Ми всі — заручниці суспільної моралі: інтерв’ю Дари Корній про втрату дитини та новий роман

Часто жінки соромляться ділитися досвідом ранньої втрати вагітності навіть із рідними. Вони носять у собі пекучий біль та порожнечу, яку не знають, чим заповнити. 

Українська письменниця Дара Корній відверто поділилася власною історією та розповіла про свій роман Троян-зілля, який покликаний змінити ставлення суспільства до таких жінок.

— Що надихнуло Вас на написання книги Троян-зілля? 

— Без власного гіркого досвіду цього роману стовідсотково не було б. Одружилася я рано — у 20 років, і шалено хотіла мати дітей. Отак відразу і вже. 

Навіть в аспірантуру відмовилася йти через цю мрію, бо знала, що мені з дітьми ніхто не допомагатиме. Але-але-але… Народила я майже через чотири роки після одруження. 

То був початок 90-х, глибоко патріархальний уклад, коли забобонів та пересудів за спиною було стільки, що не передати — «вона, мабуть, аборт зробила, що не може завагітніти. Гуляща чи хвора. От мучайся тепер з такою жінкою». 

Хіба кожному розкажеш, що в тебе був викидень на десятому тижні вагітності, а потім важка депресія? Я не могла ні з ким поговорити про це. Самотужки себе ще юну та геть не мудру із того стану витягувала. 

Дільничний акушер-гінеколог в поліклініці сказав, що, за статистикою, то норма з першими вагітностями («і не морочте дурнею мені, жіночко, голову»). 

Моя рідна мама таких тем сторонилася (“буває — мине”). А для чоловіка винуватицею того, що так сталося, будеш ти. Ну, бо хто ж іще? 

У 90-ті ходити до психолога було не заведено, у нас ця потрібна професія тільки-но спиналася на ноги. 

Потім були чужі сумні досвіди: історії колежанок, які ставали заручниками схожої ситуації та суспільної моралі. 

Переважно жінка в нас винуватиця, такий собі цап-відбувайло. Не можеш завагітніти і дати потомства після заміжжя? Ганьба яка. 

Найогидніше, що не завжди коханий чоловік стає на бік жінки. 

Що далі? Нескінченне блукання клініками, бабками-шептухами, ескулапами-чарівниками. І таких історій у мене так багато назбиралося, що за край. 

Та остання крапля — це історія моєї подруги, яка, отримавши нарешті таку жадану вагітність після 12 років митарств, потрапила після викидня в пологовий і… її поклали в одну палату до матусь, які щойно щасливо народили. 

Уявляєте собі психологічний стан цієї зболеної жінки? Після того не тільки неіснуючі дитячі голоси роками снитимуться. Так і до божевілля недалеко. 

Тож коли мені зустрічаються психологічно розбиті жінки, у яких я впізнаю себе 20-річну, то тепер знаю, як діяти. Слід вислухати їхню історію втрати та постаратися зрозуміти. 

Читати на тему

Вагітність — це не завжди “єдинороги” та фотосесії: Ольга Кучер відверто про втрату дитини

У суспільстві склалося враження, що вагітність — це рожеві хмаринки та погладжування животика. Але іноді дитя помирає в утробі матері. Говорити — не можна змовчати.

— Розкажіть, будь ласка, про реальну історію, яка лягла в основу книги.

— У романі Троян-зілля я розповідаю майже божевільну історію моєї доброї знайомої. Від задуму до втілення я пройшла довгу дорогу. 

У далекому 2012 році я познайомилася з жінкою, яка стала прототипом головної героїні роману Вероніки Вишневецької (справжнє ім’я в романі змінено). Ми зустрілися випадково на відкритті якоїсь виставки. 

Вона — єдина донька відомого мецената та дружина успішного українського бізнесмена. Ми розговорилися та заприятелювали. Вероніка познайомила мене зі своїм чоловіком. Вони мали на той час 20 років щасливого шлюбу, який затьмарювала відсутність дітей.

Батько жінки найдужче у світі бажав мати онуків, щоб передати бізнес у надійні руки, бо не дуже довіряв зятю. Звісно, хотіла дітей і Вероніка. Але це скоріше вже одержимість, бо, маючи все, що хочеться, отримати те, в чому тобі з певних причин відмовлено. Про причини детально розписано у книжці. 

Чоловік Вероніки мені здавався ідеальним. Він завжди ніжно тримав дружину за руку, закохано зазирав в очі, обсипав її компліментами. Я навіть позаздрила такій ідилії, бо в самої тоді все було навпаки: болісно переживала розлучення.

Потім вона кудись зникла… На дзвінки не відповідала, на повідомлення теж. А за півроку знову з’явилася в моєму житті — розчавлена й напівжива. 

Вона розповіла справжню історію свого життя. У ньому було так багато всього, а ще порожнеча, яку ніщо не могло заповнити. 

Їй потрібен був хтось чужий. Не психотерапевт з логічними розмислами, не близька подруга з життєвими порадами, не мама з жалощами, а чужа людина, якій можна просто виговоритися. І я — «чужа» — слухала.

