Жінки під час війни: нові виклики. Поєднання материнства, особистого розвитку і роботи — СПЕЦПРОЕКТ

Скільки болю може витримати душа людини? Достеменно невідомо. Проте, ймовірно, трохи більше за норму може пережити українська жінка, щоб розпочати життя знову та подолати як внутрішні переживання, так і зовнішні обставини.

Чимало українок через повномасштабну війну були вимушені покинути рідні домівки, коханих чоловіків, улюблену роботу чи бізнес, який вибудовували та плекали довгі роки.

Після такої кількості випробувань може здатися, що улюблені елементи колишнього життя назавжди втрачено. Однак Вікна зібрали історії українських жінок, які знайшли в собі сили, щоб боротися з обставинами. Усе, щоб нагадати тобі про твою силу та вкотре сказати, що все буде добре, ти впораєшся. Наприкінці матеріалу на тебе також очікують слушні поради від наших героїнь.

Якщо ти зробила це раз — зробиш і вдруге. Це уже в тебе у крові.

Війна перекреслила плани багатьох відомих та впливових українських жінок. Історія про “успішний успіх” раптово обірвалася, коли 24 лютого засновниця та власниця ресторанного бізнесу Черноморка, а також кількох дочірніх ресторацій Ольга Копилова разом зі своєю командою не змогли повернутися до України з відпочинку у Єгипті.

Зрозуміти, що доведеться все робити з нуля — досить важко морально. І Ольга як ніхто знає це.

— 12 років тому я приїхала до Києва з малою дитиною та двома гривнями у гаманці, кілька днів ночувала на вокзалі.

Так ось, коли я прилетіла з Єгипту до Києва в легких кросівках посеред зими, вийшла на вулицю, запалила цигарку й подумала: “Невже знову? Знову”. 

Ольга пригадує, як лише починала кар’єру. Говорить, що тоді була потреба заробити гроші, щоб прогодувати дитину. Та згодом справи почали йти вгору і з’явилося задоволення від справи.

У сім’ї щодо балансу між роботою та домом питань не виникало, оскільки одне з негласних правил родини — кожен робить те, що хоче. Крім того, Ольга наголошує: потрібно розуміти, що саме важливо для кожного. Коли ж приходить таке усвідомлення, то і домовлятись простіше.

Свої корективи у звичний плин життя внесла повномасштабна війна — закрилися ресторації у Харкові та кілька закладів в Одесі, 26 проектів просто застрягли на етапі будівництва.

Однак підприємиця не звикла здаватись. Тому згодом її команда змогла відкрити кілька ресторанів на заході України (у Чернівцях, Кам’янці-Подільському), а також у Бучі. Почали підкорювати і закордонний ринок, хоч це й не було так просто.

Це в Україні кожен рибак, який чує слово Черноморка, хоче стати нашим постачальником. А в Молдові про нас ніхто не чув.

Попри це Ольга не побоялась відкрити спочатку один ресторан в Молдові, а потім разом з командою вирішила не зупинятися. Тому у Кишиневі уже красується ресторан Черноморка, Козяча ферма, а протягом місяця планується відкриття ще двох ресторанів у Варшаві.

Ми прилетіли до Румунії й спільно вирішили, що маємо відкрити Черноморку тут, на місці, щоб постачати рибу в українські ресторани, — згадує Ольга про початок власної справи в Румунії.

Разом з тим бізнесу довелося адаптовуватися під суспільство інших країн. Ольга згадує, що під час відкриття ресторану в Румунії у місті Констанца румуни не хотіли розмовляти англійською чи будь-якою іншою мовою, окрім рідної.

Ми адаптовуємося під кожну країну, бо заходимо на чужий ринок з усталеними правилами.

Попри все, жінка в таких умовах знову встигає поєднувати розвиток бізнесу з нуля та стосунки у сім’ї. Чоловік Ольги залишився в Україні, тож вона часто приїздить до Києва.

Підприємиця запевняє, що зараз її звичний ритм життя повернувся, оскільки вона як і раніше не сидить на одному місці більше ніж три дні. Змінились лише міста — Київ, Варшава, Кишинів.

