Інтерв'ю з Тетяною Койнаш про життя після загибелі чоловіка на війні

Тетяна жила у Києві разом із коханим чоловіком Іваном та сином Богданчиком. Родина була дуже щасливою і будувала плани на майбутнє.

На жаль, її чоловік загинув у бою під Бахмутом, захищаючи свою землю, родину та нашу державу. Сама ж Тетяна уже три роки хворіє на невиліковну хворобу — розсіяний склероз.

А тепер вона змушена самостійно виховувати сина в умовах війни та недуги. Нещодавно вони стали підопічними Благодійного Фонду Діти Героїв.

Про перемогу над трагедією, зцілюючу віру та силу справжньої любові Тетяна розповіла нижче.

Цей матеріал — частина спільного проекту Вікон і БФ Діти героїв, який ми готуємо до Дня захисту дітей.

АТО, війна, народження сина, контузія і… знову війна

— У 2014 році ми з чоловіком Іваном були ще дуже молодим подружжям: будували життєві плани, мріяли про дитину. Здавалося, наче все було спокійно.

Коли почалася війна, чоловік казав одразу, наче прагнув підготувати мене: “Коли мені прийде повістка, не вагаючись, я піду захищати країну”. І приблизно через півроку, 3 вересня 2014 року, він пішов служити в АТО.

Я чекала його вдома, в Києві, працювала баристою, дуже хвилювалась за коханого. Крім того, була вагітною, а невдовзі, у 2016 році, у нас народився синочок Богдан.

Думаю, моїми найбільш болючими спогадами назавжди залишаться саме очікування чоловіка з фронту, а також хвилювання через те, що в нього була контузія. Ми пережили процес лікування, випробувань, але згодом наше життя налагодилося.

З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік знову пішов воювати. Без сумнівів, вдруге відпускати його було набагато важче. Ми вже знали із його розповідей про АТО, війну, — куди саме його відправляємо.

І навіть після двох-трьох місяців російського вторгнення чоловік ділився зі мною переживаннями.

Тепер мені набагато важче: не фізично, а морально, бо в нас є син. Я постійно хочу до нього, до тебе, додому — у мене стільки спогадів, — казав він.

Я б не змогла покинути Україну: мій чоловік віддав за неї життя

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, я одразу знала, що нікуди не поїду з Києва, з України. У нас із сином досі немає закордонних паспортів. Я б не змогла покинути свою країну: мій чоловік віддав за неї життя.

Він був справжнім патріотом та досконало знав історію України, хоча від будівельника цього ніхто не очікував. Україна завжди була його захопленням та вірою.

9 листопада 2022 року мого Івана не стало: він загинув під Бахмутом. У 2014 році чоловік вийшов з Дебальцево, а от з Бахмута не зміг. Тепер я на 100% впевнена, що ми зі своєї землі нікуди не поїдемо.

Син Богданчик — маленька копія тата

— Наш син Богданчик народився 12 січня 2016 року. Він дуже схожий на тата: і чорнявий, і характер такий же. Богданчик завжди тягнувся більше до тата, дуже любив грати з ним у футбол, а от з іншими дітьми — ні.

До початку війни ходив до садочка, потім — на підготовчі курси до школи. Наразі його улюблений урок — математика, але він також дуже старанний в гуманітарних науках, захоплюється космосом, його цікавлять розвивальні ігри.

Почувши про смерть тата, Богданчик просто плакав і нічого не казав

— На той момент, коли його тато загинув, Богданчику було лише шість років. До мене ввечері прийшли представники військкомату зі сповіщенням про смерть. Вони запропонували мені вийти до тамбура й там мені повідомити.

Але моє серце підказувало, що я хочу, щоб син це все почув: я знала, що він зрозуміє, та й у будь-якому випадку мені б довелося це сказати. Хоч він і маленький, але бачив все, що насправді відбувалося.

Сповіщення про смерть тата було при синові — він просто плакав і нічого не казав. Потім я перепитала в нього, чи він зрозумів, що сталося. Його відповідь була осмисленою, наче слова дорослого чоловіка: “Так, я все зрозумів”.

