Не знаю, кого більше захищала — себе чи картини. Харківська художниця про місто на полотнах та творчість під час обстрілів і блекаутів

Художники — люди, які можуть відтворювати на полотні навколишнє середовище, ідеальні портрети, свої емоції та переживання. Кожна картина має свій сенс, навіть якщо це просто пейзаж.

На людей мистецтва безумовно вплинула повномасштабна війна. Українські творці відображають війну у піснях, п’єсах, скульптурах, картинах та в інших проявах мистецтва. Дехто навіть кардинально змінив напрям та тематику своїх робіт.

Вікна поспілкувалися з художницею Вікторією Хорошиловою. Чи не на всіх її картинах зображений Харків. Вона любить своє рідне місто усім серцем. До повномасштабної війни вона зображувала пейзажі та вулички Харкова, колись мирного міста, наповненого щасливим життям.

Зараз на картинах Вікторії також можна побачити Харків, але у війні. Вона більше не хоче писати картини про довоєнний Харків, а хоче відображати реальність. Виставки її робіт були у рідному Харкові, Києві та Сумах. Вона розповіла нам про початок повномасштабного вторгнення, чому не могла малювати за межами Харкова, про повернення до міста та свої картини.

Цим інтерв’ю ми продовжуємо спецпроект Вікон за назвою ARTвійна. Він присвячений митцям і мисткиням, які не припиняють творити попри війну, а також війні, яка так чи інакше знайшла відображення у їхньому мистецтві.

Коли з’явилося захоплення писати картини

— Скажіть, будь ласка, коли ви почали малювати? Це захоплення з дитинства, чи ви почали у більш дорослому віці?

— У мене немає спеціальної художньої освіти. Є родичі по маминій лінії, які вміли малювати, але вони також не мали освіти. Почала малювати у 2011 році за натхненням. Я займаюся східними практиками, медитаціями, спостерігаю за навколишнім світом, сприймаю його філософськи. Зрозуміла, що багато практик можуть проходити через малювання. Мені стало цікаво, як поводиться фарба. 

Спочатку це була акварель, але вона мені не дуже сподобалися, адже ці фарби швидко висихають. З ними потім не можна нічого робити та переробляти. Ще вони сильно залежні від навколишнього середовища, чутливі до води та сонця, тому погано зберігаються. 

Коли я почала спілкуватися з одним художником, він порадив звернути увагу на олійні фарби. Тоді купила стандартний набір олійних фарб, стало цікаво, які відчуття будуть всередині. Не було жодних прогнозів, що я буду зображувати, не було напряму чи мети.

Мені сподобалося, як поводиться олійна фарба. Почала з простих пейзажів, зображувала вулиці Харкова, які вони в мене емоції викликають, дитячі спогади тощо.

Спочатку полотна були маленькими, потім збільшувалися, гралася з форматом. Мені подобався цей процес. Коли ти стоїш перед полотном, у тебе спочатку тремтіння і ти не розумієш, що треба робити. Ти не розумієш, що в тебе буде на картині. Ідея як хмаринка літає у свідомості, але точної картинки немає. 

Спершу дарувала роботи друзям, виставок у мене не було, але були маленькі продажі.

Коли у 2014 році почала війна на Донбасі, я пішла у волонтерський пункт у Харкові Південний пост на залізничному вокзалі. Там зупинялися військові, які проходили ротацію або їхали у відпустку, ми їм допомагали, чим потрібно. Це тривало два роки, потім Південний пост розформували. Після цього я допомагала військовим за призначенням.

У цей період я продовжувала малювати, але не війну, а якісь місцеві пейзажі, наприклад вулицю Сумську у Харкові. 

Про початок повномасштабного вторгнення

— Чи пам’ятаєте ви, як розпочалося повномасштабне вторгнення? Харків близько до кордону, місто сильно постраждало.

