Вона любить приймати ванну з молоком і пелюстками троянд, ласувати холодцем та читати книжки. Серед двох десятків пар пуантів у її гастрольному багажі завжди є детектив або пригодницький роман.
Людям, які стереотипно вважають, що балерини не читають, Катерина Кухар відповідає: саме література ще в підлітковому віці зробила її тією, ким вона є зараз — примою опери, учасницею журі паризької консерваторії та найвідомішою балериною України.
Сьогодні Катерині Кухар 40. У цьому ексклюзивному інтерв’ю прима розповідає авторці рубрики Книжка від зірки Еммі Антонюк про балет і кохання, комплекси і самооцінку, та про історії, які змінили її життя.
— Мій педагог Елеонора Михайлівна Стебляк поставила нас із Олександром Стояновим в пару. Вона мені сказала: «Катю, прийшов дуже талановитий, здібний хлопчик. Ви будете дуже гармонійно виглядати на сцені».
У нас із ним була досить незвична зустріч на уроці класичного танцю. У кожного артиста є своє місце в балетному класі. Я стала на своє.
І завжди артист балету, він, як скульптор, який себе ліпить. Для чого у нас в залі є дзеркала? Для того щоб ми себе вимальовували. Правильність ліній.
Свої якісь переваги щоб ми показували, а недоліки приховували. Як художники! І для цього ти дивишся на себе в дзеркало і ти себе вибудовуєш.
І тут на уроці класичного танцю симпатичний молодий чоловік почав мені заважати й затуляти моє відображення. Ось так ми познайомилися. Це було дуже смішно! Бо я не могла на уроці йому щось сказати.
Фото: ekaterinakukhar_official / Instagram
Тому я жестами, мімікою намагалася натякнути, що, може, він якось подасться, аби я могла працювати так, як звикла. Але мені здається, що він навмисне робив усе навпаки, аби привернути мою увагу.
Коли ми зустрілися наступного разу на репетиції Лускунчика в балетній залі, я його добре запам’ятала.
— Так, я вже трохи досвідчена Машенька (сміється). Це дуже щира героїня, яка вірить у дива і чекає на них. Вона — дівчинка романтична.
Вона чекає натхнення. Вона шукає пригод, емоцій, кохання. Їй хочеться втілити в життя найяскравіші фантазії.
— Так, коли з’являється Король Мишей, Машенька хапає свою туфельку і кидає в нього. Цим самим захищаючи Лускунчика.
— Я, мабуть, з тих людей, які більше цінують внутрішні якості. Я ставлюсь до людей і сприймаю їх першочергово через їхню енергетику. Через їхній світогляд. Через їхню ментальність. Я відчуваю такі речі.
Дуже часто буває, що найцікавіші, харизматичні і сексуальні чоловіки можуть бути не найприємнішої зовнішності.
Подивіться, наприклад, на того ж Жерара Депардьє. Скільки в ньому глибини, як в акторові. Чого не можна сказати в принципі, якби його на вулиці десь зустріли.
— Це він мене вибрав (сміється). Я не мала шансів втекти від долі. Звісно, добре, коли все гармонійно. Це прекрасно. Але я хотіла сказати, що це не є головним, пріоритетним для мене, на відміну від вчинків людини.
— Як він мене підтримував під час вагітності. Бувають чоловіки, які втрачають інтерес до жінки в такий складний період, коли в неї вже великий термін вагітності. І аж доки вона не поверне собі форму.
А для жінки, навпаки, саме цей період найважливіший. Коли дуже важливо відчувати кохання і бажання чоловіка до тебе. Коли ти відчуваєш, що це щиро, це безцінно.
— Він дуже сильно допомагав із дитиною. Вставав ночами, годував, купав, міняв підгузки. Казав, яка я неймовірна. Що в мене все вийде.
А ще знаєте, ми ніколи не подобаємося собі вранці. А він мені каже: “Ти така красива!” Навіть вранці! “Я так тебе люблю, коли ти прокидаєшся”. Навіть коли я встаю пом’ята.
— Так! Якось на Новий рік чоловік вирішив зробити мені сюрприз. Мені хотілося дуже певні сережки. У Києві їх не було. І він вирішив поїхати в Німеччину по ці сережки напередодні Нового року.
