Ягідне на Чернігівщині вже два місяці як звільнили від російських загарбників. Вони були тут майже весь березень. Ззовні село потроху повертається до життя: люди щось лагодять та виносять. Але коли заходиш у двори будинків, у кожному чуєш страшні історії окупації. На городі поміж бурхливого цвіту вишень та абрикос у квітчастій сукні та в хустині порається літня жінка. Її звати Людмила Іванівна. Коли росіяни зайшли у Ягідне, їх разом з чоловіком, як і усе село, насильно відправили до шкільного підвалу. Там жінка витримала добу та заледве вирвалася додому. У селі вже не було газу, на вулиці стояв мороз. Окупанти завезли до неї кількох односельчан та наказали доглядати за хворими. Двоє — там і померли. Тут в однієї жінки хата згоріла. Так казали, що вона вже третю добу сидить біля сарая. Її привели до нас. Одну хвору привели таку, що тільки води холодної просила. Згодом вона померла у нас у хаті, — згадує пані Людмила. Жінка веде нас до своєї хати. У дворі радісно гавкає рудий собака. Йому пощастило вижити: в багатьох хатах російські військові перед тим, як заселитися, вбивали тварин. Страшні й безжальні історії окупації. Як мати з Ягідного втратила двох синів / 2 Фотографії Всередині будинку на посічених уламками стінах та у серванті — турботливо розкладені старі фотографії. Людмила Іванівна дістає фотоальбом та, ледве стримуючи сльози, починає розповідати про найстрашніше — як вона втратила двох синів. Старшого вбили у перший день. Росіяни вбили. Хто знає за що, нас там не було, тільки здогадуємось: напевно, не підкорився їм. Йому пішов 51-й рік, — плаче жінка. Страшні й безжальні історії окупації. Як мати з Ягідного втратила двох синів / 2 Фотографії Її сина Віктора застрелили у перші дні окупації. Російські військові оселилися в його хаті, поки тіло чоловіка лежало у дворі. Коли набрид, каже Людмила Іванівна, витягли на город та поховали. Поміж фото Віктора бачимо ще одні, трохи молодшого чоловіка. Це — другий син подружжя Шевченків. Його досі не знайшли. А менший пропав безвісти. Не знаємо, де і що. Їх катували й хоронили тут, у лісі, хто знає скільки. Трохи викопали, та не впізнали нашого. На моє питання “Може, він живий?” Людмила Іванівна ледве здіймає плечі. Може й так. Та тихо додає: “Уже переплакано, перекричано. Нічого не поможеш”. Її біль невимовним вантажем висить у повітрі — на фоні розстріляних стін та побитих меблів. У жінки ще є дочка та онуки — чи не остання її відрада. Заради них тепер і живе. Читати на тему Дві квартири, де зупинилося життя. Історія 17-річної дівчини, що неодноразово тікала від російського нападу Дівчина жила в Рубіжному та має надію повернути, адже її дім охороняє ведмедик. Сусіди пані Людмили тепер стали найстаршим подружжям села. Олексію Івановичу — 86, його дружина Олександра Андріївна молодша на десять років. Старші за них люди померли у тому самому підвалі, де майже 400 селян провели 26 днів. Туди людей гнали, погрожуючи зброєю. Діду у груди, а потім у спину приставили автомат. А я вже вийшла сюди й кажу: “Це ви нас вже вбивати будете?” А вони: “Ні, ми будем вас от бандеров спасати”. У підвалі людям не вистачало кисню, дихали через дірку у забитому вікні. Хтось наче сходив з розуму та гукав померлих родичів, розповідає Олександра Андріївна. Виходити на двір люди могли раз на день. Якщо щастило, випускали подихати двічі. Їжі давали кілька ложок. Страшні й безжальні історії окупації. Як мати з Ягідного втратила двох синів / 2 Фотографії Спати можна було хіба сидячи, бо місця на всіх не вистачало. Стіни у підвалі стали для селян символом пекла. На них вони писали прізвища розстріляних та померлих. Скільки таких було під час окупації, досі точно невідомо. Нестерпних умов підвалу не витримали 11 людей. Після пережитого під землею Олексій Іванович ледве ходить. Але каже: щастя, що взагалі вижили. Витримали, бо були удвох та підтримували одне одного. Коли повернулися додому, побачили улюбленого собаку — застреленим. У будинку не вціліло жодне вікно. А ще росіяни вкрали їжу, ліки, каструлі, взуття та інструменти з гаража. Те, що не змогли забрати, — просто нищили. Поки ми розмовляємо з Олександрою Андріївною, її чоловік тихенько ремонтує щось у своєму гаражі. Попри все, він зміг поставити нові вікна, українські військові допомогли з дахом. У дворі звідкись з’явився інший собака. Але жінка зізнається: пережитий страх не відпускає. Не можу ні їсти, ні пити. Чоловік каже: баба після того випадку зробилась як таранка. Вполовину похудала. А воно тут сидить у душі. Вже чого тільки не п’єш. На звуки сіпаєшся. Навіть серед ночі прокидаєшся і думаєш — не дай Бог оце знову. Раніше ми розповідали й інші історії жителів Ягідного, які страждали від російської окупації. Фото: Попович Діана Теги: війна в Україні, Чернігів Якщо побачили помилку, виділіть її, будь ласка, та натисніть Ctrl + Enter
Читати на тему Дві квартири, де зупинилося життя. Історія 17-річної дівчини, що неодноразово тікала від російського нападу Дівчина жила в Рубіжному та має надію повернути, адже її дім охороняє ведмедик.