Це міг бути звичайний український табір у часи війни, якби не історії дітей, що лунають у стінах табору Gen.Ukrainian.
Аліна з села Гроза на Харківщині. 5 жовтня минулого року російська армія прицільно вдарила по місцевому кафе, загинуло 59 односельців. Дівчина вмить втратила майже усю родину.
Були сподівання, що там хтось вижив. Але коли підійшли ближче, то побачили, що лежать мертві знайомі. Тоді надія зникла. Зникли мама, бабуся, сестра та її чоловік.
У таборі Аліна з подругою Оксаною — теж із Грози. У той день росіяни вбили і її тата, маму та бабусю.
Залишки жінок вдалося ідентифікувати лише по ДНК.
Там було дуже багато людей, яких я знала все своє життя. Та вони лежали з вивернутими органами. Але в мене не було жодної реакції. Було відчуття, наче я таке щодня бачу. Мені було все одно.
Це було емоційне оніміння. Провідна психологиня проекту з більш як 12-річним досвідом роботи Вануї Мартиросян називає цей стан однією з найтяжчих реакцій дітей на травматичний досвід. Їхня психіка в такий спосіб намагається захиститися від болю. Проте від такого діти, зрештою, теж сильно страждають.
Вони розуміють, що начебто й має бути боляче, але в них немає цих тілесних відчуттів. Зазвичай в ході терапії ми розморожуємо емоційні прояви.
Табір на Заході країни працює уже другий рік. Це дев’ятий заїзд для дітей, які пережили тяжкі емоційні травми внаслідок війни. До цього приймали тих, хто втратив рідних.
А цей раз табір вперше приймає переважно дітей, які зіштовхнулися з окупацією чи депортацією. На їхніх очах чинилося насильство, зокрема й зґвалтування, фільтраційні табори. Дітей змушували роздягатися, співати гімн РФ та “ДНР”, вони ховали близьких, чекали на батьків з допитів, а коли ті поверталися, то мали сліди від побиття.
Через пережите говорити погоджуються одиниці та лише за умови зміни голосу й прихованого обличчя. Аби витіснити й російській гімн, і ворожі методички з юних українських голів, у таборі проводять ігрові заняття на знання української історії та культури. Разом із розвитком ще є й ігри для душі, перегляди фільмів, зустрічі з українськими зірками та, звісно, психотерапія: як індивідуальна, так і групова.
Скільки точно в Україні зараз травмованих війною дітей, експерти рахувати не беруться. Психологиня Вануї Мартиросян каже, що тяжких випадків може бути орієнтовно 15-20%. Це травми втрати рідних, друзів, домівки. Також йдеться про дітей, які зіштовхнулися з насильством, депортацією чи окупацією. Вони, ймовірно, матимуть посттравматичний стресовий розлад.
Інші завдяки рідним та психологам мають впоратися. Проте разом з тим, відзначає спеціалістка, є ймовірність розвитку інших супутніх проблем, навіть у тих дітей, які не мали тяжкого травматичного досвіду, а просто живуть в Україні в умовах війни.
Серед симптомів можуть бути тривожність, недосипання, розлади харчування, зміна когнітивних навичок. Тому дуже важливо давати власним дітям емоційну безпеку, що можуть зробити всі.
Та важливо не уникати тем про війну, не приховувати інформацію та щиро говорити, що будь-які емоції можуть бути нормальними в стресових умовах.
Якби ми всім дали можливість в безпеці проживати будь-яку емоцію, одразу б стало менше дітей, які потребували б потім глибинно втручання, — каже Вануї Мартиросян.
Та маленькі українці не лише знаходять у собі сили, щоб впоратися з втратами, але й надихають інших. Читай історію 12-річної Яни Степаненко, яка пережила ампутацію обох ніг, але підкорила Бостонський марафон.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!