На кордоні були великі черги. І він приїхав до Берліну, там був бутік з цими сережками. Він приїхав, поїв, купив сережки й виїхав назад. Тридцять першого у мене ввечері під ялинкою були бажані сережки.
— Я йому завжди дарую свою любов! (сміється) Насправді я завжди роблю для нього шопінг. Його важко змусити придбати щось для самого себе.
— Ми дуже любимо холодець. Але ми його рідко готуємо. Для артистів балету це насправді дуже корисно: для суглобів, для хрящиків.
— Кісточки на великих пальцях виросли у мене ще в дев’ятирічному віці. Ми тоді почали ставати на пів пальці. Щойно почали робити перше релеве на пуантах.
Навантаження на пуантах найбільше йде на великий палець, подагра вилізла одразу. І вона дуже сильно боліла. Бабуся щоночі робила мені сіточку йодом.
Також бабуся варила яйце і плівочку тоненьку, яка між шкаралупою і білком, знімала і накладала мені на зранені ноги, там, де було вже м’ясо.
Напевно, зараз я сприймаю себе такою, якою я є. Хоча є речі, які мені не подобаються.
— Якщо брати ще училище, я дуже комплексувала, бо була найменша в класі. Це зараз я розумію, що це добре, коли жінка тендітна і її можуть з легкістю носити на руках.
Потім у мене були жахливі комплекси через мою вагу. Ви розумієте, що у головній державній балетній установі все повинно бути ідеально. Балет — це візуалізація в першу чергу.
І ми повинні були бути пласкими, стрункими тростинками з усіх боків. Ми виходимо на іспити, ми стоїмо в профіль на станку. І всі наші жіночі частини і принади були як на долоні. А в балеті це моветон.
Я дуже комплексувала через своє прізвисько Дженніфер Лопес. Через свої ляшки. Через свої пишні форми. Мені було 15-16 років.
Я сиділа на дієтах. Я ходила в штанах-сауна, що не є корисним. Для того щоб якось схуднути.
Я багато плакала. Я дуже комплексувала через свої сталінсько-брежнєвські брови.
— Дуже шкодую, що я тоді брови повискубувала і вони перестали бути такими густими. Зараз я б їх із задоволенням повернула.
— Якщо я можу щось виправити — виправляю. Я думаю, що треба себе правильно любити. Не любити з позиції “яка я бідна-нещасна”.
А любити так, що, коли тобі щось не подобається, ставити запитання: “Я можу це виправити чи ні?” Якщо не можу, значить, так розпорядилася доля. Значить, мене любитимуть такою.
— Моя бабуся завжди казала: “Ой, дівчинко, в тебе ж зовсім не було дитинства!” Я кидалась у роботу з головою, це була моя стихія.
І я пам’ятаю, як із нами педагоги тоді спілкувались, що вони нам говорили і яка у нас була реакція.
Коли ми набирали вагу, вони не добирали слів.
Тобто “корова” — абсолютно нормальна лексика була для нас: “Ви потвори, нездари, корови!” Якщо ти “корова”, значить, ти закриваєш рот на замок, перестаєш їсти, сідаєш на дієту, починаєш пахати втричі більше.
Якщо ти “нездара” — ти розіб’єшся, щоб наступного уроку викладач побачив, що ти можеш. Щоб заслужити бодай найменшу похвалу, у нас горіли очі й ми намагалися зробити крок вперед.
— У балеті виживають найсильніші. Це пов’язано і з сильною психікою.
— Діти, які покоління Z, вони зовсім інші. Вони не такі, як ми. Кажу як керівниця державного балетного коледжу і балерина з викладацьким досвідом. У нас дуже багато було роботи в США. Ми там проводили майстер-класи.
І в мене там була можливість вивчити психологію дитячу. Як вони зараз реагують на будь-яку критику, навіть на робочий процес.
Коли я працюю з дітьми, я вкладаю багато душі, енергії, щоб їх запалити. Щоб поділитися з ними цією іскрою.
Для мене це дуже важливо. Якщо дитина горить, вона буде робити успіхи. Якщо вона любитиме свою професію, вона щодня робитиме крок вперед. Я викладаю дуже емоційно.
