Як закохатись в Україну: історії іноземців, які відчули в собі українську душу

Сьогодні громадяни різних країн світу всіляко намагаються підтримувати українців, які знову виборюють свою свободу у тяжких боях. Захоплюються, дивуються та намагаються зрозуміти — як з кожною хвилиною свого життя ми любимо свою Батьківщину ще дужче.

Комусь цього ніколи не збагнути, але декому вдалося відкрити й у собі ту українську душу, що тягнеться до рідної землі.

Зараз громадяни інших країн прагнуть допомогти почуватись як вдома тим українцям, які втратили своє житло. Однак чимало іноземців навіть до початку повномасштабної війни змогли відчути те особливе почуття любові до України, через яке не змогли більше з нею розлучитись.

Вікна поспілкувалися з громадянами різних країн, які, один раз ступивши на українську землю, відчули, як у грудях забилося українське серце.

Бата Недич

Бата Недич встиг здобути славу в Україні, розбудовуючи кінематографічний світ на її теренах, вкладаючи у кожну роботу трохи своєї душі.

До того як переїхати в Україну, я жив у Бєлграді, Москві та Празі, з 1993-го жив у Києві, до Одеси переїхав у 2017 році, — розповідає Бата.

Про Україну вперше почув колись давно, ще в дитинстві. Одна з прабабусь Бати народилася у Золочеві, що на Львівщині. Її чоловік пам’ятає погано, розповіді теж не згадати. А ось незрозумілий акцент сербсько-хорватської мови досі відгукується у спогадах.

Вперше потрапив в Україну проїздом у 1981 році. Однак, за словами Бати, свободи пересування не було. Доводилося рухатися лише за попередньо узгодженим маршрутом і під повним контролем.

Для нас, іноземців, це була одна з республік СРСР, і не було можливості дізнатися більше завдяки залізній завісі…

Перший повноцінний день на українських теренах Бата провів уже 1989 року, коли приїхав на кіностудію Довженка знімати радянсько-югославський фільм. У підсумку виявилось, що це була остання стрічка у такій копродукції та перша у кар’єрі режисера.

Поки працював над фільмом, довелось багато разів поїздити на машині. Маршрут зазвичай пролягав через Київ, Львів, Чоп, а потім дорога простягалася аж до Бєлграда.

— Зупиняєшся в селі біля колодязя просто набрати води, долити у двигун, із двору виходить старенька. Живе небагато, все ж таки видно… і каже: “Синку, може, ти зголоднів, йдемо до хати, поїси”, — пригадує Бата.

В Україні багато чого є, але люди — це унікальне багатство. Ось тоді, мабуть, і виникло бажання залишитися тут…

Остаточно режисер перебрався в Україну у 1993 році. Частково такий рішучий крок був зумовлений тим, що рідна країна Бати, яка на той час називалась Югославія, розпалась.

Але більше тому, що мої друзі-кіношники дали мені відчуття дому. Мені тут добре вже майже 30 років.

Зараз на питання, за що чоловік любить Україну, відповідає досить просто, як і всі одесити — питанням на питання: “А як її не любити?” Говорить, що країна дала йому багато чого і він намагається теж не лишатись у боргу та знімати для розвитку української культури чимало фільмів та серіалів.

Читати на тему

Культове українське кіно: топ-7 фільмів, які вартують твоєї уваги

Підбірка з семи шедеврів кіноіндустрії, які має переглянути кожен справжній українець.

Син Бати зараз служить у ЗСУ та боронить Україну, яка колись стала для його батька рідним домом. Дочка режисера теж не лишається осторонь та усіма силами намагається допомагати армії у цей важкий для країни час.

В Одесі багато національностей, але всі ми українці! Пишаюся!

Маркус Пайзер

Маркус Пайзер родом з Німеччини, та про Україну чув ще в школі, як про якесь дуже віддалене місце. Хоча, як говорить сам чоловік, поїздка в нашу країну у нього могла зайняти стільки ж, як і дорога до Парижу.

Для німців країна тоді та зараз здавалася чимось віддаленим, адже ми скоріше орієнтуємося на Західну Європу. Польща, Балтійські країни та Україна здаються далекими.

Більш актуальною тема України стала для Маркуса у 2014 році після подій на Майдані. А далі була анексія Криму та початок війни на Сході України.