— Коли почалася війна у 2022 році, весь жах, який відбувався, мене так шокував. Я живу на Салтівці, у нас були дуже сильні обстріли зі Смерчів, Градів, літаки скидали авіабомби. Коли я о 05:00 прокинулася і глянула у вікно… Я бачила таке лише у фільмах про війну. Ми з батьком вилізли на дах, я просто завмерла. Не розуміла, що відбувається. У мене навіть є картина, де кішка сидить на даху, спостерігає за усім і теж не розуміє, що відбувається. Ми не знали, чи нам кудись бігти або збирати речі.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Vita (@dzen_life__)

Коли обстріли стали дуже сильними, у нас зникло електропостачання, вода, газ, зв’язок. Була сильна пожежа, коли влучили у газопровід. У мене навіть є картина, де я намагалася зобразити це. Я була у сильному шоку. Зловила себе на тому, що десь годину ходила зі шматком мила по кімнаті, бо не знала, що треба з собою брати.

Коли мати телефонувала й питала, що збираємося робити — залишатися чи кудись їхати — я сказала, що не знаю, сіла та розплакалася. 

Мої батьки зовсім не виїжджали з міста, вони жили в підвалі, під сильними обстрілами, навіть не могли отримувати гуманітарку, бо люди просто гинули на вулицях.

Одного разу, коли бігла до батьків, потрапила на вулиці під обстріл. Снаряд пролетів прямо над головою, тоді впала на землю у чому була. Адже попереджали, якщо обстріл застав на вулиці, треба падати на землю та закривати руками голову. 

У нас було велике мародерство, потрощені магазини. У нашому районі працював один супермаркет і лише дві години. Почали стали зникати продукти. Тоді вирішили виїжджати, це був восьмий-дев’ятий день вторгнення. 

Про повернення до Харкова та відновлення творчості

— Куди ви поїхали та коли вирішили повернутися у місто?

— Ми поїхали до Тернополя. Повернулася у Харків я 1 вересня 2022 року. До Тернополя їхали через Дніпро, Умань, Київ, проїжджали Вінницю. У Тернополі я не могла малювати. Перші картини почала писати, коли повернулася до Харкова. Я розуміла, що це зможе полегшити мій моральний стан.

Коли ми їхали до Тернополя, спершу зупинилися на кілька тижнів у Дніпрі, нас там прихистили друзі. Я зайшла у супермаркет і побачила спечений хліб. Хліб, масло і молоко — з цими продуктами ходила півгодини по супермаркету. Коли до мене підійшла дівчина й запитала, чи я це купуватиму, бо вони зачиняються, зловила себе на думці, що це ненормально. Мене шокувало, що у Дніпрі це можна було купити. Адже у Харкові у тому районі, де жила я, цього вже не було. 

На Вінниччині, коли ми зайшли в піцерію, я побачила життя. Люди сиділи просто біля великих вікон, а у мене вже теж виробився рефлекс, що не можна біля скла перебувати. Діти гралися у дитячій зоні, ніхто нікуди не поспішав, усе відрізнялося від Харкова. Коли підійшов офіціант, я в нього запитала, чи мені все принесуть, я не могла повірити у це. Це ненормальні речі, які відбуваються.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Vita (@dzen_life__)

Я вважаю, що зараз ми усі якось травмовані, адже кожен втратив щось або когось. Ти постійно перебуваєш у стресі, тому малювання для мене — це насамперед стан, в якому ти можеш розслабитися. Як кажуть, папір все витримає, для мене — це полотно.

У Тернополі я не малювала, бо перебувала в емоційному стані, ніби мумія. Не могла нормально їсти, спати, всі думки були про те, що відбувається там, у Харкові. 

Лише потім зрозуміла, що для мене місто — це більше ніж просто якийсь запис у паспорті. Кожне влучання у місто, руйнування — це ніби б’ють по тобі. 

Коли повернулася в Харків, побачила, що в мене залишилися полотна, які я купувала і робила ще до війни. Сказала, що прийшов час — потрібно з цими переживаннями, емоціями всередині щось робити. Розуміла, що всі пережиті емоції та жах треба перенести на полотна. Адже це якось полегшуватиме мій психічний стан.