У мене виходить балансувати, бо я займаюся улюбленою справою. У сучасному світі не може бути ієрархії між якимись сферами життя, де треба обирати: кар’єра чи сім’я. 

Ольга ділиться наостанок, що після початку повномасштабної війни з’явилось розуміння, що життя — найцінніше, що у нас є.

Все було добре у нас…

Наступна наша героїня теж уже не раз пересвідчилась, що життя її рідних та близьких — це найбільша цінність. Уперше такі думки з’явились одразу після початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України.

Тоді над її рідним селом, що у Запорізькій області, почали активно літати ракети, гелікоптери та літаки-винищувачі. Їй разом із дітьми довелося довгий час сидіти у льосі, та все ж була надія, що це ненадовго.

Ми сподівалися, що все це швидко закінчиться. Не може ж бути такого у наш час.

А потім у населений пункт почали сунути росіяни на БТР. Місцеві жителі, як і увесь світ, не бачили жахів, які несе окупація, тому сподівались, що проста розмова змусить загарбників піти.

Люди разом зі священослужителями виходили на край села, щоб переконати окупантів, що їх тут ніхто не чекає. Проте їх ніхто вже не слухав, тому багатьом довелося тікати: спочатку по домівках, а потім і з села теж. Тому з міркувань безпеки ім’я героїні в історії змінено.

Оксана не хотіла покидати рідний дім, свою справу та те життя, яке колись там побудувала. Проте, коли окупанти прийшли до неї на поріг, помітивши, що їх фотографує її син, то рішення довелось ухвалювати швидко.

Того разу її сім’ї пощастило отримати лише переляк, але ніхто не знав, чим може закінчитись наступна зустріч віч-на-віч із загарбниками.

У той момент ти просто не знаєш, що тобі робити.

Дорога пролягала через 19 ворожих блокпостів, на кожному з яких постійно перевіряли усе, що лише можна було.

Просто страх, коли ти їдеш і просто хочеш цього всього не бачити. Боїшся, що з тобою та твоїми дітьми буде. Не розумієш, що взагалі відбувається.

Коли вдалося дістатись Запоріжжя, родина видихнула з полегшенням. Однак на зміну радості прийшла гіркота жалю — їм довелось полишити усе своє життя за плечима.

Особливо Оксана сумує за своїм бізнесом, який будувала довгі роки. Її сім’я мала власний магазин та кафе, яке знали та любили усі місцеві. А тепер у її приміщеннях відбувалось усе, що можна було б назвати хаосом, — жили окупанти, позривали замки, а потім виїхали та винесли з собою те, що лишалось ще від законних господарів.

Жінка лише з сумом пригадує своє життя до повномасштабної війни та неодноразово повторює одну-єдину фразу: “Все було добре у нас”. Родина працювала у магазині, власному кафе, мала чимало замовлень.

Читати на тему

Тортурами прищеплювали любов до “руского миру”: історії жителів Дворічної, що наполовину окупована ворогом

Не знаю, на що вони розраховували, але з кожним їхнім вчинком і кожним новим днем я відчував ще більший негатив до росіян, — розповідає Дмитро, якого окупанти кинули в катівню.

Оксана завжди встигала і на улюбленій роботі всі справи вирішити, і з дітьми побути. Іноді з малечею допомагали бабусі й дідусі. А зараз, коли сім’я перебралась до Києва, залишається хіба мріяти знову зібратись усім разом.

Підприємиця нині займається лише сім’єю та дітьми. Ділиться, що поки відкривати власну справу у столиці непросто — усе досить нестабільно через обстріли, а конкуренція неймовірно висока.

Бувають складні моменти, коли вона пригадує минуле життя та втрачає розуміння, що робити далі. Та, говорить, добре, що поруч близькі та рідні люди, які завжди вислухають та підтримають. Це дійсно допомагає не думати про погане. Крім того, коли діти дивляться, розуміє, що не може здаватись.

Тому Оксана наполегливо продовжує шукати для себе улюблену роботу, яка даруватиме радість як їй, так і оточенню, та мріє готувати для людей.

Спочатку було дуже важко — ти постійно очікуєш, що ось-ось повернешся додому.