Історія мене приголомшила. Але чомусь її пазли погано складалися в картину. І було в тому всьому щось химерне й разом з тим жахливе. Це історія жінки, яка щойно пережила восьму втрату ненародженої дитини. 

Я прийшла додому і взялася писати… Про неї. І навіть не для всіх — для себе. Не дописала, бо історія відмовлялася розвиватися за моїм планом, наче на щось чекала.

Наші дороги з Веронікою знову розійшлися. Як стрімко увірвалася ця жінка в моє життя, так раптово і зникла. Чернетка недописаного роману лежала в архіві, і я була впевнена, що ця історія так ніколи й не допишеться.

Улітку 2019 року ми з нею випадково зустрілися біля Львівського оперного театру. Переді мною стояла геть інша людина — щаслива. Вона спитала, чи хочу я знати, чим закінчилася її історія. Я погодилася.

І, повернувшись додому, я відкрила недописаний файл та стала писати. Звісно, я багато консультувалася з фахівцями. Попри власний досвід, мене цікавив і досвід фахівців — психологів та психотерапевтів, гінекологів-акушерів, які працюють з такими жінками. Так з’явився роман Троян-зілля.

— Що б Ви порадили жінкам, які стикнулися з діагнозом передчасної втрати дитини?

— Ми — жінки — усі різні. Комусь допомагають розмови з психологом, когось підтримує родина, когось робота, хобі, мандри. Важливо знайти свої ліки, а ще того, хто зуміє тебе вислухати. 

Я отримую багато листів від жінок, які дякують мені за роман. Мене тішить, що Троян-зілля спрацьовує терапевтично.

Якби свого часу мені до рук потрапила схожа книжка, то в моєму житті, мабуть, все могло скластися інакше. 

— На Вашу думку, чому суспільство вдається до репродуктивного тиску?

— Наше суспільство досі глибоко патріархальне, забобонне й упереджене. Вероніці батьки заборонили скористатися методом запліднення in vitro (у пробірці), тому що вони християни. Церква такий метод вважає аморальним, і частина суспільства, зрештою, теж. Українці соромляться говорити на гострі соціальні теми.

Ми воліємо не бачити проблеми, аж поки вона нас не зачепить. 

Моя подруга дитинства зараз мешкає в США і працює там медсестрою. Ось її слова про те, як американська медицина ставиться до жінок, які втратили дитину: «Якось я отримала завдання на забір крові в гінекологічному відділі. 

Перед тим, як зайти в палату, старша медсестра проінформувала мене бути обережною з пацієнткою, котра тільки-но втратила дитину. Знаєш, я була шокована тим, що побачила. 

Батько тримав на долоні плід, який не вдалося виносити, завбільшки 3-4 см. Обоє батьків плакали та прощалися з цим ненародженим ангелом. При цьому був присутній шпитальний капелан для духовної підтримки. 

Далі обов’язкова консультація всіх членів родини з психологом. У цей момент мені стало нестерпно гірко за всіх наших українських жінок, які, переживаючи подібне, не мають і крихти схожої підтримки».

Читати на тему

Твоє собаче діло! — Мартин Якуб про новий детектив та жорстоке поводження з тваринами

Історія українського письменника Мартина Якуба, який підняв проблему жорстокого поводження з тваринами через творчість.

— Як можна дати відсіч такому тиску? 

— У нашому суспільстві завжди існували й існуватимуть табуйовані теми, бо начебто вони не такі вже й нагальні. Але хто вирішує, які з них нагальні, а які — ні? 

Хто сказав, що психологічний біль легший за фізичний? Біль, котрий розбирає тебе на атоми, спалює серце, спустошує душу. 

Часто навіть найрідніше оточення не розуміє тебе, жінко! Не розуміє твого болю, твоєї втрати, бо смерть ненародженої дитини — це досі для більшості нашого суспільства лишень статистика.

Ти залишаєшся наодинці із собою, приречена переживати цю втрату, бо про «таке» у пристойному товаристві не заведено вголос говорити. 

Я проти… і не тільки я одна. Нас таких багато. Говори, щоб тебе почули. 

Після виходу у світ Троян-зілля в мене відбулося безліч презентацій. Майже всі вони пройшли за участі спеціальних гостей — досвідчених психологів та лікарів-гінекологів. І сталося диво. Такі презентації збирають великі аудиторії. 

Часто приходять з дружинами й чоловіки. Презентації мають вигляд діалогів. Жінки спочатку боязко, а потім все голосніше та сміливіше говорять про наболіле, діляться своїм досвідом, і ми разом знаходимо вихід. 

Не бійтеся говорити, змушувати систему повернутися обличчям до жінки, яка пережила болючий досвід втрати ненародженої дитини.

Нехай прийде нарешті розуміння, що психологічне здоров’я української жінки — це здоров’я нашого майбутнього. 

А якщо тобі здається, що в стосунках уже некомфортно, хтось намагається тобою керувати, попіклуйся про власне психологічне здоров’я. Адже жертвою аб’юзу може стати кожна.