Тренер і учень — на фронті: історія Андрія та Сергія, яких об’єднав не лише футбол

Футбольний тренер та його учень після пекла фронту повертаються до життя на футбольному полі. Андрій Жовжаренко все життя присвятив футболу, тренував малечу. У 54 пішов добровольцем, коли дізнався про загибель своїх вихованців.

Під час бойового завдання втратив ногу, але знову повернувся до тренерської роботи. І до нього на стадіон також після тяжкого поранення приходить його ж вихованець Сергій, який після реабілітації знову хоче повернутися на фронт.

Історія тренера та учня, які відклали спорт заради України

Чоловіки йдуть стадіоном, де в дитинстві тренувався Сергій. Зараз тут тиша, а вже через кілька годин до пана Андрія на заняття прийдуть маленькі вихованці.

Він все своє життя присвятив футболу. Спочатку капітан команди, потім багаторічний дитячий тренер. З початком великої війни він не покинув спорт, але звістка про загибель його вихованців змінила все.

Була бронь в мене. Тоді, коли в мене хлопці мої загинули, їм було 19, 20, 21 рік. Щось в мені так перевернулось. Я вирішив піти добровольцем.

У свої 54 роки Андрій пішов до війська. Потім бої на Херсонському напрямку і влучання ворожого FPV.

Чоловік приніс кілька операцій з надскладною реабілітацією, йому допомагали його колишні учні. Нині на протезі він знову на стадіоні й продовжує тренувати малечу.

Це моє життя. Я 25 років працював тренером. Дуже багато вихованців, я ними теж пишаюсь. Вони зараз також захищають нашу батьківщину.

Пішов на фронт і Сергій. Розповідає, для нього війна розпочалася ще у 2014 зі строкової, а надалі й контрактної служби. Потім була АТО і відзнака президента. Сергій показує багато нагород, потім показує шеврони.

— Ось цей шеврон мені подарувала моя дружина, з якою ми познайомились у 2022 році. Цей шеврон — моя молитва і тризуб. Вони були зі мною на Авдіївському напрямку в той час, коли я дістав поранення. Це єдине, що я міг з собою забрати в госпіталь.

Читати на тему

Хто ж врятує, як не рідний брат? Як бійці з однієї родини разом боронять Україну

Два брати з Івано-Франківщини об’єднані не лише спільною кров’ю, а службою перед Україною.

Спочатку Сергій боронив країну на Херсонському напрямку, потім поїхав на схід. Там його тяжко поранило.

— В основному нас розбирали FPV-дронами. Були скиди, працювали з “мавіків”. Мені вирвало трохи м’язи, посікло коліно.

Сергій переніс кілька операцій. Попереду ще чекає реабілітація. Поки він не може виконувати бойові завдання на передовій, тому перевівся до одного з ТЦК у Миколаєві. Каже, нести службу тут морально важко.

Дуже тяжко, коли приходять цивільні люди, дивлячись на тебе такою начебто усмішкою: “А що в тебе з ногами? А що, ти був на милицях? А що, ти ходиш в протезі? А що з тобою не так?” Дуже багато зайвих питань, які не варто взагалі говорити людині.

Сергій розповідає, по собі знає, наскільки виснажені побратими на фронті і як їм вкрай необхідна ротація.

— Треба, щоб були люди, які могли замінити на певний період часу. Рано чи пізно війна зачепить кожного. І поки є час і можливість, необхідно, хай там як, вчитися. В першу чергу, це елементарної тактичної медицини. Бо завдяки медицині можна вийти на своїй нозі.

Сергій мріє пройти реабілітацію, відновитися і знову повернутися на фронт. Впевнений, що як би складно не було, Україна переможе.

Сергій намагається частіше приходити сюди на стадіон до свого тренера. Мрія стати футболістом не здійснилась, та завдячує пану Андрію своєю стійкістю, тривалістю і принциповістю. Це він прищеплює малечі й нині.

На фронті між військовими виникає феномен бойового братерства. Ми проаналізували, що це і чому зв’язок між бійцями настільки близький.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.