“Всі мої емоції лишилися у Маріуполі”. Історія дівчини, яка пройшла фільтрацію та свідчила на трибуналі про злочини РФ

Маріуполь. Одне слово — тисячоголосний біль, який проймає кожного українця. Зрозуміти те, що пережили мирні мешканці колись квітучого міста, що розвивалося, зможуть лише маріупольчани. 

Місто Марії нині перебуває під тимчасовою російською окупацією. Пропагандистські ЗМІ РФ показують картинки відбудови Маріуполя. Та картонні будинки, ключі від яких видають завезеним до українського міста бурятам, побудовані на тисячах трупів закатованих, знищених людей. 

Місто Марії, місто невтраченої надії. Так сталося, що про нього ми говорили з іншою Марією, яка від народження жила в Маріуполі. Через війну вона втратила спокійне життя у рідному місті, помер її тато, а у мами похитнулося здоров’я. 

Про проходження фільтрації, свідчення на Народному трибуналі про злочини росіян у Маріуполі, а також своє довоєнне місто Марія Вдовиченко ексклюзивно розповіла в інтерв’ю Вікна-новини. 

“Моя сім’я не очікувала прокинутися під час повномасштабного вторгнення”

Як і для багатьох українців, повномасштабне вторгнення стало шоком для сім’ї Марії Вдовиченко. Попри життя у форпості української незалежності, перед лінією фронту часів АТО, родина не очікувала, що масштабні бойові дії справді розпочнуться. 

Марія каже: вона готова говорити про пережите та побачене, адже це — дуже важливо.

— Як для вас почалося 24 лютого?

— Тієї ночі моя мама не спала. Протягом останніх тижнів вона активно слідкувала за всіма подіями, які коїлися, і наполягала, що потрібно готуватися до великої війни. 

Ми не сприймали це серйозно. Моя сім’я не очікувала прокинутися під час повномасштабного вторгнення. Купили мамі заспокійливе та намагалися відводити погані думки геть.

Коли мама вбігла до кімнати та прокричала, що почалася війна, ми не знали, що робити. Та виїздити не планували: для чого? 

Думали, що швидко все закінчиться, а покидати рідне місто не змогли б. Так залишалися в Маріуполі до 17 березня.

Як росіяни руйнували Маріуполь

Марія розповіла, що в рівень з їхнім укриттям, на момент виїзду з міста, земля була всіяна трупами цивільних людей. Росіяни розстрілювали школи, дитячі садки, прицільно били по мирній інфраструктурі міста.

Хоронити людей не було змоги. Трупи часто тримали на балконах, бо тоді в Маріуполі був мороз. 

Уявити таке вкрай складно. Але Марія Вдовиченко бачила рідний Маріуполь розстріляним та закатованим на власні очі. 

— Куди ви поїхали?

— З міста ми виїхали лише тоді, коли не залишилося ніяких комунікацій. Не було ні газу, ні зв’язку. Маріуполь тоді вже оточив ворог, а в місті тривали вуличні бої, — пригадує дівчина. 

На її очах снаряди потрапляли у будинки поруч, а ті розсипалися, наче зроблені з піску. Також Марія розповідає, що бачила, як снаряд влучив біля їхньої сусідки. Її розірвало на шматки. 

Саме тоді ми зрозуміли, що таке справжня війна.

— Найстрашніше було у підвалі, в якому просиділи два тижні. Тоді ми не могли вийти через щільні обстріли. Але як це страшно: не знати, що відбувається навколо. Мою 54 школу, яка знаходилася біля будинку, знищили дотла. Від неї не лишилося нічого.

Жахливо згадувати, що люди помирали не лише від поранень через обстріли, а просто під завалами будинків. Їх фізично не було змоги дістати з-під бетонних плит. Людей розстрілювали у чергах за питною водою, — резюмує Марія. Ось так просто російські “визволителі” звільняли українців від життя. 

Для родини Марії справжнім випробуванням стало погіршення здоров’я матері дівчини та її сестри. Під час бомбардування будинку, в якому сім’я жила, жінка так сильно злякалася вибуху, що відтоді не може ходити. 

— До неї повернулася полінейропатія, додався розсіяний склероз. У підвалі у мами двічі зупинялося серце, і тато власноруч реанімовував її. Це й стало основною причиною, чому ми вирішили виїздити з рідного міста, — розповідає Марія Вдовиченко. 