Психологиня Наталія Чернявська теж не думала, що доведеться надовго полишити свій дім. Він, на щастя, залишився цілим, оскільки географічно розташований відносно далеко від кордону з Росією.

Наталія до 24 лютого займалась улюблено справою та поєднувала її з піклуванням за чотирма дітьми — донькою, двома власними синами та сином чоловіка. Сім’я завжди намагалася діяти злагоджено.

Однак, коли стало відомо про початок повномасштабної війни, рішення про від’їзд ухвалити було складно — у Львові було відносно тихо, але лякала сама невідомість та страх за дітей.

Я навіть не мала тієї тривожної валізки, про яку попереджали. Усвідомлення того, що звідси потрібно їхати, прийшло тоді, коли над нашим будинком пролетів винищувач. 

Тоді старша донька почала допомагати мамі збирати речі — усе з розрахунком лише на два тижні. Запакували кілька маленьких валізок до авто та виїхали вже 25 лютого.

Як бажання, так і плану не було жодного. Єдине, про що домовилась родина, це про житло. Тоді вдалося зателефонувати партнеру по бізнесу чоловіка, який проживав у Кракові, та попросити зупинитись у нього на деякий час.

Ми їхали туди, бо знали, що нас там чекатимуть, але зв’язок часто зникав, за нас переймалися. 

Перша повітряна тривога наздогнала родину в дорозі, прямісінько біля Яворова. Ніхто не знав, що може чекати після подібного сигналу, тому, як ділиться жінка, страшно було всім.

Було непросто й фізично. Оскільки ніхто не планував кудись їхати, а тим паче не міг передбачити, який ажіотаж буде на кордоні, то протягом двох діб майже нічого не їли. Води з собою теж не було.

Лише на третю добу родина дісталась до прикордонної зони, після чого стало трохи спокійніше. Перші дві доби були у знайомих, а потім вирішили шукати собі житло. Коли Наталія оплатила оренду на місяць, то все ще не могла повірити, що лишиться у Польщі більше ніж на два тижні. Усі хотіли повернутись додому.

Проте реалії життя вимагали твердих та виважених рішень, тому жінка почала шукати роботу. Здебільшого допомогли знайомі колеги. Перший час Наталія просто волонтерила та допомагала разом з родиною таким самим біженцям, як і вони самі.

До липня я працювала одночасно на шести роботах, бо оплатити житло в Польщі вийшло досить коштовно. З часом почала їх зменшувати, бо розуміла — так довго не протягну.

Психологиня вважає чималим везінням той факт, що українські дипломи визнаються у Польщі. Це дало їй змогу знайти роботу за фахом, а пізніше вона змогла верифікувати свій диплом до міжнародного зразка.

Тепер, коли роботи стало більше, з молодшим сином сидить мама Наталії, оскільки у дитсадок його ще не візьмуть, а бабусі онук як розрада. Середній син після двотижневих вмовлянь погодився піти до школи й тепер навчається у восьмому класі. А старша донька перевелась Люблінської філії УКУ.

Чоловік залишився в Україні. Але між нами є значно більше, ніж побутові запитання чи діти, тому ми досі разом. Хоча було дуже важко.

Самій Наталії стало простіше суміщати усі свої ролі, але з’явилось питання, як підтримувати себе, тому за першої нагоди у травні жінка і сама звернулася до психотерапевта. А від невирішених питань про майбутнє рятувало навчання у закордонних колег.

У день, коли відбувалась наша розмова, 12 жовтня, Наталія повернулася у Львів. На кілька днів, щоб розв’язати деякі питання та повернутися до дітей у Польщу. Саме цими днями, 10 та 11 жовтня 2022 року, Росія здійснила масовий ракетний обстріл українських міст. Серед них був і рідний Львів. Два дні поспіль ракета тричі цілила в те саме місце акурат біля дому Наталії. 

Зараз я відчуваю лише злість. Злість на те, що відбувається. Бо ми нікого не чіпали — то чому чіпають нас? 

Проте Наталія впевнена — страху більше немає. Тому, щойно мине небезпека для її дітей, усі одразу повернуться додому, в Україну.

