Україна не просто відбудується, а покаже розвиток — розмова з архітектором Славою Балбеком про життя і нові проекти для українців

За останніми розрахунками Київської школи економіки, загальна сума прямих збитків інфраструктури за час війни в Україні вже сягає понад $103 млрд.

Серед них найбільшу частку становлять пошкодження або знищення житлових будинків українців. Герой нашого інтерв’ю — архітектор Слава Балбек — один з тих, хто разом з командою спеціалістів самотужки взявся досліджувати втрати й планувати майбутні проекти відновлення.

Наприклад, RE:Ukraine став основою для задуму спорудження тестового модульного містечка на Київщині, у якому житимуть переселенці. Крім цього, під час війни Слава Балбек та його Balbek Bureau розробили систему захисних арт-конструкцій для українських пам’яток.

Вони також почали масштабне дослідження сіл України для вироблення окремих дизайн-кодів у відновленні кожного населеного пункту, що постраждав.

Про це, волонтерство, план і ціну майбутньої відбудови України — у нашому ексклюзивному матеріалі.

— Війна забрала в України багато життів, осель, природи. Ви як архітектор запропонували зберігати деякі знищені об’єкти, як от міст в Ірпені у вигляді дизайн-пам’ятки.

Які ще місця мають однозначно стати частиною історії, а які заново постати з попелу вже без слідів війни?

— Зараз ще дуже важко сказати навіть щось щодо мосту. Робота над ним ще йде. У нас велика робоча група працює саме по відбору таких місць для розуміння, що має бути музеєфіковано.

Немає єдиного концепту наразі, але є єдине бажання бути долученим. Я саме кажу за себе. Кожна область, місце, село має свій характер. Якщо там сталась якась подія чи героїчний вчинок, то таке місце вже заслуговує на меморіалізацію.

Це треба згадувати, бо ми зараз створюємо новітню історію України. Про неї розповідатимемо, нею пишатимемось. Зараз ми робимо цей проект мосту, який дуже скоро піде в реліз.

Ми покажемо, яким ми бачимо підхід до меморіалізації цього місця. Надалі те саме можна буде зробити з історією якоїсь дитини з села Київської області чи іншого регіону, що зазнав руйнування або окупації. Це не менш важливо зафіксувати у пам’яті, ніж підрив мосту в Ірпені.

Зараз ми з командою працюємо над тим, щоб зрозуміти, чи ми маємо робити це взагалі на такому глобальному рівні. Але всі згодні з тим, що не можна буде просто так це залишити й що головний замовник — це людина.

Є люди, які мають своє бачення на місцях і не хочуть, щоб біля їхніх зруйнованих будинків робили меморіал, наприклад, в Бородянці. Є люди, які просто не хочуть згадувати про ці події.

І тут дуже складно зрозуміти, наскільки можливо у кожному конкретному випадку провести оцей урок історії пам’ятними місцями, щоб нагадувати наступним поколінням про всі ці події. Це величезний обсяг роботи.

Ми робимо перший пілотний проект на рівні моста в Ірпені, показуємо, як це можна зробити. Можливо, пізніше це буде робота на декількох локаціях Київської області.

Перші результати нас або відмовлять працювати далі, або навпаки ми працюватимемо по всій Україні. Війна ще триває, руйнації ще тривають. І робота над меморіалами відходить поки що на другий план.

Але проекти треба розробляти вже. І ми робимо зараз це на двох лініях:

1. архівування історій, подій, спогадів;
2. облаштування місць пам’яті.

У кожного містечка, облдержадміністрації є свої історії, і вони над ними вже працюють. А ми їм можемо пропонувати реалізацію. Головне тільки знайти баланс між тим, щоб розповісти нашу історію і не травмувати її свідків.

— Ви пишете у соцмережах, що як архітектор виступаєте за автентичність. Тому досліджуєте села, які в майбутньому відбудовуватимуть, аби під час реконструкції зберегти їхній дизайн-код. Як ви це організовуєте наразі?

— Ми наразі не працюємо з великими містами. В Ірпеня і Бучі був ще до війни свій усталений стиль, який змінювати ми не маємо права. А якщо впроваджувати якісь нові рішення по точкових сильно зруйнованих локаціях, це має бути нова концепція.

