Хоч як намагалися прикидатись братами, росіяни завжди лишались найзапеклішими ворогами України, її народу та, звісно, культури.
Втім, нищити те, що не вкладається у твою картину світу, досить логічно як для істоти, що розвивалась в умовах суцільної тиранії.
І хто ж, як не сусід, найчастіше потрапляє під руку? Особливо, коли він намагається розвиватися, створювати щось нове, абсолютно не обмежене кордонами уяви. Як не спробувати відняти у нього кордони фізичні, а заразом і пройтись катком по його культурі?
У будь-якої освіченої та цивілізованої нації навряд чи з’явилися б подібні думки, але тільки не в росіян.
Тож Вікна зібрали разом усі випадки спроб російських окупантів знищити українців, а заразом і нашу культуру.
Перші заборони беруть свій початок ще у 15-му столітті, але однією з найбільш помітних стало спалення всіх екземплярів Учительського Євангелія Кирила Ставровецького.
Збірник проповідей на 181 сторінку автор надрукував сам у власній друкарні 9 листопада 1619 року. Це відбулось у маєтку Раїни Вишневецької-Могилянки у містечку Рохманів, де нині розташоване село Шумського району Тернопільської області.
Однак московському царю Михаїлу Федоровичу здалось, що ці примірники несуть у світ єресь та смуту, тож їх варто спалити. Як то кажуть, що людина несе у собі, те бачить в інших.
Не подобались московським правителям і книги українців Петра Могили, Кирила Ставровецького, Симеона Полоцького, Лазаря Барановича. Тож у 1690 році РПЦ піддала анафемі їх та всі Київські нові книги.
Йшли роки, а мислення російських окупантів зразка 18-го століття не змінювалось. Тому за кілька десятиліть після анафеми було зовсім заборонено друкарство українською мовою. Також було вилучено українські тексти з церковних книг.
Наступним став наказ карати студентів і звільняти вчителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
Йому передувало проголошення російської єдиною мовою викладання у Києво-Могилянській академії, а також наказ Катерини II правити службу Божу російською мовою по всіх церквах імперії. Так українців позбавили власної книги, а російська стала обов’язковою в усіх імперських училищах.
За п’ять років після видання наказу з ініціативи Катерини II у Петербурзі видали Порівняльний словник усіх мов, де українську позначили, як російську, що спотворена польською.
19 століття не стало винятком для політики московських правителів. Уже 1863 року було видано Валуєвський циркуляр, який фактично забороняв давати цензурний дозвіл на друк україномовної духовної та популярної освітньої літератури.
За кілька років навздогін виходить Емський указ, який заборонив друк та ввезення з-за кордону україномовної літератури. Також проголошується заборона українських вистав та друк нот народних пісень.
Вперше указ було оприлюднено у книжці Ф. Савченко з промовистою назвою Заборона українства.
Не минуло й десяти років після Емського указу, як у 1888 році українську мову спіткала чергова заборона. Тепер за указом Олександра III нею не можна було користуватися в офіційних установах. Також заборонялося хрестити дітей українськими іменами.
Цій події передували заборони викладання українською у школах, виголошення церковних проповідей та навіть проведення театральних вистав.
Нове століття принесло нові заборони. У 1914 році відзначати 100-річний ювілей Тараса Шевченка стало незаконним. Також вийшов указ Миколи II про скасування української преси та заборону української прози.
Початок століття відзначився вилученням цензурою з текстів слів козак, москаль, Україна, український, Запоріжжя, Січ та інших, що нагадували окупантам про українську символіку.
Передували заборонам і закриття українських культурних товариств та видавництв за наказом уряду Столипіна. Також вкотре заборонялося читання лекцій українською мовою.
Зі Сталіним прийшли на українську землю нові проблеми, вбивства та, звісно, заборони. У 1926 році фанат вусів та люльки надіслав лист Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У із санкцією на боротьбу проти “національного ухилу”, початок переслідування діячів “українізації”.
