Напевно, кожна людина має вподобання та хобі: малювання, читання, спорт, шиття, дизайн та багато інших. Але буває так, що хтось постійно є у пошуках себе. Чи не щороку серйозно береться за нову справу та наполегливо вивчає її тонкощі. Згодом це набридає й людина береться за нову, залишивши минулу на півшляху.
Вікна поговорили з психологинею Надією Мартинюк про те, чому так відбувається, чи варти силою себе змушувати йти до кінця та як зрозуміти, що ти хочеш насправді.
Психологиня пояснює, що в нас ще з дитинства не було такої, умовно кажучи, культури виясняти, що хоче дитина.
У школі багато предметів, дитину водять, умовно, на п’ять гуртків — хапайся за усе й усюди досягай певної планки. Адже, якщо не встигаєш чи не можеш щось виконати — ти гірший(-а).
Також дає про себе знати принцип виховання “цукеркою та батогом”. Дітей не вчили знаходити те, що вони насправді хочуть робити.
— Часто на терапію зараз приходять люди, які хочуть навчитися хотіти. Маючи певні статки, роботу, вони хочуть знайти себе, своє справжнє вподобання, якесь заняття тощо.
Коли молода людина пробує знайти свою професію чи призначення, може хапатися за все, що “модне”. Тут можна навести порівняння “мода і стиль”. Так само треба знайти свою справу, те, що тобі до душі, а не гнатися за трендами. Якщо тобі щось не подобається, то відразу відкласти це й не мучити себе, — радить експертка.
Надія пояснює, що у суспільстві не культивувалося виховувати увагу, бажання, знаходити цінність у своїй особливості, в тому, що тобі подобається. Культивувалося те, що треба робити, як всі, як тобі скажуть, а ти — пробуй.
Тоді людина хапається за одне, друге, ще й третє, а потім розчаровується, бо щось не виходить. І проблема загострюється ще й цим розчаруванням. Тому дуже важливо чути себе, знати та вивчати.
— Навіть зранку прокинутися й прислуховуватися до своїх бажань. Виділити півгодини й протягом цього часу виконати те, що насправді хочеться: чи ще полежати півгодини, чи заварити чай, чи вийти прогулятися, чи послухати музику тощо. Зробити дійсно те, що хочеться, а не те, що треба, що тобі сказала родина, наприклад, — веде далі вона.
— Це більше про принцип “цукеркою та батогом”. Коли з дитинства примушували щось робити, й дисципліна була понад міру.
Звісно, дисципліна має бути. Це розумно, щоб людина себе стабілізувала і розуміла, що певні речі обов’язковими, як-от гігієна.
Тобто є категорія речей, які є обов’язковими, а інші можна ділити на дуже важливі, важливі й зовсім неважливі. Такого розподілення у нас не було, ми не мали системи в голові.
Так само як у бібліотеці: взяти й всі книги перемішати. Так само відбувається у свідомості багатьох людей. Тому, щоб не змушувати себе, не ставити якісь понаднормові вимоги, варто зайнятися розподіленням свого часу та обов’язків. Тоді з’явиться чіткий план, як доводити справи до кінця, — пояснює Надія.
Експертка зазначає, що це не лише нормально, а й закономірно. Адже, повертаючись до раніше сказаного, можемо зрозуміти, що більшість людей не знають, чого вони хочуть та як вони хочуть це робити.
— Разом з тим, коли людина росте розвивається, змінюється не лише вона, а й багато інших речей у нашому житті. Наприклад, людина у певний момент захотіла переїхати.
Сьогодні територіальні рамки гнучкіші, ніж раніше. Ми можемо більше подорожувати, бачити міста в інтернеті або навіть на Google-мапі. Можемо порівнювати, наскільки комфортно жити в тому чи іншому місті. Тож хочеться спробувати пожити там, зрозуміти, чи підійшло б це нам.
Я вважаю, що це абсолютно нормально знаходити себе, розкривати, знайомитися з собою. Рано чи пізно це все одно доведеться зробити. Інколи людина може відчувати, що це дійсно треба зробити, але може чинити опір цьому й гальмувати процес.
Що можна з цим зробити? Сісти й розписати всі свої плюси, нагороди, досягнення, вміння, щирі бажання. З іншого боку розписати коротенькі дії, які людина може вже зараз зробити.
Коли вона розуміє, що саме вона хоче та які перші кроки може зробити, спираючись на них, з’являється можливість зробити це.
Потім прописати детальніший покроковий план, який буде стратегічнішим і поступово пробувати щось змінювати.
Другий варіант — робити це з допомогою ментора: психотерапевта чи психолога. Спеціаліст може допомогти забрати зайві установки в уяві, заперечення, чому щось неможливо зробити. Адже більшість з них звучать як: не той вік, не та країна, не ті обставини тощо, — ділиться психологиня.
Надія каже, якщо батьки бачать, що дитина не доводить щось до кінця, треба насамперед дати їй більше вільного часу, щоб у неї була можливість побути дитиною.
— Звісно, має бути доля дисципліни, мотивації, зацікавлення, але не треба тиснути. Треба замислюватися: для чого народжували дітей, щоб з дитинства виховувати з них солдатів? Треба дати можливість спробувати себе в танцях, співах, малюванні, вивченні чогось. Зараз можна навіть з дитинства вчитися IT, — коментує вона.
Додає, що треба все дозувати: хобі, відпочинок, вивчення чогось, час проведений за гаджетами. Давати регламентований час, тоді дитина не втрачає з дорослими ниточку довіри та поваги.
— Усе відбувається не через супротив, а через розуміння, вміння почути, поки це не звучить голосно та категорично. Важливо, щоб дорослі також своїм прикладом демонстрували, як розкрити в собі те, що насправді подобається саме тобі, а не другу чи подружці. Такими речами можна перекрити свій творчий потенціал, — резюмує психологиня.
Раніше ми розповідали, як обрати гурток для дитини, щоб у неї було нормальне навантаження й залишалася цікавість до заняття.
А ще у Вікон є свій Telegram та Instagram. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!