“Їхня безпека та здорова психіка”: мама єдиної в Україні п’ятірні про порятунок дітей від війни та переїзд до Португалії

Оксана Кобилецька — мама єдиної в Україні п’ятірні, як і всі ми, прокинулася вранці 24 лютого від вибухів та новин про те, що війна почалася. Спершу сім’я залишалася в місті, але коли ситуація в країні почала розпалюватися, вирішили все ж таки їхати в безпечніше місце.

— Спершу думала, що у нашому будинку з підземним паркінгом, і квартира у нас на першому поверсі, ми у відносній безпеці. Ми зможемо залишатися вдома. Тим більше знайомих чи родичів в інших країнах у нас не було, і грошей теж.

Але зателефонувала моя подруга, яка виїхала до Кишинева раніше, і запропонувала допомогти виїхати туди. Потім вчителька у школі, де ми допомагали в’язати “мереживо”, підштовхнула наважитися вивозити дітей.

Їхня безпека та здорова психіка насамперед, — розповідає багатодітна мама.

Оксана зібрала всі цінні та найнеобхідніші речі, посадила Дашу, Сашу, Дениса, Влада, Давида та старшу доньку Алісу в машину та поїхала у бік кордону. З ними поїхала і бабуся Оля, мати Оксани, яка з народження п’ятірні допомагала їй з дітьми.

Шлях був довгий, але діти дорогу перенесли нормально, — розповідає Оксана Кобилецька.

— Їхали своєю машиною до молдовського кордону. Оскільки на Паланці була багатокілометрова черга з машин, їхали через маленький пропускний пункт бездоріжжям. Ходову там залишила, до речі. Шлях, що зазвичай займає п’ять годин, ми їхали майже 14 годин.

Для дітей я подала нашу подорож, як пригоди. Я готувалася, що буде важко, діти ще жодного разу так довго не їздили.

Але скажу, що було простіше, ніж я готувалася. Правда, не обійшлося без хвороб, але діти — молодці, трималися добре, — ділиться жінка.

Читати на тему

Дві квартири, де зупинилося життя. Історія 17-річної дівчини, що неодноразово тікала від російського нападу

Дівчина жила в Рубіжному та має надію повернути, адже її дім охороняє ведмедик.

У Молдові Оксана познайомилася з волонтерами, які допомогли їй з дітьми дістатися Португалії. Родині допомогли з перельотом та надали безкоштовне житло на півроку.

— Португалія для нас стала дуже гостинною. Ми потрапили до програми від мерії Кашкайш, невеликого містечка під Лісабоном. Але воно вважається найпрестижнішим курортом у Португалії.

Вони взяли на себе турботи з перельоту, зустрічі, харчування, необхідних речей, оформлення документів, проїзду, навіть розважальних екскурсій.

Знайшли для нас житло на шість місяців, комфортне для нашої великої родини. Для мене виявилося відкриттям, що в Португалії дуже велика українська діаспора, багато хто став волонтерами й допомагає з адаптацією. Дуже приємно, коли привозили нам борщ, котлети, гречану кашу, розуміючи, що португальська кухня дуже незвична для нас, — розповідає Оксана.

Тим мамам із маленькими дітками, хто хоче виїхати з України за кордон, Оксана радить не боятися та звертатися до перевірених волонтерських організацій.

— Через три місяці після початку війни дуже багато українців виїхали за кордон та мають різний досвід. Наш я вважаю позитивним, завдяки підтримці друзів та моїх підписників у соцмережі. Хочу порадити діяти та звертатися і до офіційної влади. Сьогодні майже всі мають інформацію для українців, як отримати допомогу.

У багатьох країнах діє організація Червоний Хрест, і вони не залишать на вулиці, тим більше з дітьми, — каже жінка.

Оксана розповідає, що діти дуже хочуть повернутися до рідної Одеси, але жінка їм пояснила, що в Україні йде війна та вдома зараз небезпечно, але вони обов’язково повернуться до рідного міста після перемоги.

— Ми дуже сумуємо за Одесою, це наш дім. Звичайно, дуже хочеться скоріше повернутися до нього. Я дітям пояснювала, що Росія на нас напала і зараз удома небезпечно, можуть нас бомбити.

Так само зараз кажу, що поки що вдома війна і бути там небезпечно, ми не можемо повернутися. А так вони самі дивляться YоuTube і бачать інформацію, — ділиться жінка.

Діти чи не найбільше страждають від війни. Вони залишаються самотніми в цьому світі, адже війна забирає їхніх батьків. Раніше ми розповідали історію В’ячеслава Ялова, що у свої 18 років став опікуном чотирьох молодших братиків та сестричок.