Вже понад рік вони живуть на новому місці. Проте досі з болем згадують час, коли довелося кинути усе, зібрати дітей та шукати нового прихистку. Ми розповімо історії жінок, чиї долі назавжди змінила війна.
Наталія зі сльозами на очах згадує той день, коли з дітьми виїжджала з рідного Слов’янська. Жінка каже: те, що там відбувалося було жахіттям, а її дітей ледве не задавило.
Родина майже добу очікувала потяг, щоб потрапити до Львова. Вони довго шукали житло, а згодом оселилися в одному з гуртожитків на Львівщині. У родині восьмеро дітей, найстарший син живе у Києві.
За оселею на Донеччині наглядають рідні та сусіди. Змогли зашити вікна, адже недалеко були вибухи, й вікна повибивало.
Інша переселенка Олена родом з Лисичанська. Вона разом з трьома дітьми, онуком, мамою та сестрою виїжджала до Львова. Дорога була через Бахмут і постійно прострілювалася. Рішення покинути рідний дім далося складно.
— Ми щойно придбали будинок, навіть не переоформили документи, усе довелося залишити, — згадує вона. Олена також мешкає з родиною у гуртожитку. Розповідає, що кімнату привели до ладу, а згодом їх мають перевести на поверх з кращими умовами.
Але обидві жінки впевнені, що рідну домівку ніщо не може замінити.
Українці продовжують підтримувати одне одного та надавати допомогу тим, хто цього потребує. Раніше ми розповідали, як в Івано-Франківську облаштовують житло для переселенців.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!