Якщо не я, то більше ніхто не проживе моє життя.

Не було ані сумнівів, ані страху й у Євгенії Дудки, яка ще з дитинства мріяла допомагати людям. Спочатку думала, що працюватиме у поліції, але після закінчення університету вакансій серед правоохоронців не було, тому було ухвалене рішення — спробувати сили у лавах ДСНС.

Довелось чимало часу та сил витратити, щоб переконати відділ кадрів — вона того варта. Вакансій серед рятувальників теж спочатку не було, але наполегливість та бажання працювати перемогли у битві за кар’єру.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Євгенія Дудка (@e._v._dudka17)

Євгенія ділиться, що завжди була кар’єристкою, та ніколи не пошкодує про це. Вона приходила на роботу першою, іноді за 40 хвилин до початку, та йшла додому останньою — усе, щоб бути на 100% упевненою, що зробила все необхідне.

Те, що я працюю серед героїв, захоплювало мене. Для мене кожен ранок — це було свято.

За два з половиною роки на змаганнях серед рятувальників її помітила керівниця прес-служби ДСНС Дніпропетровської області. Євгенія тримала у руках фотоапарат, а у серці — величезне бажання вчитись усього нового. Тому їй запропонували перейти працювати в інший відділ, і вона радо погодилась.

Там познайомилась із майбутнім чоловіком. Згодом Євгенія стала керівницею прес-служби ДСНС Дніпропетровської області. З дівчини, якій ніяк не могли знайти вакансію, вона стала незамінним працівником та вже під час повномасштабної війни удостоєна ордену За мужність.

Таку високу відзнаку вона отримала після масованого ракетного обстрілу по аеропорту Дніпра навесні, а разом із тим — тяжкі поранення, після яких і досі перебуває на лікуванні за кордоном.

Читати на тему

Рани загоюються — і ми знову йдемо в бій! Рятувальник ДСНС про роботу героїв без зброї під час війни

Начальник чергової зміни ДСНС в місті Дніпро Ігор Гетало розповів Вікнам про роботу під час війни, баланс між страхом та відвагою у найтяжчі моменти.

У той день разом з нею був і її чоловік Ігор Гетало, який і тепер її продовжує підтримувати. Щоправда, поки на відстані, оскільки продовжує рятувати життя інших. Євгенія розповідає, що він завжди з нею поряд, а долати випробування відстанню вони вже й так звикли.

Ще на початку стосунків вони працювали у різних містах, але в одному ритмі серця, тому шукали можливості бути разом. Спочатку жінка сама думала переїхати до коханого, але після значної трагедії не змогла покинути ані своє місто, ані роботу.

Для чоловіка це не мало жодного значення та не стало проблемою. Він просто і невимушено сказав, що знає, скільки сил вона вклала у свою кар’єру та як їй було важко. Тому був готовий сам переїхати, щоб разом із коханою йти кар’єрними сходами.

Немає різниці, у якому будемо місті — головне, що ми будемо разом, — сказав їй коханий.

І дійсно, більше проблем ані у спілкуванні, ані у розподіленні обов’язків не було. Євгенія сама дивується, що все склалося саме собою. Припускає, що це тому, що у їхній парі заведено не розподіляти, а радше просто допомагати. А також — говорити.

За приготуванням їжі чи прибиранням обговорювали усе, що хотілось, — від робочих питань до розмов про захоплення та минулий досвід.

Ми як два магніти одне до одного притягувались. Наша служба 24/7, і ми з Ігорем були завжди разом 24/7. Крім того, у нас із ним одна справа та мета — рятувати людей.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Євгенія Дудка (@e._v._dudka17)

Після початку повномасштабної війни побут хоч і змінився, але теж не став на заваді. Попри те, що її графік позбувся вихідних та потягнув за собою ночівлі на роботі, Ігор намагався підтримувати кохану.

Євгенія й досі зачарована, як її чоловік приїжджав до неї на робоче місце, щоб допомогти, а також завжди знаходив потрібні слова, щоб надихнути та підтримати.

Я такої підтримки, як від нього, ні від кого не отримувала. І не чоловічої, а саме дружньої. Підтримки колеги.

