Мамо, ми тепер “бомжі”? Щемливі історії українських дітей, яким довелося тікати з Донеччини від війни

Вижити під час війни — не єдиний виклик, що доводиться витримати. Попри те, що вже 1064 дитини постраждали внаслідок збройної агресії Росії проти України, на долю українських батьків випадає ще чимало бід.

Тим, кому вдалося врятуватися від активних бойових дій та обстрілів, навіть у відносно спокійних регіонах, куди вони евакуювались, живеться тривожно. Хтось переймається за те, як пояснити дитині, що дому більше немає. Комусь доводиться шукати відповідь до загадки — звідки взяти гроші на шкільне приладдя, якщо маєш лише дві тисячі пенсії.

Та для багатьох батьків саме 1 вересня 2022 року стане одним із найскладніших в історії, оскільки чимало українців втратили не лише домівку, але й саму школу. Однак українці однаково прагнуть навчати та навчатись. А також ділитися своїми історіями про дітей, життя яких назавжди змінила війна.

Попрощалася з іграшками та дитинством

Восьмирічна Юля Рябченко із батьками тікали з Добропілля, що на Донеччині, коли влада закликала евакуюватися. Усе частіше лунали сирени та зростала ймовірність того, що їхнє містечко замкнуть у кільце.

Збиралися похапцем, брали мінімум речей. Вже тоді були проблеми з паливом, і родина не знала, чи стане його, щоб виїхати, тому брали лише найнеобхідніше — в разі, якщо доведеться йти пішки й викидати зайве.

Спершу їхали до Дніпра, але там не знайшли, де переночувати. Потім була Полтава, Новомосковськ, Запоріжжя. Після кількох днів поневірянь маленька Юля й поставила питання, яке досі болить мамі:

Мамо, ми тепер “бомжі”?

Спершу до евакуації Юля підійшла по-дорослому, сказавши, що самостійно збере свої речі, але вже потім з’ясувалося, що в дитячій валізі вона склала самі лише іграшки.

Юля плакала і не могла обрати, кого взяти, кого лишити. Прощалася зі своїми домашніми іграшковими звірятами та ляльками, як з друзями.

Прощавайте, іграшки, я вас збирала все своє життя, — сказала дівчинка.

Життя в різних містах далося Юлі дуже складно. Вона відмовлялася виходити з дому і дуже боялася сирен. Вдома в Добропіллі вони не мали двох стін, тож вона ховалася під стіл. А поза домом стало ще страшніше, бо чужі стіни не допомагали.

Зараз родина у Києві. За кілька місяців життя в столиці дівчинка змогла відновитися. З’явилися нові друзі та й завдяки благодійникам її дозвілля насичене — майстер-класи, кулінарний гурток, походи та різноманітні розваги.

Читати на тему

Сподіваюся, моя домівка вціліла: історія підлітків з Харкова, які мріють повернутись додому

“В Україні зараз війна. Багато людей досі стривожені й у паніці. Хочеться, щоб усе було, як раніше, спокійно”, — ділиться думками 14-річна Кіра.

Мама Юлі, щоб віддячити за допомогу, теж волонтерить і роздає гуманітарну допомогу. Попри те, що зараз родина трохи обжилась на новому місці, найбільше мріють повернутися додому. Однак за умови, що дім — це Україна.

У 2014 році, коли народилася Юля, вони відчули, що таке “руський мір”. Відтоді готові від нього бігти хоч на край світу.

Не голодуємо і слава Богу — як девіз життя

У родині Скалиги двоє дітей — восьмирічний Артем та шестирічна Оля. Вони тікали з Добропілля на Донеччині, коли місто вже бомбили та влада закликала людей до евакуації.

Зібрали все, що нажили, й поїхали на Захід України. Дісталися Чернівців, однак лишитися там не змогли — дорого. І почали повертатися в пошуках житла.

На кілька місяців їх прихистили в Тульчині на Вінниччині в реабілітаційному центрі для дітей. Спати доводилося на матрасах. Потому отримали допомогу від ООН і переїхали до Києва, де змогли орендувати житло.

Батько знайшов роботу будівельником, пропрацював півтора місяця, а зарплатні так і не отримав. У мами — інвалідність, вона доглядає малечу. Живуть на пенсію 2100 грн, харчуються на гуманітарці, іноді щось можуть докупити. Кажуть: “Не голодуємо і слава Богу”.

Родина мріє повернутися. Артемові цьогоріч у третій клас, Олі — у другий. Вони дуже просяться додому, однак там і нині обстріли.

Готуються до школи онлайн, однак навіть дистанційно дітям для навчання потрібні зошити, підручники, канцтовари, а це бюджет щонайменше кілька тисяч гривень — уся мамина пенсія.

Читати на тему

Замість навчання — волонтерство: історія 18-річної координаторки гуманітарного хабу в Запоріжжі

Спочатку допомагала у своїй рідній школі. Через тиждень вже почала збирати команду, — ділиться дівчина.

Як допомогти українцям зібрати дітей до школи

Попри те, що ворожі війська не лише забирають дитячі життя, але й почуття дитинства, українці можуть допомогти зберегти нашим наступним поколінням майбутнє.

Для цього можна перейти на офіційний сайт dobro.ua та придбати для дітей-переселенців портфелі, зошити, пенали, творчі набори та інше необхідне шкільне приладдя. І, можливо, саме твій добрий вчинок дасть надію на краще майбутнє якійсь малечі та її батькам.

Допомагати дітям також можна й просто присвячуючи їм свій час. Читай історію чернівецької волонтерки Сніжани про роботу в благодійній організації.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!