Пізніше тоталітарний правитель не заспокоївся і вже у 1933 році надіслав телеграму про припинення “українізації”. Так розпочалося знищення українських письменників, а разом з ними з текстів почала зникати літера “ґ”.
Чи то фізичне, чи то моральне знищення — російських окупантів влаштовували будь-які методи боротьби проти вільного українського народу.
Так, у 1932 році керівництво ВКП та уряд СРСР розпочали вилучення врожаю в українських селян, створили Голодомор та провадили політику геноциду українського народу.
Коли морально українців не вдалося придушити, тоді радянська влада розпочала фізичне знищення. 1937 рік ознаменувався терміном Розстріляне відродження.
В урочищі Сандармох було вбито 1111 українців, політичних діячів та вчених. Дані можуть відрізнятися від реальних, оскільки світ навряд чи дізнається, скільки насправді жертв потрапило у руки радянських катів.
Наступного року після подій в урочищі Сандармох з’явилася постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік та областей.
Під час Другої світової війни по українських землях потопталося чимало окупантів, але не минуло й року, як росіяни знову нагадали, що вони на нашій території теж у статусі загарбників. У 1946 році було затверджено український правопис, який став наближеним до російського.
Намагаючись позбутися української мови, радянська влада дозволила батькам учнів відмовлятись від її вивчення у школах УРСР.
У такий спосіб боролись не лише з українською, а й іншими мовами республік. Так батьки нібито могли обирати, чи вивчати їхній дитині ще якусь мову, окрім російської.
Минуло лише три роки після таких змін у законодавстві, як черговий з’їзд ЦК КПРС проголосив політику “злиття націй”, що означало тотальне зросійщення усіх народів, які потрапили у руки радянської влади.
Якщо після Другої світової війни радянська влада нарощувала сили, то вже у 1972 році з новою силою розпочалися масові арешти опозиційної української інтелігенції.
До невгодних для радянської влади громадян застосовували методи розстрілів, тортур, їх запроторювали у психлікарні та табори.
За два роки також з’явилася постанова ЦК КПРС Про підготовку до 50-річчя створення СРСР, що офіційно задала курс на так звану денаціоналізацію.
Якщо українську мову забороняли, то для російської почали створювати ще більше умов для поширення, як для небезпечного вірусу через немиті руки.
Відтак з’явилася постанова, яка передбачала запровадження нових заходів для поліпшення вивчення російської мови в школах. Доплата за російську мову викладання становила близько 15%.
Навіть у незалежній Україні траплялись неприємні випадки, як-от Закон про мови Колесніченка-Ківалова. Згідно з документом у 13 регіонах України російська мова отримала статус регіональної та була практично прирівняна до державної.
Закон передбачав можливість офіційної двомовності в регіонах, де чисельність нацменшин перевищує 10%.
Коли Росія незаконно анексувала український Крим і вторглася на Схід, вона продовжила практику знищення нашої культури та мови.
Так, на тимчасово окупованих територіях у школах для видимості лишили тільки одну годину на тиждень для вивчення української. Однак усі освітні заклади почали повністю переводити на російську мову викладання.
Повномасштабне вторгнення РФ в Україну понесло за собою і повномасштабне знищення культурної спадщини, вбивства українців, мародерство та переписування історії.
На тимчасово окупованих територіях одразу ж розпочалася русифікація закладів освіти, заборона викладання українською та вилучення окремих предметів, що підкреслюють національну ідентичність населення.
Війська російських окупантів масово знищують культурні та історичні пам’ятки, заклади освіти та навіть книги. Також загарбники примусово намагаються інтегрувати тимчасово окуповані території до російської системи освіти.
Проте за ці довгі століття боротьби за свою незалежність українців не лише намагалися знищити, але й буквально викрасти нашу культуру. Читай, як Росія привласнювала українських діячів мистецтва, перетворюючи їх на росіян на папері.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!