Зміна в таборі, яка затягнулася на два місяці: історії жінок, які нарешті змогли повернути своїх дітей із Росії

Коли Харківська область перебувала під російською окупацією, жити там було неможливо. Постійні вибухи, жахливі умови без зв’язку, води тощо. Усім батькам хочеться вберегти своїх дітей, щоб вони менше страждали.

У той час росіяни пропонували відпочинок для дітей в оздоровчих таборах їхньої країни. Пропозиція була не вперше, а відгуки про оздоровчий табір — хорошими. Тож батьки наважилися спробувати. Дітей повезли у Краснодарський край. Але зміна, яка мала тривати 21 день, затягнулася на два місяці.

Коли українські військові деокупували Харківщину, росіяни почали стверджувати, що не можуть повернути дітей. Мовляв, треба їхати по них особисто. Оскільки така можливість є не у всіх, у таборі поширилися чутки, що дітей можуть відправити до російських інтернатів.

Благодійний фонд Спасемо Україну організував поїздку в Росію для шести мам. Їм надали юридичну та фінансову підтримку. З російського табору нарешті вдалося забрати вісьмох дітей. Нещодавно Вікна поспілкувалися з возз’єднаними родинами.

Історія Вікторії

Вікторія та її 12-річний син — з Ізюма. Жінка не хоче називати його ім’я. Родина перебувала у місті з початку повномасштабного вторгнення. Вікторія розповідає, що про цей відпочинок для дітей почула по радіо, яке окупанти запустили в місті. 

— Нам запропонували, ми не відмовилися, бо в дітей психологічний стан був жахливий. Хотіли їх відправити далі з цього місця, — каже вона.

Жінка розповідає, що відправляла дитину без страху. Втім, могла підтримувати з сином зв’язок лише кілька разів на тиждень, адже в Ізюмі не було зв’язку та інтернету.

Хлопчик розповідав, що у таборі до них ставилися добре. Постійно були різні активності: розважальні заходи, квести, походи до моря. 

Читати на тему

Знати найголовніше та діяти ефективно — що робити, якщо дитину примусово депортували

Мінреінтеграції та Національне інформаційне бюро розказали, що робити у разі примусової депортації дитини окупантами.

Коли прийшов час їхати додому, дітей не могли відпустити. Дозволяли батькам забрати особисто. На питання, як дізналися про організацію, каже — усе збіглося.

— Ніби Бог направляв. Директорка школи зателефонувала і запитала, чи дитина ще досі там. Кинули клич, дали номер телефону. З іншої сторони знайомі, родичі допомагали. Перед тим одна група дітей вже туди їздила. З однієї сторони підказали, з іншої, й виявилося, що це фонд Спасемо Україну, — розповідає жінка.

Так зібрали чотири мами з Ізюма, зробили їм закордонні паспорти. Приєдналося також кілька мам з інших міст. Почалася поїздка у Росію.

— Дорога була довгою, але момент зустрічі — це шикарно. Дуже сумували одне за одним. Для себе знімали відео. Це було незабутньо. Найперше, що він сказав — що дуже сумував, — згадує з посмішкою Вікторія.

Вона додає, що зараз в Ізюмі відносно спокійно, тож повертатимуться додому.

Історія Оксани

Оксана та її десятирічна дочка Настя — з Вовчанська, що на Харківщині. Жінка каже, що про відпочинок дізналася з газет, які роздавали окупанти. 

— Ми бачили, що одна група дітей поїхала, друга поїхала, набирали третю. У нас тоді були дуже страшні обстріли. Ми подумали, що нехай поїде. Нам казали, що поїде на 21 день, — згадує вона.

З дому дитина поїхала 26 серпня, мала повернутися 19 вересня, але затрималася надовше. Сама Настя каже, що хотіла поїхати в табір:

Я дуже хотіла побувати за кордоном, подивитися, як там. Мені було цікаво. Трішки боялася, — згадує дівчинка.

Вона розповідає, що до табору їхали півтора дня. 19 вересня уже почалося навчання. Вчили російську мову, літературу, математику, біологію.

З дочкою Оксана зв’язувалася через вихователів, які супроводжували дітей з Вовчанська. 

— Кожні два дні ми шукали інтернет і телефонували до дитини. Нам треба було йти на гору, ми туди ходили, щоб зловити інтернет, і телефонували. Настя казала, що все добре, їх не ображали, нормально ставилися, — розповідає Оксана.

Також вона згадує: росіяни пояснювали, що не можуть відпустити дітей задля їхньої безпеки. 

— Спочатку все було спокійно, ми не хвилювалися.

Однак, коли нас звільнили, стало страшно, бо у новинах казали, що дітей можуть залишати й віддавати до дитячих будинків у Росії, — каже жінка.

Вона випадково дізналася від доньки, що мама однієї дитини їде її забирати. Оксана зателефонувала жінці, та запропонувала поїхати з нею. 

— Наступного ранку поїхала в Харків. Там зустріла її. У неї був закордонний паспорт, у мене ні. Я не знала, що робити. Але у фонді мені сказали: “Купуй квиток, ми допоможемо зробити паспорт”, — каже вона.

