З полону повернулася тільки його куртка: історія захисника Маріуполя Ігоря Прокопенка, який і досі сниться сестрі

Фото та піксельна куртка — речі, що залишились у Ксенії від брата Ігоря Прокопенка на псевдо Гантеля. Та насправді сестрі 21-річного азовця нагадує про нього буквально все: фрази інших людей, які міг сказати він, просто схоже обличчя у натовпі.

Постійно щось нагадує про нього, насправді. Кожного дня. Я не можу сказати, що є якийсь день, коли я б про нього не думала.

Ксенія розповідає: не вистачає навіть простої розмови з братом, його порад та підтримки, можливості поділитись усіма змінами в її житті, які стались після його загибелі в теракті в ніч з 28 на 29 липня в Оленівці. Дівчина додає, що ніхто і ніколи не зможе замінити їй брата.

Лишається тільки готуватись до повторної експертизи ДНК, на яку вже не вистачає надій, планувати поховання та зберігати спогади й речі, які залишив по собі Ігор.

Єдине, що повернулося з полону, — це була його куртка. Ігор віддав її пораненому побратиму, якого на ношах виносив з Азовсталі 16 травня.

Поки чоловіки чекали на автобуси майже вночі, стало прохолодно, тому Ігор віддав найтеплішу річ, аби зігріти тоді ще не дуже добре знайому йому людину.

Цей хлопець зберіг куртку. Він потім мені передав її. Розплакалася, коли я її отримала. Зберігаю її тепер у себе.

Усі на нашій вулиці знали, що Ігор завжди допоможе

Ксенія згадує, попри те, що Ігор був молодший за неї на три роки, дитинство вони провели разом. Говорить, завжди між ними було рівноправ’я, хоч іноді й не обходилося без сварок.

Маленьким міг ще набешкетувати, через що батьки іноді мали проблеми з сусідами.

Та в більш дорослому віці Ігор став більш спокійним. Ксенія каже, змінився та став таким навіть як чоловіком, до якого можна звернутися за допомогою.

Попри те, що я старша сестра, я завжди поруч з ним почувалася молодшою. Знала, що Ігор може якісь проблеми вирішити, допомогти, що я до нього можу звернутися по допомогу.

Ігор не відмовляв у допомозі не лише рідним, але й тим самим сусідам по вулиці, з якими ще донедавна міг так часто сваритись. Міг покопати бабусям город, нарубати дрова. Завжди все робив для того, щоб допомогти.

Не міг бути осторонь і від сімейних справ. Завжди любив рідний дім у Мелітополі. Його побудував дідусь, який змалечку прищеплював дітям любов до всього українського й навіть попри поширеність російської мови у місті говорив рідною українською.

Ігор ніколи не був якимось мрійником, знаєте. Але він хотів довести рідний дім до ладу, відремонтувати. Дуже любив цей дім.

В Ігоря ніколи не було мрій стати космонавтом чи досягти чогось захмарного. У нього завжди були більш земні мрії.

Казав сестрі, що хоче мати свою ферму, завести якихось свійських тварин, як колись розводив вдома в Мелітополі кролів. Після проходження навчання під час служби у Золочеві хотів придбати там ділянку.

Та до того намагався робити все для своєї сім’ї, адже вона була для нього чи не найбільшою цінністю. Завжди ніс усе в родину: якщо заробляти кошти — то це в родину, або в батьківський дім. Для нього це було дійсно важливо.

Він був старший син в сім’ї. До нього, можливо, було більше очікувань, як до хлопця. І він розумів, що потрібно допомагати родині.

Коли мама поверталася з роботи, йшов зустрічати та допомагати їй робити покупки.

Постійно намагався десь підзаробити. Особливо після навчання на слюсаря-верстатника — тоді Ігор пропрацював на заводі півроку, поки не підписав контракт на службу. Відчував якусь відповідальність на собі.

Це вписувалось у його систему цінностей

Рішення долучитись до війська, каже Ксенія, прийшло до її брата природньо, адже вписувалось у його систему цінностей. Чоловік не розумів, як можна було б вчинити інакше.

