Жовто-блакитна телефонна будка, стрічки кольору національного прапора. І великими літерами напис Hot Cup. Ця назва добре була відома у Херсоні. Олександр Костюкевич тримав у місті дев’ять кав’ярень. Фактично цілу мережу.
Коли я опублікувала про нього пост у соцмережі, мені одразу прийшли відгуки людей, які добре пам’ятають його заклад у вільному Херсоні. Таких макарунів не було більше ніде у місті, та й асортимент кави зашкалював.
Зараз ми жартуємо, що не вистачає хіба кави з кавунами. Та Олександр щось вигадає. Він не звик опускати руки.
Дев’ять кав’ярень у рідному місті він закрив у серпні. Бізнес, який розбудовував півдесятиліття, зник за чотири дні. У Херсоні тоді стало особливо небезпечно. Спершу, каже чоловік, малий бізнес росіяни не чіпали, а “націоналізували” лише великі торговельні мережі. Та коли зрозуміли, що місто підкорити не вдається, почалися фактично сталінські репресії.
— Спочатку, після мітингів, вони забирали найбільш активних. Вони їх відловлювали, забирали до катівень. Усе це відбувалось переважно вночі або під час комендантської години. Вона тривала з 15:00 до 05:00 чи 06:00. Їздив бусик чи УАЗ. Росіяни виламували двері.
Хто засвітився на якихось мітингах — фотографували. Багато було колаборантів, які здавали.
Окупанти хапали тих, хто, як їм здавалося, міг заважати. Тих, хто був менш активним, спочатку не чіпали, але з середини літа вони почали масові репресії. Побачили, що хтось не так подивився — забрали.
Могли схопити просто за український прапор на курточці чи за національні або схожі на них кольори. Вже тоді почали репресувати й малий бізнес, — розповідає херсонець.
Зі зброєю приходили й до кав’ярні Олександра. Розмова була короткою. Давали час на оформлення російського паспорта й оплату податків за російськими законами. Розмови нагадували 90-ті.
— Були такі “дядьки” зі зброєю. І так, ніби по-дружньому, казали: “Даємо тобі деякий час, треба оформити паспорт, податки — інакше згорить кав’ярня”. Поряд із нами на одній із локацій згорів ломбард, який не пішов на співпрацю, — згадує власник кав’ярні.
Макаруни у кав’ярні Олександра
Росіяни та їхні колаборанти вимагали торгувати у російських рублях, а бізнесмен на це принципово не погоджувався. Олександр розповідає: багато з тих, кого схопили за любов до України, зараз можуть бути в окупованому Криму. Де ці люди насправді, ніхто не знає, адже зв’язок із ними перервався.
Його дружина Марина розповідає, що у ті страшні для Херсона часи спілкувалися одне з одним дуже дозовано. Якщо за близьке коло ще можна було поручитися, то деякі знайомі могли виявитися колаборантами й буквально здати своїх.
— У травні зник зв’язок з Україною. Телевізор або не показував узагалі нічого, або були російські канали.
Окупанти їздили КАМАЗами та БТРами містом і у рупор кричали, що Україна нас кинула.
Так було щодня о 21:00 чи 22:00. Зараз ми розуміємо, що за півроку окупації трохи здичавіли. У Херсоні було страшно навіть із кимось спілкуватися. Деякі знайомі могли виявитися проросійськими. Ми напевне того не знали, — згадують херсонці.
Щоб дістатися Києва, подружжя подолало 4500 км — їхали через Крим, Латвію, Литву та Польщу.
— Ми побоювалися їхати через Росію і через Крим також. Ми їхали досить швидко, не робили зупинок. Ми вже знали, що це не про прогулянку містом чи набережною, особливо з нашими українськими номерами.
Коли заїжджаєш на Чонгар — там уже всі номери російські. Тому навіть не зупинялися, їли у машині, спали у машині, — розповідає Олександр.
Із собою взяли тільки найбільш необхідне: дитячі речі, трохи одягу, іграшки й велосипед. Все інше легко відбирали на блокпостах. Та головне було не засвітити татуювання, яке легко дискредитувало їх в очах росіян.
— Ми заздалегідь підготувалися — почистили телефони, але вони нас тримали досить довго, десь шість чи сім годин. Дивилися родинне дерево, шукали зв’язки родини чи бізнесу з українськими військовими структурами. Нас роздягали, фотографували.
Більше чіплялися до хлопців. У мене п’ять чи шість татуювань, по кожному робили запити до російських спецслужб, щоб знати, що ці татуювання означають, — ділиться бізнесмен.
Кав’ярня Олександра
Його кум Микита Тільняк, який теж наприкінці літа виїжджав через Василівку, розказує історію, яка неодмінно колись може бути згаданою у кіно. Він зміг провезти на вільні території татуювання у вигляді карти України на передпліччі. Зробив її ще 2014-го року. І саме через цю карту довго не наважувався їхати через російські блокпости, та згодом пішов на хитрість.
— Щойно ми проїжджали перший блокпост, почули таке традиційне: “Хто з татуюванням, проходьте до 35!”
А вона у мене хною замальована. Якісь вийшли дивні образи.
Росіянина трохи напружило, що там щось просвічує. Та я запевнив, що воно не закінчене. От зараз до Запоріжжя приїду і виправлю! Пощастило, що ніде більше не спитали, — згадує Микита.
Уже два з половиною місяці херсонці живуть у Києві. В Польщі, кажуть, себе не знайшли. Олександр — бізнесмен, тому бути найманим працівником за кордоном — не його.
Десять днів із двома дітьми жили у Київському хостелі, паралельно чоловік шукав місце під кав’ярню.
— Я не можу без роботи сидіти. Уже на другий день я пішов шукати. Ходив, стукав у двері. Чекав дзвінка, сам дивився. Знайшов десь за тиждень приміщення, воно було зачинене. Місцеві казали, що тут то взуття було, то продукти. Та із початком війни лишилися голі стіни й дірки.
Я запитую, чи боявся він.
Коли бізнес будуєш п’ять років і за чотири дні його закриваєш — якось уже і боятися нічого. А ще й після півроку в окупації, — наголошує Олександр.
Він каже: до початку широкомасштабного вторгнення він був таким тихим патріотом. Україна завжди у серці, але без активних дій. За півроку під окупацією зрозумів, що найбільше цінує у нашій країні — це можливість бути собою і казати усе, що думає.
— Ми були патріотами, але були, так би мовити, тихими. На мітинги ходили.
Бо в Україні є свобода дій, свобода слова, і держава цього не обмежує. Це те, чого немає у Росії.
Я там не жив, але цю картинку бачив: дії військових, їхню поведінку, — розповідає бізнесмен.
Його дружина при згадці про Херсон плаче. Каже, що випустити емоції вона змогла лише зараз, опинившись під українськими прапорами. Тоді була ненависть і відторгнення усього російського. Дивлячись новини про звільнення Херсона, вони проплакали три дні — від щастя.
Утім, повертатися додому поки не поспішають. Там є газ, але нема ані води, ані електрики. А двоє їхніх дітей півроку провели під обстрілами — з вікон їхнього будинку було не лише видно, а й дуже чутно бої за Чорнобаївку. Тож поки чоловіки збираються у гості до рідних. А переїздити назад хочуть, коли у місті буде спокійно і безпечно для їхніх дітей.
Херсонці проявили неабияку сміливість під час окупації. Раніше ми розповідали історію руху спротиву Жовта стрічка.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!