Євгенія говорить, що єдине, що змінилося у стосунках — це переживання за свою країну. Рятувальникам, як і іншим людям, складно сприймати те, що зараз відбувається.

Та Євгенія наполягає, що попри це не варто опускати руки та жаліти себе, оскільки українці сильні. А теперішні події — це ще одна перепона до щасливого життя. Тому потрібно пам’ятати важливу істину:

Якщо не я, то більше ніхто не проживе моє життя. Тільки я можу побудувати його так, як цього хочу.

Читати на тему

Ми маємо лишитись країною інновацій! Історії жінок-науковиць про роботу під час війни

Українські жінки науковиці розповіли про свою діяльність під час війни.

Поради українкам, які шукають свою силу

Ольга Копилова ділиться, що вважає своєю визначною рисою безстрашність, тому звідси й головна її порада.

Я раджу нічого не боятися — якщо таке, звісно, можна бажати. Коли ти дуже хочеш чогось, то немає перешкод. Бо, власне, усе це — в нашій голові.

А для того, щоб позбутися страху, психологиня Наталія Чернявська радить жінкам знайти опору, а також ресурс у чомусь новому. Потрібно щось, що заспокоюватиме та підтримуватиме тебе у критичні моменти. Це важливо, щоб спогади не зациклювались лише на минулому.

Оксана підтримує думку Наталії та говорить, що треба намагатись робити те, що подобається. І навіть якщо з першого разу не вийде, потрібно продовжувати йти до своєї мети.

А щоб не втратити зв’язок зі своєю родиною та дітьми, варто лише щиро ділитися з близькими своїми думками та захопленнями, розповідати про те, що для тебе дійсно важливо.

Найголовніше у цьому всьому — розмова, — погоджується Євгенія Дудка.

А ще Євгенія ділиться своїм улюбленим лайфхаком — не шкодувати добрих слів для коханої людини. Важливо не забувати нагадувати про свою любов та підтримку.

Потрібно вірити завжди у свою половинку і говорити, що пишаєшся. Не стояти осторонь як від його нагород, так і від невдач.

Що ж стосується кар’єри, то остання порада досить проста — необхідно знайти ту справу, яка дійсно приноситиме тобі задоволення.

А якщо ти ще намагаєшся пізнати себе або ж шукаєш нові можливості, то можна спробувати почати з онлайн- чи офлайн-курсів, які зараз є у широкому доступі, навчальних відео та спеціалізованої літератури. Це саме ті прості речі, які допоможуть зробити перший крок.

Читати на тему

Важливі навички в період стресу — як пройти безоплатний онлайн-курс для підтримки ментального здоров’я

ВООЗ випустила безкоштовний онлайн-курс Важливі навички в період стресу. Дивись, як він працює.

У чому сила української жінки

У нашому дусі, в сміливості та у безстрашності. Ольга Копилова впевнена, що саме ці якості точно відрізняють українок від жінок будь-якої іншої національності.

Сила української жінки в тому, що ми всюди можемо “прорватися” і відродити все знищене, — роздумує Наталія Чернявська.

Також психологиня додає, що ще вбачає силу українок у нашій землі та національному корінні, а нашу Україну не варто й порівнювати з жодною іншою державою. Інакше пояснити, чому нас так тягне додому, просто неможливо. 

Євгенія Дудка додає, що сила українок — у їхній незалежності та вмінні впоратися з будь-якими обставинами.

Жодні обставини українську жінку не зламають. Ні війна, ні холод, ні біда. Українська жінка — це приклад для багатьох жінок у Європі.

Тому варто лише побажати кожній із нас, щоб закінчилась війна в Україні, а ми всі нарешті побачили над головою мирне небо.

До слова, у першому матеріалі спецпроекту ми розповідали, як стрес насправді впливає на жіноче тіло і мозок та чи усім потрібна психологічна допомога під час війни. Читай ґрунтовний розбір від експертів та історії українок. 

Матеріал створений за підтримки Асоціації Незалежні регіональні видавці України в рамках реалізації грантового проекту The Women in News з WAN-IFRA. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.