Німецькі ЗМІ детально доповідали про Євромайдан, та це надзвичайно зачепило мене, так само, як і події 11 вересня 2001 року були чимось таким, що я ніколи не забуду.

Тому Маркус почав активно вивчати історію України та, як сам говорить, відкинув точку зору, що наша країна є частиною Росії.

У 2017 році чоловік вперше відвідав Україну. План був спочатку просто поїхати у прикордонне село у Польщі. Уже за два дні перебування там Маркус подумав, що можна спробувати поїхати ще й до Львова.

Коли я був у Львові, вирішив, що якщо я вже в Україні, міг би поїхати у Київ, щоб побачити найважливіші пам’ятки, а також Майдан, який так закарбувався в моїй пам‘яті ще у 2014 році. Ось Київ мене і знайшов!

Як говорить Маркус, саме в Києві стався дуже щасливий і несподіваний для нього випадок, що докорінно змінив його життя. Це було звичайне заняття в школі німецької мови, куди чоловіка запросили, щоб розповісти про життя у Німеччині. На подив Маркуса, студенти були настільки вдячні, відкриті та зацікавлені, що потім неодноразово зустрічалися з ним.

У Німеччині я не відчував такої вдячності та щирості, яку проявляли до мене люди в Україні.

Маркус говорить, що таке ставлення і спонукало його залишитись в Україні ще на певний час. Це зовсім не входило у його попередні плани, але чоловік усе-таки наважився зосередити свої життєві інтереси у столиці України.

Я пам’ятаю свій перший день у Києві. Я приїхав на автовокзал і попросив таксиста підвезти мене до готелю.

— На щастя, склалося так, що таксист неправильно зрозумів, куди мені потрібно. І я пригадую це “блукання” Києвом на світанку, коли я вперше побачив Майдан Незалежності, Хрещатик та Олімпійський! Вдень я прогулювався Хрещатиком та спробував смачну шаурму на Бессарабській площі.

Всі ці місця здавалися мені такими близькими, це місто вразило мене з першого дня.

Тепер у Маркуса не лише нове місце проживання, але й улюблена справа — знайомити українців з німецькою мовою та культурою. Крім того, не забуває чоловік і навчатися у своїх учнів, студентів, колег та друзів.

Для мене українці більш рідні, щирі та чесні, ніж люди на моїй Батьківщині.

— Незважаючи на складну ситуацію, в якій Україна перебуває з 24 лютого 2022 року, я абсолютно впевнений, що ця країна розвинеться до такої, де жити буде саме задоволення, — запевняє Маркус.

Чоловік переконаний — в України величезний потенціал. І в його розвитку повинні брати участь усі громадяни.

Маркус ділиться, що дуже любить жити в Києві та щасливий мати змогу знайомитися з багатьма чудовими людьми. Тому чоловік сподівається, що колись зможе поділитися тими знаннями про Україну, які він тут здобув.

Читати на тему

Чоловік з Африки вивчає українську заради доньок! Як переселенці та іноземці опановують мову

Розповідаємо про новий тренд серед іноземців на українську мову.

— Наприклад, стати мером невеликої громади — моя мрія! Для цього я, звісно, маю вивчити українську мову, чого останніми роками через брак часу мені не вдалося зробити.

У березні 2022 року Маркус вирішив повернутись до Німеччини, але ділиться, що відчув порожнечу. Зрозумів, що чогось у його житті тепер не вистачає.

Наприкінці квітня я повернувся до України та зрозумів, що Київ — це мій дім!

Уго Полетті

Уго Полетті — італійський підприємець, який уже п’ять років живе в Одесі. Чоловік народився і довгий час проживав у Мілані, але згодом наважився переїхати в Україну, щоб розвивати бізнес-проект італійських інвесторів.

У 2020 році у самому розпалі пандемії Уго заснував першу онлайн-газету міста англійською мовою The Odessa Journal, яка тепер щодня інформує громадян різних країн світу про події в Україні.

З початком війни чоловік був одним із небагатьох іноземців в Україні, хто не покинув країну, незважаючи на безперервний ракетний обстріл Одеси.

Тому багато міжнародних медіа почали щодня зв’язуватися з ним, щоб дізнатися про війну. Професійний і життєвий досвід чоловіка описаний у його нещодавній книзі Nel Cuore di Odessa (У серці Одеси), виданій в Італії у червні минулого року.