Навряд чи буде впроваджена якась велика ідея на загальному рівні, щоб перебудувати все місто. Хоча руйнація того ж Ірпеня дуже велика, це передбачає відновлення на рівні містобудівних рішень.

Ми зараз взяли на себе напрямок по збереженню архітектурного вигляду українських сіл таких, як Мощун, наприклад, який був сильно зруйнований.

Ми зараз мандруємо цими селами, збираємо інформацію, фотографуємо, розділяємо дані на різні деталі — типологія даху, колір стін, обрамлення вікон, якісь елементи декору, покрівля.

Ми пробуємо вийти на якийсь дизайн-код, тому що коли дійде до відновлення, коли в державі буде бюджет, час, команда, ресурси це відновлювати, може, наш проект стане в пригоді.

Це не держзамовлення, ми робимо від себе, бо відчуваємо в собі сили та бажання. Ми архітектурна група, яка швидко збирається. Коли я розповів про ідею зафіксувати в різних селах дизайн-код будівель, то 15 осіб, дві машини вже їдуть в один бік, дві машини — в інший. Зупинити це неможливо.

Тобто ми не “пробуємо”, ми біжимо. І це мотивує. Якщо наша робота зараз допоможе відбудувати хоча б одну хату, то це вже буде не витрачений час.

Наші рішення ми зараз готуємо таким чином, щоб вони були системними, щоб їх можна було поширювати. Поки що досліджуємо Київську область, а з наступного тижня їхатимемо в Чернігівську.

— На якій стадії зараз ваш проект модульних містечок на Київщині і як у таких об’єктах відбувається облаштування всіх комунікацій та базових умов?

— Проблема переселенців уже не є такою, як була на початку війни. Це не перший пріоритет. Але містечка з’являються в різних формах. Ми для себе вирішили, що рухатимемось з нашим проектом до кінця, а це проживання 15 сімей у пілотному містечку протягом року.

У цей час ми збиратимемо дані про їхню соціалізацію між собою й потім оприлюднимо все. Це житло точно має бути гідним і відповідатиме саме тому вигляду, яким ми його задумували — максимально наближеним до комфортних будиночків.

Навіть попри зміну попиту на це, ми не можемо просто зупинитись. Ми маємо довести різницю між життям у напівзруйнованих домівках, між життям у спортзалах і в будиночках, наближених до реальних.

Рівень нашого проекту, порівнюючи з тим рівнем життя, на якому живуть наші переселенці в інших країнах, абсолютно інший. Конкретних сімей для заселення ще нема, тому що немає поки бачення строків завершення проекту.

Десь за місяць до кінця проекту ми розумітимемо, хто це має бути. За моєю концепцією, містечка мають бути прибудовані біля зруйнованих сіл і міст, де держава проводить відбудову.

Зараз ми плануємо містечко в Бучі. Хочемо, аби більшість мешканців модульних будиночків були бучанці, хоч декілька сімей буде з інших областей. Це робиться спеціально, аби зрозуміти, як бучанська комуна, знаючи на місці все, може знаходити спільну мову з тим, хто приїхав з Маріуполя або Харкова.

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Slava Balbek (@balbekus)

Поки що проект рухається повільно, бо ми в процесі пошуку інвестицій, це складно. Зараз більше донатять на Байрактари. Але ми працюємо над цим, навіть якщо це буде довше, ніж ми сподівалися, ми все одно 100% зробимо. А поки проектні рішення майже закінчені, є розуміння, з чого починати. Питання лише у фінансах.

Читати на тему

Зберегти житлову гідність. Слава Балбек показав проект модульних будиночків для тимчасового проживання українців

Слава Балбек розповідає, коли і як може бути реалізований його новий проект-конструктор модульних будиночків для тимчасового проживання українців.

— У соцмережах ви закликали доєднуватися до проекту відновлення іноземних партнерів. Є активність з їх боку?

— З перших днів нашого релізу ми контактували з Німеччиною, і Туреччиною, і Нідерландами, і Канадою. Також є постійна комунікація з французькими і британськими архітекторами.

Ми зрозуміли, що наш проект може бути ще ширшим. І нам вдається: вже по кілька місяців тривають перемовини і співпраця на високому рівні.

— Не так давно в селі Дмитрівка на Київщині місцева громада за власною ініціативою збудувала з нуля пять будинків для сімей, чиї домівки постраждали.