Думаю, тут зіграло роль те, що в нас у родині завжди розуміли, що треба щось робити для держави.

Для Ігоря служба почалась у 2018 році у лавах Національної гвардії України. Там він провів два роки за контрактом, а потім його товариші перевелися до Азову.

Так Ігор дізнався про ідеологію підрозділу, його історію та відмінність від інших. Усе це дуже резонувало з власними цінностями чоловіка, тому восени 2021 року, він ухвалив рішення перевестись.

Батьки були не дуже в захваті, тому що багато чого перед повномасштабним вторгненням РФ розповідали про Азов, але вирішили підтримати Ігоря. Адже він так загорівся цією ідеєю, тому відмовляти його не хотіли.

Зараз, напевно, батьки найбільше відчувають провину за те, що не відмовили його.

Тоді неможливо було уявити, що таке станеться

Майже за рік до теракту росіян, які, зрештою, стали винуватцями загибелі чоловіка в Оленівці, Ксенія провела разом з братом найбільше часу. Тоді Ігор влітку 2021 року приїхав до сестри в Київ.

Дівчина згадує, у якийсь момент став дуже загадковим. Сказав, що потрібно вийти, а за хвилину повернувся з величезним ведмедиком. Так хотів зробити приємне сестрі.

Зараз Ксенія зізнається: шкодує, що не забрала іграшку з собою за кордон, де тепер проживає, адже вона так нагадувала їй про ті щасливі миті разом. Однак мріє, що все ж таки колись зможе повернути собі хоча б цей останній подарунок від брата як згадку.

Родина змогла зібратись разом востаннє на новорічні свята 2021 року. Тоді Ігор якраз подав документи на переведення до Азову, куди він потрапив, зрештою, за місяць до повномасштабного вторгнення РФ. Від родини Ігор одразу ж поїхав у перше відрядження в Урзуф на базу.

Сказав, що поїхав на навчання. Як я потім вже дізналася, вони активно готувалися саме до початку війни, хоч ще не розуміли, як все буде.

Були розмови, що, можливо, їх дислокують в Запоріжжя, але потім сказали: треба залишатися в Маріуполі. І коли почалася повномасштабна війна 24 лютого, Ігор вже перебував в Маріуполі.

Можливо, це було якесь передчуття

Деталей сестрі не розповідав, що саме відбувається в Маріуполі. Казав, що все нормально, добре. Дуже хвилювався за батьків і за молодшого брата, які були в Мелітополі.

Ксенія каже, що раніше постійно спілкувались з братом. Та як почалась повномасштабна війна, Ігор майже не дзвонив через відключення зв’язку в місті.

Коли вони були в Маріуполі та на Азовсталі, ми напевно спілкувалися разів п’ять-шість за ці 86 днів.

Батькам більш м’яко все говорив: що все добре, має їжу та воду, усе взагалі класно й вони скоро з побратимами будуть виходити.

Сестрі хоч і намагався все більш серйозно розповідати, але багато інформації не давав, адже це могло нашкодити. Усе доводилося дізнаватися через новини.

Пам’ятаю той період, як кожного ранку прокидаюсь і не знаю, чи він живий, чи щось сталося цієї ночі, чи вже його немає. Це також був жах для мене, а для нього я просто не уявляю, як це було.

Про перебування брата на Азовсталі Ксенія дізналася теж з новин, коли побачила інформацію, що більшість маріупольського гарнізону на заводі. Тільки спитала в нього, чи він там. Він підтвердив.

Казав, що все нормально, їжі не дуже багато, але щось літаками та гвинтокрилами підвозять. Але Ігор не відкривав деталі, наскільки все погано насправді.

Читати на тему

Він знав — я не опущу руки: історія загиблого в Оленівці воїна Ярослава Отрока очима коханої

Усі думали, що це буде дуже швидко, їх недовго будуть тримати, що є гарантії, домовленості. Він навіть не припускав варіанту, що буде там дуже довго, — згадує Олександра.

