Герой зі скальпелем. Історія травматолога Влада про “військовий” мозок і власну колекцію уламків

Українські медики стали справжніми янголами-охоронцями, що рятують життя. Лікарі робили дива й у мирний час, а під час війни їхня сила збільшилася у стократ. Вони лікують в тилу та на фронті, без перебільшення повертають деяких людей з того світу, проводять надскладні операції та рятують кінцівки.

Травматолог Влад розповів журналістці УП.Життя Вікторії Андрєєвій про роботу у військовому госпіталі.

У перший день повномасштабного вторгнення чоловік прийшов на роботу, а вже наступного дня товариш запропонував бути волонтером у військовому госпіталі в Запоріжжі. Влад погодився й перші 50 днів практично жив на роботі. Додому чоловік міг потрапити раз на три дні, щоб випрати свій одяг.

Він пригадує: на початку було дуже багато поранених. Коли чули, що нові поранені військові приїхали, до них відразу біг десяток лікарів, хоча для першого огляду вистачає одного.

Навіть ночами, у суцільній темряві, адже дотримувалися світломаскування вночі, лікарі групами чекали на пацієнтів у холі госпіталю. Коли було багато поранених, вони по троє людей були у маніпуляційній. Один з військових лежав на підлозі, і в нього текла кров. Влад забіг до кімнати, послизнувся, проте швидко встав та почав працювати.

Лікар розповів: коли в лікарню потрапляє поранений, працює хірург, черговий лікар-терапевт, анестезіолог.

Хірург оглядає, терапевт має заповнити документ, в якому описані травми військового і за яких причин військовий їх отримав. Анестезіолог працює, якщо поранений у тяжкому стані. Медсестри кличуть інших хірургів та готують операційну.

Влад каже: до роботи готуєшся, коли чуєш три звуки “прильоту”.

— Якось уже лежу під ковдрою на чергуванні вночі й чую це тріо. Встав, одягнувся. Заходжу до ординаторської та питаю: “Це приліт чи відліт?” Пішов узяв рукавички, травматичні ножиці, сиджу. Посидів п’ять хвилин. Думаю: “Ні, треба спати”. Роздягнувся, лежу, чую — знову приліт. Тепер точно спати не буду. А тоді — тиша. Розумію, що як буду треба — мене покличуть, — згадує лікар.

Читати на тему

Мріяла розвивати освіту для українських дітей…Історія загиблої парамедикині Чека

Розповідаємо історію парамедикині, яка до війни знімала фільм про дітей, а потім пішла захищати їхнє майбутнє і загинула на війні.

Про різницю мирного та військового мислення

У перші дні повномасштабного вторгнення лікарі військового госпіталю сприймали цивільних лікарів вороже. Адже не знали, чи ті зможуть витримати. Та й обладнання було обмаль. На початку “мирних” лікарів навчали розрізняти рани, як із ними правильно поводитися, як ставити діагноз тощо. Адже відрізнялася навіть первинна хірургічна обробка ран. 

Тож так думки й знання “мирних” лікарів ставали військовими. Вони навчилися структурувати дії, робити холодний розрахунок ситуації та не панікувати. 

— Військовими мізками розумієш ситуацію, хоча цивільними не зміг би цього прийняти. Тож за ці місяці я навчився робити стільки всього, чого б не вдалося осягнути навіть у найкращих клініках та стажуваннях, — зауважив Влад.

Навіть сучасна техніка показує не все

Проте за кілька тижнів у госпіталь почала надходити медична техніка. Привезли рентген-дугу, щоб робити знімки переломів одразу на операційному столі. Також інші знаряддя для фіксації та лікування переломів. Потім лікарі отримували консультації завдяки телемедицині та VR-окулярам. Але навіть сучасна техніка не все може показати.

— Був один пацієнт із вогнепальним пораненням п’яти.

Знімок зробили — все ціле. А за фактом — середини п’яти немає.

Куля пройшла крізь неї, всередині немає кістки, а довкола все залишилося. Довелося накладали апарат та фіксувати це все, — ділиться досвідом травматолог.

Влад поділився, що кожен хірург має свою колекцію уламків. Вони збирають їх у банку. Часто пацієнти просять віддати уламки, але Влад каже — хірурги не віддають. Це погана прикмета, тож залишаються у лікарів.

Про пацієнтів, яких запам’ятав найбільше

Хірурги можуть провести сотні операцій, але однаково пам’ятатимуть деяких пацієнтів ще довго. Такі були й у Влада. Він розповів про молоду військову, яку привезли з пораненнями у перші дні повномасштабної війни. Попри свої поранення, дівчина широко посміхалася. Влад навіть думав, що у неї контузія. Тож не втримався й запитав, чому дівчина постійно посміхається, а у відповідь:

— Я сьогодні три танки завалила. Я — логістка, ракети дистанційно запускаю.

Я аж присів! Відчув тоді таку гордість за наших військових і ще раз пересвідчився, що нашу армію не перемогти, — наголошує лікар.

Травматолог згадав ще про одного військового з контузією після важкої вогнеметної системи залпового вогню Буратіно, або Сонцепік. 

— Я коли вперше побачив такого пацієнта, зрозумів, звідки така назва зброї. Він надійшов практично без поранень, але зі значною контузією, тремором всього тіла і спазмованими витягнутими вперед руками, як у Буратіно, — згадує лікар. 

Він розповів, що така система утворює вакуум і вражає вуха. Тіло реагує характерним спазмом. У ту мить Влад став пригніченим, адже знав, що з чоловіком, але не міг допомогти. 

За цей час лікар провів багато складних операцій та врятував не одного військового. Каже: хлопці прокидалися вранці після операції та знову рвалися у бій. Багато з військових запрошують до себе після перемоги. 

Українські медики рятують життя навіть на лінії фронту під постійними обстрілами. Раніше ми розповідали історію парамедикині Руслани, яка готова пожертвувати своєю безпекою, щоб урятувати інших.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!