Дорога була довгою, але момент зустрічі виявився незабутнім.

— Враження не можна описати, дуже раді були. Два місяці не бачила Настю. Вона прям бігла до мене, каже: “Мамо, я тебе люблю і нікуди не відпущу”, — з теплою посмішкою згадує Оксана.

Сама ж Настя каже, що дуже раділа зустрічі з мамою, бо сумувала за нею. Зараз вони планують поїхати до старшої дочки в Кременчук.

Історія Ольги

Ольга та її 15-річна дочка Валя — з Ізюма. Їхній дім розбомбили, він згорів. Тепер родина мешкає у сусідів навпроти. У табір відпустили Валю, щоб на якийсь час вона відпочила від усього стресу.

Дівчинка щороку їздила в табір, не вдалося лише у минулому через карантин, а цьогоріч почалася війна. 

— Росіяни робили оголошення по радіо. Діти чули це та хотіли. Не було страшно відпускати, бо вже одна група дітей туди їздила, відгуки були хороші, — розповідає Ольга.

— Мене тато запитував, чи можу я там бути сама, чи не буде мені страшно. Я хотіла поїхати, хотілося відпочити від війни. Спочатку не було страшно їхати, але потім сумувала за батьками, — розповідає дівчинка.

Підтримувати зв’язок з Валею жінка могла через старшу доньку Аню, яка мешкає в Харкові. 

Мали повернути дітей 19 вересня. Коли нас деокупували, ми зрозуміли, що дітей назад не повернуть. У Росії їм казали, що не можуть відпустити їх, бо немає “зеленого коридору”.

Валя тим часом згадує:

— Нам пояснили, що у місто зайшли українці й нас не можуть відправити додому. Нас відпустять, тільки якщо наші батьки приїдуть та заберуть. Батьки вже самі про це дізналися.

— Ми шукали можливість, як це зробити, — ділиться Ольга. — Так змогла знайти благодійний фонд Спасемо Україну.

Про зустріч Ольга згадує з великою посмішкою та сльозами на очах:

Це була зворушлива зустріч. Ми плакали. Ми просто стояли й плакала. Діти дуже хотіли додому, — розповідає жінка.

— Я сильно зраділа, думала: “Нарешті додому”. Я була щаслива, прям бігла до мами. Ми обоє плакали, — згадує дівчинка.

Як проходила операція з порятунку дітей

— Наші рятувальні команди, які працюють у зонах бойових дій з евакуації мирного населення, жінок, дітей, мають два центри. Один з них — Надії та відновлення. Ми надаємо терапію тим, хто найбільше постраждав. Наші команди сигналізують нам, коли знаходять жінок, діти яких перебувають на території РФ, і вони не мають змогу їхати й забрати їх, — розповідає уповноважений з прав дитини 2014-2021 роках, керівник фонду Спасемо Україну Микола Кулеба.

Фонд допомагає мамам зробити закордонні паспорти та пропрацьовує усю логістику.

Ця спецоперація з порятунку дітей тривала вісім днів. Мами без відпочинку їхали туди. Подолали кілька тисяч кілометрів, щоб зустріти та забрати своїх дітей в Україну, — розповідає він.

Довелося робити велике коло — поїздка була через захід України, Польщу, Білорусь, Росію.

За словами Кулеби, у дітей забирали телефони, коли вони приїхали у табір. Вони шукали різні можливості, як зв’язатися з рідними. Дехто робив це через вихователів.

Фото: Микола Кулеба / Facebook

— Інколи навіть діти повідомляли телефони матерів, ми допомагали їм виготовити паспорти й відправити на територію Росії, — каже Микола Кулеба.

Він розповідає: за словами дітей, до них ставилися добре. Єдине — не було змоги бути завжди на зв’язку:

Дітям не казали, що з ними відбудеться. Деяким навіть говорили, що батьки не хочуть їх забирати. Декому казали, що згодом їх відправлять по сиротинцях і за ними прийдуть російські батьки.

Він зауважує: під час окупації родини були в таких умовах виживання, що змушені були погоджуватися на це, щоб вберегти дітей. Тобто відправити їх на якийсь час у безпечне місце на відпочинок. 

Фонд організовує поїздки власними силами. Працівники розшукують батьків, чиї діти також потрапили у цей табір, бо поїздка туди, щоб забрати дітей, потребує часу та грошей. Тож фонд хоче допомогти їм.

Що робити, щоб повернути дитину й не нашкодити

— Якщо ЗМІ відомо про те, що хтось із матерів шукає свою дитину, треба повідомити про це нам. Ми допоможемо. Самостійно краще не поширювати інформацію. Я навіть не можу сказати всі деталі, як проходила ця операція: як їхали, з ким і що там було. Можу говорити про загальні речі, щоб не нашкодити надалі, — каже Микола Кулеба.

Кожен може звернутися на гарячу лінію благодійного фонду Спасемо Україну: 0800 333 129.

Жодні діти у світі не повинні переживати жахливі події війни. Але, на жаль, це наше сьогодення. Раніше ми розповідали історію евакуації харківського дитячого будинку.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!