У 19 років Владислав Чалий разом із побратимами в перші дні великої війни тримав оборону Маріуполя. І саме там потрапив у полон. Був у найжорстокіших колоніях Росії, але вистояв і тепер працює в благодійному фонді, який допомагає звільненим полоненим адаптуватися.
Владислав Чалий, розповідаючи про три роки, проведені в полоні, тримається позитивно, з посмішкою, не замикається в собі й не скаржиться на долю. Єдине, що засмучує хлопця, — це думка про побратимів, які досі залишаються в російських тюрмах. Саме з ними він тримав оборону Маріуполя в перші дні повномасштабної війни.
— Обстріли були дуже сильні. Крили всім, чим можна тільки. Постійно літаки висять над тобою і просто руйнують місто безкарно, бо збивати їх немає чим, — розповідає Владислав.
Його батальйон морської піхоти утримував оборону на заводі Ілліча. Українські захисники відбивалися, скільки вистачало сил і зброї.
Хлопець згадує, що завод був як місто в місті, але з автоматом захиститися від танків — неможливо.
Намагаючись вибратися з оточеного міста, Владислав із побратимами потрапив у полон. Їх відвезли в Оленівку. “Зустрічали” двома шеренгами військовослужбовців у масках, озброєних кийками, палицями, ременями, трубами. Полонені мусили бігти між ними, поки їх били.
З Оленівки розвідника етапували до російського Камишина, однієї з найжахливіших колоній, де полоненим заборонялося навіть говорити.
— Ти приходиш на допит, тобі кажуть: “Навіщо ви самі себе бомбили?” На них дивитися не можна. Взагалі нічого нам не можна, — розповідає Владислав.
Про гідне харчування чи медичну допомогу українські військовополонені могли лише мріяти. Владислав захворів на запалення легень, потім — на коросту.
Через останнє їх роздягнули, і вони пів року сиділи голі.
Надзвичайно важко було й морально, зізнається Владислав, коли ти не бачиш неба й не знаєш, чи вийдеш узагалі колись на волю.
За три роки полону хлопець лише один раз отримав листа додому. Він був від мами.
Владислава та ще 276 українських захисників та захисниць звільнили 19 квітня цього року. Після реабілітації та лікування він доєднався до роботи у благодійному фонді, який започаткував Іван Діброва. Фонд став своєрідним центром підтримки для тих, хто пережив російські катівні.
У неволі Владислав навчився не загадувати наперед і не будувати далеких планів. Його теперішня місія — жити.
Раніше ми розповідали тобі історію українця, якого ні за що сім років тримали у катівнях.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!