Зупинятись не плануємо, доки Україна не переможе — інтерв’ю з польським волонтером, який їздить на передову 

Адріан Цебуля до війни в Україні працював у приватній польській компанії, вчився в університеті, цікавився історією та політикою. Волонтером він став у перші дні березня 2022.

Тоді він приїхав до Львова допомагати українським переселенцям відшукати домівку. І відтоді відвідав понад десяток українських міст разом з командою таких, як він.

За плечима в Адріана не один вибух чи обстріл росіян на Харківщині та Запоріжжі, куди він приїздив у гарячі точки з гуманітарною допомогою для місцевих.

Під звуки війни він продовжує возити необхідне для українських бійців та цивільного населення. Наше інтерв’ю з Адріаном ми записали, доки він був на Харківщині — просто в бомбосховищі.

Про мотивацію польського волонтера, жахи війни на Сході, мертвих російських загарбників та незламних українських героїв — у нашому матеріалі.

— Яка загальна ситуація на Харківщині зараз? Що ти спостерігаєш на власні очі?

— Зараз я вже вдруге в самому місті Харків. Провів у регіоні уже понад тиждень. Зараз сиджу в бункері, бо не припиняються обстріли. Три дні тому був у Барвінковому, це на Ізюмському напрямку.

Ситуація там дуже тяжка: люди не мають газу. Хто має плитку — готують на ній, а так — то на вогні просто на вулиці. Наша команда і ще дві волонтерські групи привезли туди їжу, на яку там неймовірно чекали.

Щодо Харкова, то тут ми самі ночуємо виключно у бункері. Місто понівечене в багатьох районах, порожнеча і брак продуктів та бензину. Найстрашніше — це, звісно, Салтівка, П’ятихатки — там тотальне знищення.

Люди в себе в садках і на городах показували залишки бомб. Є такі будинки, де люди, щоб вийти з під’їзду, переходять в інший, де сходи вціліли, через дах і так тільки виходять. Багато розбомблених сходових клітин і квартир.

Бачили й цілком знищені будівлі, як місцеві лікарні. Також був на харківському ринку Барабашова, повністю випаленому. Багато розбомблених садочків і шкіл, що вкотре доводить — росіяни гатять у цивільну інфраструктуру, а якщо лишають її цілою, то намагаються захопити.

В одній зі шкіл північно-східної частини Харкова ми з волонтерами знайшли рештки обгорілих трупів росіян. То була їхня база, з якої ЗСУ довелося їх буквально випалювати.

Ми питали людей, які тут, пропонуючи евакуацію до Львова, Польщі або навіть Франції. Але більшість хоче лишатися, бо бояться далекої дорогі в нікуди, без грошей. А ще в когось неподалік служать чоловіки, сини. Не хочуть їхати без них.

— Яку допомогу вдалося привезти цього разу для місцевих? Чого там найбільше потребують?

— Цього разу ми відвезли великий вантаж у Барвінкове. Також окремі вантажі везли у Харків. Катастрофа відбувається на Північній Салтівці. Там місцеві просто сплять на голій землі, у сховищах.

Тому ми привезли багато матраців, медикаментів для лікування. Критична ситуація з їжею. Немає не те що м’яса, а просто круп, кави, хліба. У Барвінковому люди, які нас зустрічали, не їли дуже довгий час.

Була жінка, яка виповзла до нас на колінах, бо від голоду не мала сил іти. Ми все знімаємо під час наших поїздок, але фільмувати таке вже було просто соромно.

Фото: Adrian Cebula / Facebook

— Куди ти вже їздив до цього і за які кошти вдається організувати таку далеку дорогу?

— Під час війни, крім Харкова, я бував у Запоріжжі, Умані, Києві, Житомирі, Кривому Розі. Це ж ваш президент звідти, до речі. Цього разу я побував неподалік Ізюма, то відчув дуже сильно дух війни й того, що відбувається.

Ми були дуже близько до баз окупантів. Багато хто думає, що поляки їздять тільки до Львова, де немає бойових дій. Але насправді ми їздимо глибоко до фронту. Мої знайомі вже бували неподалік Сєвєродонецька.

Ми разом з вами, ми підтримуємо вас усюди! І всі поїздки я і мої колеги оплачуємо з власної кишені — це і вантажівки, і послуги перевезення, і самі речі. Але також нам згодом почали допомагати волонтерські організації у Польщі.

Читати на тему

Вважаю українців героями, які борються за свою свободу: пожежник із Америки розповів, чому приїхав волонтерити в Україну

Історія американського пожежника, який приїхав допомагати в Україну.

— Що тебе мотивує продовжувати поїздки в Україну?

— Ми слов’яни, маємо одне одному допомагати. У наших руках зараз будівництво нової історії, кращої історії для обох наших народів. Я маю надію, що нам усе вдасться разом.

Хочеться, щоб українці знали, що з ними поруч повсякчас і всюди, в різних куточках України. Ми готові на багато, лише б ЗСУ перемогли у цій війні й відвоювали українську незалежність.

— Як українці реагують на ваші приїзди у гарячі точки?

— Люди іноді не вірять в те, що ми це робимо просто так, безкоштовно. Часто думають, що нам за це хтось заплатив — польський чи український уряд.

Але коли вони бачать нас у таких по-справжньому пекельних місцях, то дуже дивуються і питають, що ми тут робимо. А ми відповідаємо, що ми такі не одні й зупинятися не плануємо, доки Україна не переможе (усміхається).

— Які подальші плани твоїх поїздок з волонтерами?

— Зараз я повернуся до Польщі, вирішу там кілька особистих справ і в кінці червня назад до України, вже на Донбас. Поки що мої роботодавці у Варшаві з розумінням ставляться до цих поїздок, відпускають мене з роботи.

Зараз також ми чекаємо ще дві вантажівки, які поїдуть з нами у майбутню поїздку. І великий виклик це організувати в умовах, коли немає бензину.

Тож велику роль відіграє правильне планування логістики. Наступного разу ми привеземо в Україну більше їжі, спальні мішки, каремати для виживання в польових умовах. Хочемо виїхати до Сєвєродонецька, але все залежатиме від того, що буде з самим містом на той момент.

— Неймовірна активність Польщі у допомозі України часто навертає агресію Росії у ваш бік. Чому Польща не боїться?

— Бачив відео Кадирова, де він розповідає, що Польща буде наступною. Я б хотів йому пригадати часи чеченської війни, коли поляки забирали їхніх жінок і дітей до Польщі, опікувалися ними й захищали.

У мене є багато друзів, які допомагали мешканцям Ічкерії. Справжні чеченці, а не ці злодії та вбивці Кадирова, пам’ятають про це й ніколи не бажали б зла полякам.

Що робиш, те до тебе і повернеться, — це хороший вислів. Уже цілий світ бачив, що росіяни зробили в Бучі й Ірпені. Нехай тим, хто це зробив, повернеться сповна.

А поляки не бояться таких убивць, бо ми знаємо, що ми на стороні добра, а добро переможе. І з цієї нагоди хочеться передати привіт моїй мамі й запевнити, щоб вона не переживала ні за мене, ні за українців, ні за поляків. Ми переможемо, бо знаємо, за що боремося!

Кірі Нечай 27 років. Тендітна білявка за першою освітою історик, за другою — юристка. У 2014 році студенткою долучилася до волонтерства на Майдані Незалежності.

Під час масових сутичок надавала пораненим першу домедичну допомогу. Історія військової медички, яка рятує людей на передовій, — це про хоробрість, самовідданість та людяність.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!