Ксенія говорила брату, що скоро він повернеться додому й вони побачаться. Та він ніколи не казав такого у відповідь. Зараз дівчина припускає, що він навіть не хотів про це розмовляти, бо можливо розумів, що може трапитись усе, що завгодно.

— Єдине, що Ігор сказав мені: “Я не знаю, чи я звідси вийду, ти ж сама розумієш, яка ситуація. Давай я тобі перешлю всі гроші, що є в мене”. Це було десь вже в травні перед виходом з заводу.

Казав, що виходити в полон він не буде, а краще підірве себе гранатою

Про вихід за наказом з Азовсталі Ігор рідних не повідомляв. Захисник дуже не хотів потрапити у полон, адже чув від побратимів, що можуть російські окупанти робити з полоненими.

Мені все-таки здається, що в нього було якесь передчуття, що полон — це найгірша опція для нього.

Навіть на фото та відео з того, як йшли захисники Маріуполя до автобусів, його не було видно. З полону теж взагалі ніяк не зв’язувався. Тільки після повернення побратимів Ігоря на підконтрольну Україні територію, рідні дізнались, що захисник був разом з ними спочатку на Азовсталі, а потім в Оленівці.

Говорили, що в нього постійно змінювався настрій: від того, що все буде нормально, їх заберуть, обміняють, і до того, що їх здали та ніколи не заберуть з полону.

Не знаю, чи це було якесь передчуття, чи просто перепади настрою, які можуть бути в складних життєвих обставинах.

Була впевнена, що Ігоря там не було

Ксенія згадує: перед тим, як стався теракт в Оленівці, зв’язку з Ігорем не було вже понад два місяці. Каже, можливо й були якісь знаки, що станеться щось непоправне, але не хотілось їх помічати.

Першим тривожним дзвіночком стала загибель британського військового у російському полоні. Говорить, тоді ще не було розуміння, що саме там відбувалось, чи були якісь тортури.

Ми ще на той момент сподівалися, що є якісь домовленості, що є гарантії ООН, МКЧХ, і що ці гарантії будуть дотримуватись.

Також, витягує зі спогадів Ксенія, брат постійно снився їй. Після цього було відчуття тривоги. А за день до теракту дівчина йшла парком та наступила ненароком на якусь мертву тваринку.

Подумала, що щось станеться. Можливо, якісь новини будуть знову з полону. А вже наступного дня зранку з’явилося відео про обстріл колонії в Оленівці.

— У мене тоді такий шок був, що просто, я не знаю. Відмовлялася вірити в те, що це сталося. Але ось коли все це побачила, я зрозуміла, чому всередині постійно була тривога.

Списки Ксенія побачила зранку 30 липня. Всю ніч перед тим дівчина не могла заснути. Чомусь була впевнена, що Ігоря там не було. Мозок відмовлявся вірити в те, що сталось.

О п’ятій ранку Ксенія побачила списки загиблих. Дуже швидко пробіглася очима та спочатку не побачила там Ігоря. Скинула списки мамі, щоб сказати їй, що там Ігоря немає.

Я тільки скидаю і в той самий момент помічаю, що він другий за списком загиблих.

Читати на тему

Стояв нелюдський крик по всьому бараці: інтерв’ю Богдана Грішенкова, який вижив у теракті в Оленівці

Там просто був хаос, де люди кричать та горять, а ти нічого не можеш зробити. Яким медиком ти б не був, які б ти курси не проходив, але пальцями півголови назад не склеїш, — згадує Богдан.

Дівчина намагалась переглянути відео з бараку з тілами, бо деякі дівчата впізнавали своїх чоловіків або братів. Ксенія з батьками передивилися все це декілька разів, але Ігоря там не побачили.

Такий був стан невідомості та безпорадності, що взагалі нічого не можеш зробити, нічого не можеш дізнатись. І тіло твого брата перебуває в руках у ворога.

23 травня 2023 року родина отримала результати ДНК. Коли Ігоря ідентифікували, рідним дали фото. Захисник на них був дуже обгорілий, його просто неможливо було впізнати.