Так родина на автівці направилася до Мелекіного — селища в Донецькій області, яке знаходилося поблизу Маріуполя. 

На виїзді з міста Вдовиченки натрапили на блокпост так званого “ДНР”, де їх розвернули та погрозами відіслали в інший бік — до Мангуша. Звідти їх направили до Нової Ялти у тій же Донецькій області, де сім’я пройшла фільтрацію та змогла покинути Донеччину.

Читати на тему

Маріуполь 365: як боролося й на що перетворилося місто-герой

Історія війни очима Маріуполя: хронологія героїчної боротьби міста.

“Мене тягли за волосся, а я не розуміла, за що”

Страшне слово “фільтрація” з вуст росіян означає: “проходження перевірки на наявність антиросійської символіки чи риторики в телефонах, ноутбуках чи на інших носіях”. 

Насправді ж під час фільтрації багато українців просто зникає. Деякі з них потім з’являються як полонені, але більшість просто вбивають за те, що вони були патріотами своєї країни. У фільтраційних таборах жінок, дітей, людей похилого віку привселюдно принижують, роздягають, б’ють, погрожують та залякують. 

Чоловіків також б’ють, найчастіше — ногами, добиваючи вже лежачих. 

— Розкажіть, як проходив процес фільтрації й що там сталося з вашою сім’єю?

— Для візуалізації поясню, що пункт пропуску і фільтраційний табір знаходився на виїзді з Мангуша. Черга станом на 2 квітня, коли ми прибули туди, була аж біля так званої “адміністрації” окупантів в Мангуші. Це дуже довгий шлях. 

Окремо також був пункт пропуску для тих людей, що дісталися туди без транспортного засобу. 

За словами Марії, росіяни під час вистоювання у чергах не давали людям навіть вийти з машини. Всі людські потреби тут принижувалися та заборонялися під дулом автоматів. Сім’ю Вдовиченків змусили здирати тонувальну плівку з їхніх Жигулів, аби “бачити, чим вони всередині займаються”. 

— Ми швидко чистили наші телефони та намагалися завантажити туди нові фото, аби не було так підозріло. Тоді ми мали що приховувати: моя мама виготовляла традиційний народний український одяг, а я — носила його та грала на бандурі, — каже Марія.

Ми не встигли нічого сфотографувати на татів телефон, бо заряду залишалося обмаль, а він не хотів витрачати його на ці речі. Це зіграло з нами злий жарт.

Вночі підійшла наша черга. Росіяни перевірили всю автівку, а потім всіх тих, кому було понад 14 років, покликали у приміщення на фільтрацію. Пішли лише я і тато, бо сестрі тоді було лише 12, а мама не могла ходити. 

Мої документи перевірили та внесли дані у свою базу. Взяли відбитки пальців. Мене питали про все: які книги читаю, що думаю про війну. Також закидали принизливі коментарі стосовно моєї зовнішності та мого тіла. Змусили роздягнутися. 

Поліціянт “ДНР” вивів мене з того, нашвидкуруч зробленого сараю, за шкірку. Тримав за волосся і не відпускав, штовхав, кепкував та принижував. Я не розуміла, за що.

Зрештою, дівчина не втрималася на ногах і впала, пошкодивши коліно. 

— Я бігла, і мені вже було все одно, стрілятиме він услід, пустить собак чи дасть втекти. Відчувала лише шалену ненависть і сильний страх, більше — нічого. 

Тата вивели за годину після того, як повернулася Марія. Він не міг йти самотужки. Але сів в автівку і мовчки завів двигун. Лише коли родина дісталася Бердянська, чоловік розповів, що окупанти жахливо побили його через те, що в його телефоні не знайшли жодної інформації, окрім контактів у телефонній книзі.

Місто Марії

Окупанти знищили Маріуполь дотла. Проте Марія Вдовиченко переконує: варто пам’ятати та поширювати власні спогади про Маріуполь до приходу “русского міра” на його територію. 

— Яким був Маріуполь до війни?

— Це було прекрасне місто. До війни Маріуполь був чудовим, неймовірним! Його активно розбудовували, постійно з’являлися нові місця для відпочинку та розвитку молоді, — ділиться Марія спогадами. 

Маріупольська набережна — таке сімейне місце було. Візитна карта нашого міста, його обличчя. У драмтеатрі завжди виступали талановиті та імениті актори, а вистави були чуйні, багато з них — про Україну. Останню, перед повномасштабним вторгненням, зіграли Марусю Чурай. 

