане частиною ухвалення рішення про створення міжнародного кримінального суду щодо притягнення до відповідальності за всі злочини російських військових. Коли вони всі будуть покарані, тоді по-справжньому скінчиться війна, — наголошує Костянтин.

https://youtu.be/26PKj9VcUws

Символічно, у день міста Бучі у київському кінотеатрі презентували тізер-трейлер майбутньої стрічки. У ньому також знявся і сам Костянтин як прототип головного героя — “дяді Кості”, який рятував десятки родин з дітьми.

Знімання з професійним кастом акторів триватимуть взимку. Прем’єру у кінотеатрах, а також на платформі Netflix заплановано на річницю звільнення Київщини — 1 квітня.

— Є зацікавленість з боку відомих продюсерів Голлівуду, які підтримають фільм. Усі розуміють, що цей фільм буде свідченням наслідків клятого “руського міра”. Україна всіма силами захищає не лише свою свободу, а і всього вільного світу, — зауважує чоловік.

Добрі справи не завершуються

Попри майбутній тур Європою із презентацією фільму, Костянтин поставив нову ціль — продовжити евакуацію українців з нині окупованих територій та допомагати бучанцям із новим масштабним проектом — Bucha Help.

— Ціль проекту — збудувати нове житло для тих бучанців, які його втратили. З цією метою ми заручилися підтримкою одного з провідних університетів у галузі будівництва, з іншими партнерами, щоб якомога скоріше віддати людям ключі від їхніх нових домівок.

Крім цього, наші волонтери нині допомагають на передовій нашим хлопцям, які захищають незалежність. На культурній ниві у нашій команді працює оперна співачка Олена Гребенюк, яка дає благодійні концерти на підтримку ЗСУ та мирного населення.

Ми маємо продовжувати, об’єднуватися, війна не скінчилася, ми маємо бути ще сильніші, ніж будь-коли! І хоч я навіть не громадянин України, я на 100% почуваюся українцем, для мене честь бути частиною цієї героїчної боротьби за права і свободу, — зізнається Костянтин.

Щоб підтримати ініціативу Костянтина та його команди волонтерів або скористатися допомогою фонду, можна перейти на сторінку Bucha Help.

Люди з різних країн світу хочуть допомагати українцям та рятують їхні життя. Раніше ми розповідали історію британця, який рятує українців з найгарячіших точок.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!

Теги: Буча, війна в Україні, Евакуація, Життєві історії

Якщо побачили помилку, виділіть її, будь ласка, та натисніть Ctrl + Enter

На його очах розстрілювали родини: історія Костянтина Гудаускаса, який врятував понад 200 людей з окупації