Дізнався Уго про Україну вперше з історії Другої світової війни. Тоді він почав знайомство з географією країни та назвами міст. Це було необхідно, щоб краще розуміти, де йшли битви найбільшої війни століття.

Потім Україна стала для мене більш впізнаваною ще з розпаду Радянського Союзу та Помаранчевої революції на Майдані.

Щодо упереджень, Уго пригадує лише два образи України, які існували у свідомості іноземців — легендарна “житниця Європи” та краса української жінки. Однак пригадує чоловік і критику у пресі місцевої корупції та політичної нестабільності.

Та попри всі перестороги, підприємець наважився завітати в Україну. Вперше це сталося ще у 2013 році. Тоді Львів та Одеса вразили неймовірною красою старовинних будівель, але засмутило чоловіка те, що часто вони були у неналежному вигляді.

Читати на тему

Ми не знали про війну, про неї тут не говорили! Як в Італії взялися допомагати українцям

Італійці зізнаються: не знали про війну, яка тривала в Україні вісім років, але тепер хочуть допомагати сповна.

Також чоловік помітив, що життя українців не надто відрізняється від європейського. Єдина відмінність була у нижчому рівні цін та відсутності встановлених годин для прийому їжі.

Я знайшов спосіб життя, вже схожий на європейський.

Яскравішими виявилися спогади не як туриста, а радше як працівника. 14 липня 2017 року як сьогодні пам’ятає італієць. Тоді Уго приєднався до церемонії відкриття Одеського міжнародного кінофестивалю.

Я поринув в український Голлівуд в оточенні акторів, журналістів, кінопродюсерів та спонсорів. Моє життя в Одесі почалося, як фільм, і я думаю, що таким воно лишається й досі.

Так після фестивалю підприємець і не зміг розлучитися з Україною. Два роки чоловік працював над створенням бізнес-клубу, знаходив нових друзів та розвивав мережу зв’язків. Тому коли контракт скінчився у 2019 році, вирішив, що потрібно лишатись.

Я розумів, що моє життя в Одесі могло бути цікавішим, ніж у рідному Мілані.

Неочікувано Уго зрозумів, що може зробити чимало цікавих проектів в Україні. Деякі з них уже пройшли перевірку в Італії, а оскільки українці мають європейський стиль життя, проекти можна добре адаптувати.

Життя в Одесі було безперервним відкриттям цікавих речей.

— Це додало мені нотку пригод. Крім того, багато об’єктів міста надихнули мене на деякі бізнес-ідеї, як, напевно, траплялося з італійськими архітекторами та підприємцями, які будували Одесу.

Читати на тему

Італія відбудує Бучу, а Греція – Житомир? Які країни дали гарантії на відновлення України

Відбудова України — це серйозне питання. Дізнайся, які країни готові нам в цьому допомогти.

Та найбільше вразило та зачарувало італійця те, що молодь завжди готова працювати на майбутнє. Одного літа чоловік навідався на Ideas festival, на якому небайдужі громадські діячі обмінюються ідеями задля розвитку країни.

Україна — демократична країна, яка вирішила переписати власну історію. Молоде покоління готове працювати і боротися за більш сучасну націю.

На заходах фестивалю Уго зустрічав чимало молодих українців, що його дуже дивувало, оскільки в Італії такі заходи відвідують люди віком близько 40-50 років.

Для мене це була ознака покоління, сповненого цікавості до світу та майбутнього.

— Я вірю, що ця енергія та природний інноваційний дух українців, якщо їх належно поєднати з навичками та досвідом європейських компаній та професіоналів, створять гарне паливо для цікавих проектів розвитку країни.

Втім, італієць дуже просить більше дбати про своє минуле та архітектуру, яка колись так його зачарувала з першого погляду.

Вулиці українських міст — імідж країни.

Уго про любов до України говорить дуже виважено. Чоловік зазначає, що це ще не ідеальна країна і вона має чимало викликів попереду, але у нашої держави надзвичайно високий потенціал завдяки інноваційному мисленню українців та високому почуттю гостинності.

Україна — країна сміливих і щирих людей, зі справжнім духом свободи, з гарним почуттям творчості як у мистецтві, так і в бізнесі.

---

Українці теж вірять у свою країну та докладають максимум зусиль, щоб вона процвітала ще багато століть. Читай інтерв’ю дизайнерки Валерії Гуземи про відновлення українського бізнесу, допомогу ЗСУ та силу нашого народу.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!