Загалом у час війни Богданчик більш спокійний за мене. Він дуже мало розповідає. Я запитую в нього: “Що ти відчуваєш?” Він пояснює: “Мені було страшно, але вже нормально”.

Син завжди був дуже дружнім хлопчиком, але після загибелі тата став більш закритим. Я йому кажу: “Йдемо на прогулянку, з усіма друзями?”, а він заперечує: “Ні, мамо, я хочу лише вдвох з тобою”.

Тому ми проводимо час разом, я не наполягаю, щоб він більше спілкувався з іншими: ми йдемо або до лісу, або просто на прогулянку.

Але завжди кажу йому, що коли він захоче поговорити, я завжди тут і готова його вислухати. Знає він і про мою хворобу, хоча, звісно, йому важко осмислити детально діагноз та симптоми.

Читати на тему

Діти Героїв: від кого чекати допомоги тим, хто втратив на війні одного чи обох батьків?

Хто допоможе дітям, які втратили одного чи обох батьків під час війни? Читай у матеріалі про благодійний фонд.

Розсіяний склероз — невиліковна хвороба, з якою треба жити

— Уже три роки, як я хворію: мій офіційний діагноз — розсіяний склероз. На жаль, постачання необхідних ліків у нас, в Україні, не завжди є, існують великі перебої. Не всім пацієнтам вистачає засобів для лікування.

Моя хвороба — невиліковна, але потрібна підтримуюча терапія. Був момент, коли ми з чоловіком вирішили піти на клінічні дослідження до однієї ізраїльської клініки. Ставлення та лікування було чудовим.

На жаль, з початком повномасштабної війни, оскільки ліки (а також аналізи, які ми регулярно здавали) доставляли літаком, була затримка в доставленні медикаментів. Наразі я перейшла на державне лікування, оскільки з ізраїльською клінікою договір закінчився.

Цього року я отримала ліки, але недавно телефонувала до Центру розсіяного склерозу в Києві: зараз ліків у наявності немає. Це лікування безкоштовне, терміном — на п’ять місяців.

Мені, наприклад, видали уколи. Взагалі, не бажано пропускати навіть одного уколу. Якщо ж придбати його самостійно, то препарат коштує приблизно 9000 грн на місяць.

Як змушена виживати сім’я полеглого Воїна

— Після загибелі чоловіка ми з сином змушені були просто виживати. Я отримую пенсію по інвалідності, по захворюванню, — це 2700 гривень.

Ми також оформлювали пенсію у зв’язку з втратою годувальника, яку ще жодного разу не отримали. Завдяки благодійному фонду Діти Героїв у нашому житті відбуваються позитивні зміни.

Про фонд я випадково дізналась завдяки телебаченню. Стати підопічними було не важко, потрібен був тільки час та зібрати документи.

Я дуже вдячна за підтримку, зокрема за психологічну допомогу мені й допомогу синові. Я б хотіла, щоб він продовжував вивчати англійську мову.

Зараз він бере участь в різних заходах від фонду, які його мотивують та веселять. Ми були й на відпочинку: для нас це дуже важливо, бо ми самостійно не поїхали б, а Богданчик дуже мріяв про цю поїздку.

Хочу, щоб син цінував і любив життя

— Насамперед, я б хотіла, щоб Богданчик пишався своїм татом, завжди пам’ятав, що він — Герой. Також важливо, щоб син став більш відкритим.

Мабуть, я б хотіла, щоб він цінував кожен день, щоб любив життя. Щодо майбутнього шляху сина — це буде однозначно його вибір, а я його рішенням не заперечуватиму.

Ніколи не забуваю слова коханого: “Усе буде добре”

— На жаль, нашу родину спіткали страшна втрата та горе. Я не впевнена, чи зможемо ми колись це пережити й переосмислити до кінця.

Але знаю, що маю робити все, щоб подарувати синові безпечне, радісне дитинство та хороше майбутнє. Мій чоловік завжди казав: “Усе буде добре”, а я не маю права в цьому сумніватися.

Рік тому життя 14-річної Кіри та її молодшого 12-річного брата Єгора кардинально змінила повномасштабна війна.

Їм довелось покинути свої теплі ліжечка та жити у підвальному приміщенні, в гаражі. Читай історії дітей з Харкова, які мріють повернутись додому.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!