Вперше, коли я приїхала, мій колега-концертмейстр сказав: “Послухай, тут не звикли так працювати. Тут завжди всіх хвалять. Не підвищують голосу. Тому що діти прийдуть додому і скаржитимуться, що десь на них прикрикнули, що десь щось поправили. Тут їх потрібно постійно хвалити”.
Я сказала: “Вибач, але це неправильно. У нас інша школа. Якщо я емоційно вкладаю в дитину душу, я повинна десь похвалити, десь посварити, важливо добирати правильні ключі до кожної дитини”.
Можна одній зробити одне зауваження. А іншій те ж саме, але інакше, щоб вона почула.
Я не прибічниця на сьогодні такої муштри і такого ж ставлення, як у Радянському Союзі. Зараз з дітьми треба інакше.
Тим не менше, їх все одно треба мотивувати до роботи. Добирати правильні слова. Добирати правильну інтонацію. Дитина повинна розуміти, що тобі не байдуже.
— Я дуже часто дітям книжки читаю. Я, нянечки, бабуся. Ми таким чином намагаємося їм прищепити любов до читання. Бо 21 століття — століття гаджетів.
Їм набагато швидше і цікавіше отримувати інформацію в діджиталі. І змушувати їх читати досить складно. Особливо сина. Але їм дуже подобається слухати. Особливо, коли це казка перед сном.
— Звісно, я читаю і моя глобальна проблема в житті — це нестача часу. Я дуже люблю читати. Дуже люблю різну літературу. І трилери, і детективи, і комедії.
Зараз я читаю книгу. Вона дуже велика. Я думаю, як дочитати її перед гастролями до США, щоб не пакувати в багаж. Це Кулінарна книга Шпигунки Селії Рис.
— Будь-яка книга, яку я читаю, переносить мене в інший світ. Тому що я одразу все візуалізую. І глибоко переживаю всі образи. Напевно, це специфіка моєї професії. Я одразу приміряю до себе всі образи.
Завдяки читанню мені потім дуже легко перевтілюватися сцені.
Мене часто питають: “Як ви налаштовуєтесь на образ Джульєтти чи Кармен?” Для мене це швидкий і натхненний процес.
— Найперша моя прочитана книжка — це був Тарзан Едгара Берроуза. Я так запійно його читала! Мені, мабуть, було років 10-11. Там не було картинок, лише красива обкладинка. Я яскраво візуалізувала все, що читала.
Потім я пам’ятаю книгу Консуело Жорж Санд. Про оперну співачку, дівчинку з бідної сім’ї, яка раптом отримала всесвітню славу. Неймовірно цікава книга!
Джек Лондон Любов до життя — це настільки важлива новела, настільки життєствердна! У кожної з нас були складні моменти в житті. Я тоді згадую цю книгу із вдячністю.
Вона показує, як можна любити це життя, чіплятися за нього! Наскільки дар життя безцінний, і за нього треба боротися будь-якими способами.
— В юності я дуже полюбила Ті, що співають у терні, мені було років 13-14. Мені здається, що разом з цією книгою я подорослішала. Там неймовірна легенда є. Я її дуже люблю.
Легенда про пташку, яка співає один раз за все життя, але найпрекрасніше на світі. Під час цієї пісні вона кидається на довгий гострий шип. І вона гине під час цієї пісні.
Навіть сам Господь дивиться на цю пташку і насолоджується її співом. Мені це допомогло в той період, коли я працювала. Це був якийсь знак, що якщо ти працюватимеш, якщо ти будеш самовіддано, не можу сказати, що виснажувати чи ламати своє тіло…
Але ти всю свою балетну кар’єру працюєш проти своєї природи. Ти ламаєш своє тіло в тому напрямку, яке йому невластиве.
Ця книга для мене була знаком, що якщо ти будеш трудитись, ти прийдеш до того результату, якого прагнеш.
Ти будеш провідною балериною! Ти будеш танцювати спектаклі! Це завжди мрія дівчинки, яка займається балетом. Тоді книги стали для мене цілим світом! Із кожною новою книгою ти проживаєш ще одне життя. Люди, читайте!
Раніше кримінальний журналіст Костянтин Стогній дав інтерв’ю Еммі Антонюк про свої улюблені книжки, авторів, а також порадив глядачам три видання для затишних вечорів.