Як не вдивляйся у ці фото, де нам кажуть, що це Ігор, ми не можемо сказати на 100%, що це він. Його неможливо впізнати.

Сестра досі не може поховати Ігоря. Батьки попросили її зробити другу експертизу ДНК. Вони ще зберігають надію, що в морзі на Оранжерейній не їхній син, а Ігоря ще можна врятувати.

Ксенія хоче зробити все, аби батьки точно мали впевненість у тому, що сталося з їхнім сином та де він.

Якби він міг до мене зараз приїхати

Ксенія каже, все, що вона робить, навіть коли щось смачне, незвичне їсть, постійно думає, як було б добре, якби Ігор міг це відчути, якби він міг зараз приїхати до неї.

Дівчина не впевнена, що брат хотів, щоб вона й далі цим займалась. Можливо більше б схвалив, якби сестра почала жити далі. Проте, зізнається, не може зараз змиритися з тим, що сталось з братом та його побратимами.

Здається, що зараз, коли я щось роблю, наприклад, беру участь у мітингах тут, у Стокгольмі, розказую про цей теракт, показую фото хлопців, які загинули, які досі в полоні, що це для нього.

Однак так хотілося б, аби була просто можливість поговорити з братом, каже Ксенія. Він їй і досі сниться. Дівчина говорить, у такі моменти просто не хоче якомога довше прокидатись, навіть якщо сон тривожний.

Так було в один з останніх разів, коли наснився Ігор. Захисник просив у сестри морозива, свого улюбленого — шоколадного, яке завжди зберігалось в холодильнику саме для нього. Та уві сні його так і не вдалось знайти.

А іншого разу брат просив речі. Незабаром Ксенія побачила фото ялинки з позивними загиблих та янголятками, де під нею був залишений одяг — його принесли небайдужі люди. Дівчина була трохи втішена, що хоч так брат отримав те, що просив.

Любив безумовно

— Мені здається, він просто любив Мелітополь, ось як ти маму любиш. Не за щось, ти просто любиш за те, що це твоє рідне місто, що ти тут виріс, що в ньому багато спогадів.

Він саме так любив Україну і Мелітополь — безумовно.

Тому, Ксенія впевнена, Ігор хотів, щоб усі українські території були деокуповані.

Ділиться, часом думає, що буде, якщо теоретично скажуть, що ми не будемо звільняти всі наразі окуповані населені пункти. Як би він на це відреагував?

Він за це загинув. І мені б не хотілося, щоб ці території залишилися окупантам. Я впевнена на 100%, що йому також цього не хотілося.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Olenivka Families Community (@olenivka.community)

Ми не опускаємо руки

Зараз, каже Ксенія, звісно, допомагає робота в спільноті. Адже спілкування з сім’ями, які також втратили своїх рідних, чи ще чекають на їхнє повернення, допомагає.

Родини діляться між собою інформацією, разом нагадують світу про теракт та просто підтримують одне одного.

Це допомагає їм не опускати руки у боротьбі за справедливість попри те, що міжнародного розслідування теракту нема, а місія ООН була розформована понад рік тому.

Не можу зупинитися до того моменту, як буде якесь логічне завершення розслідування, як будуть повернуті поранені, які були побратимами мого брата.

Фото: Ольга Андросова

Проте Ксенія додає, що кожен може також долучатись та нагадувати світу про жахливі злочини російських окупантів і про те, що в їхніх руках і досі лишаються тисячі доль українських захисників.

Тому кожен та кожна може слідкувати за роботою спільнот, запитувати, чим допомогти, поширювати інформацію про полонених та приєднуватись до мітингів.

Це дуже велика підтримка насправді як для родин полонених, так і для родин загиблих. Коли ти бачиш, що люди тебе підтримують, це дає величезну мотивацію продовжувати далі боротись.

Не хотів потрапити у ворожий полон і військовий Олександр на псевдо Схід. Чоловік стверджує, що залишився сам на меткомбінаті. Читай історію незламного бійця, який лишився один на Азовсталі та пройшов 200 км пішки, щоб опинитися на волі.

Фото: Архів родини Ігоря Прокопенка

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.