Це було місто, любов до якого ніколи не зникне. І ми маємо про нього говорити, бо це — найкраще і найкрасивіше місце, — щиро ділиться дівчина.

З самого дитинства Марія та її сім’я жила у Маріуполі, де кожен член займався проукраїнською діяльністю. 

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Maria Vdovichenko (@vdovichenko_marusa)

Тепер теплими спогадами для Марії є її гра на бандурі в рідному колективі храму Петра Могили. Також дівчина ділиться, що знайомі впізнавали її за червоним віночком на голові, який вона з мамою виготовила власноруч.

Як і до війни, зараз дівчина продовжує писати вірші. Тільки ось характер лірики змінився на історичну, а крізь слова Марії Вдовиченко читач дізнається про біль, що пережила вона в пеклі на землі.

Читати на тему

З мого балкона було видно море: співачка Уляна Ройс про рідний Маріуполь, дві втечі від війни та особливу пісню

Вона народилася і виросла в Маріуполі, який повністю знищили росіяни. Читай інтерв’ю зі співачкою Уляною Ройс.

Свідчення про воєнні злочини росіян

Звісно, карати росіян потрібно не на словах, а справами. В цьому Україні допомагає світова спільнота: окрім засуджень таких дій, ми бачимо вже реальні кроки, як от ордер на затримання Володимира Путіна та Марії Львової-Бєлової та створення спеціального спецтрибуналу зі свідченнями про злочини РФ у Маріуполі.

На народному трибуналі над Російською Федерацією та Путіним свідчила й наша героїня.

— Розкажіть, як вам випала така можливість і про що розповідали?

— Це відбулося завдяки українській організації Dattalion, яка збирає докази російських воєнних злочинів в Україні. В онлайн-режимі мені ставили уточнювальні запитання за вже готовими матеріалами.

Окрім мене на такі виступи запрошували ще багатьох свідків знищення Маріуполя та геноциду українців. Наші свідчення документували та звіряли між собою задля уникнення непорозумінь.

Злочинів було настільки багато, що ми не встигли озвучити всі за перші дві години засідання, тож довелося продовжувати цей кропіткий процес.

Задля повноти інформації Марія Вдовиченко працювала спільно з юристами, аби структурувати всю інформацію та викласти її у повному обсязі на трибуналі.

Допомога небайдужих

Через пережите в Маріуполі тато Марії та її сестри помер за деякий час після виїзду на підконтрольну Україні територію. Мама дівчат досі не може ходити, а сімейна втрата спричинила регрес у лікуванні жінки. 

Марія не змогла вступити до ВНЗ через сімейні обставини, тож хоче цього року спробувати свої сили та піти на вищу освіту. 

Коли прошу її поділитися власними планами, дівчина зізнається: хоче бути корисною для України, тож вступатиме на міжнародні відносини. 

Поки що Марія — єдина людина в сім’ї, яка заробляє гроші. Попри те, що працює неофіційно та за маленьку плату, каже: не соромиться роботи, бо соромно — втратити близьку людину чи не допомогти їй.

Також Марія Вдовиченко зізналася, що після пережитого вона не хотіла жити. Інцидент став шоком для її рідних, але тепер вона продовжує працювати на нашу перемогу.  

— Тато завжди вчив мене бути людиною. Не бізнесвумен, не дипломатом, а саме людиною. Я дуже хочу зберегти цей його заповіт, — розповідає маріупольчанка.

Окупант не заслуговує на моє життя, не заслуговує на те, щоб відібрати його. Тож я не ставлю хрест на собі, а намагаюся розвиватися.

Зараз Марія з родиною проживає у центрі України. Лікування матері виявилося дуже коштовним, самотужки вона ледве витримує тиск проблем, які навалилися на юну дівчину одразу після закінчення школи. 

Підтримати Марію Вдовиченко, її сестру та маму можна коштами. 

• Реквізити ПриватБанку: 4149499150023776

• Монобанка Марії Вдовиченко.

Повну історію Марії Вдовиченко можна переглянути на YouTube Вікна-новини. 

Моторошну правду про окупацію Маріуполя очима дитини можна дізнатися з нашого іншого матеріалу. Читай щоденник хлопчика, який вижив у блокаді міста.

Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!