Усе за кошти меценатів. Це не зовсім системний підхід, а радше виняток. Чи бачите ви якесь майбутнє для системного відновлення осель?

— Я знаю цю ініціативу в Дмитрівці. Завдяки ній ми зрозуміли, що  хочемо надати свій приклад, які мають бути будинки, бо це не має бути типовий системний проект.

Ти не можеш один єдиний проект з однією архітектурою імплементувати по принципу “три в ряд”. Це вже буде ефект не індивідуальності українського села, а котеджного містечка. Це руйнує автентичність кожного будинку.

Це ж як автограф. Має бути шалена варіантивність — 100-200 варіантів дизайну, які ти сам обираєш. Ми зараз пропрацьовуємо такий конструктор, який дозволить зібрати унікальне рішення.

Це наша наступна мета, до якої рухаємося. Якщо говоримо про системність у фінансуванні таких проектів відновлення, то все це на базі меценатства було, є і якийсь час буде, доки держава інвестує в критичне відновлення країни та оборону.

— Як бути з радянським слідом в архітектурі України? У далекій перспективі він повинен лишитися чи має настати тотальне оновлення в усіх містах?

— Спочатку треба зрозуміти ресурс, який у нас є. Насамперед буде відновлення зруйнованих об’єктів, а потім, якщо залишаться сили, фінанси та ідеї, то можна над цим подумати.

Будуть такі об’єкти, з якими буде неможливо покінчити. Це, наприклад, хрущівки, сталінки. Це ціла епоха, це вже частина нашої історії. Треба буде вже після війни зрозуміти, на чому зупинитись. Плюс поставатимуть питання художніх образів, авторського права на певні радянські монументи. І це питання дуже складне.

— Яке майбутнє сфери нерухомості в Україні? У нас були проблемні будівництва і до війни. Що об’єктивно чекає на цей сектор після перемоги?

— Усе залежить від будівельних рішень, проектів, які треба правильно розробляти. Якщо рухатися повноцінним шляхом з експертизами, то на повноцінний запуск потрібні роки. Має бути якийсь спрощений шлях.

Зараз уже є рішення щодо типології земельної ділянки, так само буде якесь рішення щодо відновлення. Але оскільки це на державному рівні, то все це буде довго.

Також важливий фактор — це бюджет. Буде ресурс — буде швидке будування. А це мільярди доларів.

Фото: ДСНС України / Facebook

— Ви багато розповідаєте в соцмережах, як війна в Україні змінила вас. Ви заговорили українською. Яке відчуття наштовхнуло вас на цей крок? Чи варто публічним людям робити це системно?

— Я ще продовжую говорити російською в приватних обставинах. Я переходжу поступово, як і казав. Але все моє публічне життя україномовне. Перехід на українську вже став соціальною акцією.

Цього очікують від кожної публічної людини. Але все ще залежить від того, як сама публічна людина сприймає свій вплив на спільноту. Чи певна вона, що її приклад наслідуватимуть. Це все індивідуально.

Але зараз усі розуміють, якщо якась публічна особа заявить, що вона принципово розмовляє тільки російською, то її найімовірніше відсунуть від публічнсті (усміхається).

Переглянути цей допис в Instagram

Допис, поширений Slava Balbek (@balbekus)

— Ви як архітектор знаєте, що таке будувати з нуля. На вашу думку, скільки років знадобиться на відбудову України і фізичну, і моральну?

— Немає того стану, до якого ми відбудовуватимемось. Ми просто будемо вже інші на той момент. І зараз йде процес не відбудови до чогось, а до подальшого розвитку в принципі. І в нього немає строків.

Ми просто рухаємось далі, приймаючи ту ситуацію, як вона є. І не буде такого моменту, коли ми скажемо: “О, ми відновились”. Навіть коли ми повернемо наші окуповані території, повернемо Крим, це не буде кінець.

Це буде шлях, ми далі працюватимемо, повертатимемо довіру населення, відновлюватимемо комунікації. Ми не відновлюємось, ми вже живемо сьогоднішнім життям з думкою про майбутнє.

Нині архітектори роблять висновки щодо надійності наших будинків та вчаться на помилках. Читай, як будуватимуть нові українські міста в майбутньому, щоб вони були якіснішими.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!