“Знаєш, коли ви на нас напали, ми були вдома та міцно спали”. Одеська поетеса пише вірші про війну

Тетяна Милимко — одеська журналістка та поетеса. Кілька років тому вона працювала регіональною кореспонденткою Вікна-новини на телеканалі СТБ. Зараз вона головна редакторка місцевого інтернет-видання (УСІ-онлайн), а у вільний час пише пісні та вірші.

Як і більшість із нас, Тетяна не вірила, що у сучасному світі може розпочатися така кривава війна. 24 лютого поетеса прокинулася від вибухів.

— Напередодні я зустрілася з подругою, яка прилетіла з Нью-Йорка до рідної Одеси. Ми їли суші, і вона запитує: “А ти зібрала тривожну валізу?” Я говорю, мовляв, навіщо? У світі не може бути війни. На що вона злякано подивилася, сказала, що від хворої людини нічого іншого чекати не варто. 

Казала, що Путін нападе, і наполегливо рекомендувала зібрати важливе в рюкзак, про всяк випадок. Насправді я відчувала війну. Наче тіло все стискалося в страху, — розповідає Тетяна Милимко.

Після спілкування з подругою жінка приїхала додому, підготувала спортивний костюм собі та дітям, документи й лягла спати.

Початок повномасштабного вторгнення

— Прокинулася, як і всі, від вибуху, що роздирає всю свідомість… Я ніколи його не забуду. Він ніби вирвався з-під землі. Перше, що зробила, написала колегам у спільний чат: “Прокидайтесь. Війна”. Потім почалася метушня, впереміш з панікою і страхом… — продовжила поетеса.

У перший тиждень війни Тетяна не могла повірити, що весь цей жах відбувається у наших українських містах. Не могла усвідомити, що ворог запускає ракети по житлових будинках і просто знищує мирних жителів. І щоб хоч якось відволіктися, всі свої переживання та почуття почала записувати на папері.

— Перший тиждень у мене було абсолютне оніміння. Я просто не могла говорити. Думати не могла, мені нічого не хотілося. Я не могла повірити, що люди, з якими я колись спілкувалася, бажають тепер смерті. У моїй голові це не вкладалося ніяк. Я звинувачувала себе за те, що колись не роздивилась у них це зло. Під час чергової повітряної тривоги почала писати: “Знаєш, коли ви на нас напали…” Я вирішила, що це перше та останнє, що скажу їм, — каже Тетяна.

Читати на тему

Крізь біль, кров і сльози живе поезія незламних: українські вірші лунатимуть на весь світ

Українці кричать про свій біль за допомогою поезії.

Історія популярності вірша “Знаєш, коли ви на нас напали…”

За деякий час Тетяна виступила з цим віршем на марафоні на підтримку військових. Сини письменниці записали виступ і виклали до мережі. За кілька днів відео набрало два мільйони переглядів. Люди почали накладати музику та кадри вибухів та руйнувань. Вірш став вірусним.

— Хтось наклав відео під моє начитування вірша, і він розлетівся світом. Тепер є у перекладі німецькою та англійською мовами. Я сама переклала його українською.

Коли мій вірш запостив Віталій Кім у себе на сторінці, я подумала, що написала щось дійсно варте, раз це дає людям можливість прожити найстрашніші з можливих емоцій.

Але остаточно я переконалася в тому, що вірш добрий, коли в коментарі прийшли: “Де ви були вісім років?”, причому всі вони неправильно писали слово “Донбас”.

Хто писав “Домбас”, хто “Данбас”, хто “Домпас”… Ботоферма розривалася у гніві, — розповідає жінка.

За чотири місяці війни Тетяна, як і всі ми, змінилася і навчилася жити по-новому. Але поетеса вірить, що перемога буде за нами, війна скоро закінчиться і все, що намагаються зруйнувати окупанти, ми обов’язково відбудуємо.

— Наша психіка не встигає проживати таку кількість горя. Щодня ми отримуємо нові страшні інформаційні приводи. Неважко збожеволіти.

Нам важливо пам’ятати, що будь-яка війна закінчиться, що зараз наше завдання — вижити. І боротися зі злом.

А для мене це саме боротьба світла з пітьмою. Так-от, ми повинні давати світло будь-якими доступними способами. Для мене це вірші, творчість. Ми повинні вижити та зберегти себе та свою країну. Я вірю, що добро переможе, — стверджує Тетяна.

Знаєш, коли ви на нас напали,

Ми були вдома та міцно спали,

А коли танки ваші стріляли,

У нас були плани, ми вас не чекали.

Знаєш, нам вже ніяк не забути,

Як йшли на небо невинні люди.

Сльози, зруйновані долі й споруди,

Ми вас не чекали й точно не будем.

Знаєш, ваші жахливі знаки

Страшніші за безупинні атаки.

Ви ті, хто не може жити без драки,

Вас тут ненавидять навіть собаки.

Знаєш, я би тобі показала,

Як своє тіло дівчина кидала

Під танк — велику машину з метала,

І вся країна за неї повстала.

Знаєш, і навіть твоя нерішучість

І твоє мовчання — вже співучасть.

Вони виправдовують вбивства в Бучі,

Розплата, повір, буде неминуча.

Знаєш, якщо прийшов з автоматом,

Не дивуйся, що криють матом.

Не мати тебе народила солдатом,

Не мир ти несеш, стріляючи Градом.

Знаєш, ми тут все відновимо,

Молитвами наших дітей заспокоїмо

І переможемо, зможемо, встоїмо.

Слава країні моїй. Її воїнам.

Тетяна не єдина, хто виплескує свій біль в поезії. Раніше ми розповідали про п’ять чуттєвих віршів про війну в Україні.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!