Читати на тему

Ми ще не розуміємо, який великий пласт роботи виконуємо! Художниця Інна Харчук про мистецтво під час війни, потужні сенси та популізм у живописі

Інна Харчук розповіла про виставки у Грузії та французькій Сорбонні. Чому мистецтво важливе та як воно змінилося — читай у матеріалі.

— Чи відвідували ви якісь спеціальні місця у Харкові, щоб потім їх зобразити?

— Коли я повернулася у Харків, поїхала на Північну Салтівку. Вперше я поїхала туди з військовими, коли все ще було заміновано, а потім ще раз поверталася сама. Тоді зрозуміла, чому ховатися у підвалі під час обстрілів не було сенсу. У будинках були дірки у підвалах від снарядів. Я не розумію, як там люди вижили.

Північна Салтівка — це просто якийсь жах. Поїхала туди, щоб усі свої емоції згрупувати. Як для художника — це дуже важливо. Коли передаєш якісь емоції і намагаєшся перекласти це на полотно, то потрібно не фото або відео, потрібно потрапити на місце та спостерігати за тим, що з тобою там відбуватиметься. 

Перші п’ять-шість картин, які я почала малювати після повернення, відображають руйнування Харкова. Те, що я бачила.

Мені не хотілося зображати людей, які померли, кров чи щось інше страшне, пов’язане зі смертями. Я вважала, що буде достатньо показати руйнування будівель. Люди емпатичні, вони і так зрозуміють, що відбувалося з тими, хто мешкав у тих будинках. 

Коли мені стало трішки легше, почала малювати щось, пов’язане зі спокійним життям. Адже у Харків почали повертатися люди. Почало з’являтися світло. Місяць тому була дуже хороша погода, я вийшла у центр міста прогулятися, побачила так багато молоді на вулицях. Люди нікуди не поспішають, займаються якимись справами, навіть під час тривоги. Це мене дуже дивує.

Я зрозуміла, що це теж треба відобразити. Не можна постійно перебувати у стані стресу та жаху, треба це якось змінювати. Тому стала виходити на вулиці, дивитися на життя міста. Зрозуміла, що треба малювати те, що даватиме людям якусь надію.

Читати на тему

На Північній Салтівці таких будинків сотні! У Харкові волонтери гуртом взялися відбудовувати оселі

Дивись сюжет про відбудову Харкова волонтерами.

— Чи не було проблем з фарбами або полотнами?

— Я запаслива людина, у мене були фарби. У мене завжди є біла фарба, в яку примішуються інші відтінки. Вона як основа, її має бути багато. Коли була у Дніпрі, також запаслася фарбами, адже не знала, чи будуть вони потім. 

Полотна роблю сама. Купую рами, замовляю в Києві полотно, а потім сама ґрунтую його. Це не дуже затратно і розкриває такий талант “зроби сам”. 

Про роботу під час блекаутів

— Ви повернулися в Харків восени. Тоді настав період блекаутів, як вам вдавалося працювати?

— Коли у нас були блекаути, то по два-три дні не було води та світла. Я починала працювати, і починався дуже масований обстріл. Усі картини, які в мене були, я з батьком загортала в ковдри, ховали у тамбурі та в інших приміщеннях, щоб їх не могло пошкодити розбите скло. 

Навіть не знаю, кого більше захищала — себе чи картини.

Було навіть таке, що взимку не було світла три дні, темніло рано, а не можна малювати при поганому освітленні. Я скуповувала всі свічки, ліхтарики, розташовувала у кімнаті, щоб можна було завершити роботу. Не було чим відмити руки, адже води не було. Є розчинники, але і для них треба багато води, тому так і засинала з брудними руками. 

Я намагаюся роботу завершити за один раз, працюю десь 10-12 годин. Стараюся зараз нічого не відкладати, а робити все зараз і відразу. 

Вплив війни на творчість

— Чи змінила вас повномасштабна війна як художника?

— Так, я зовсім відмовилася від малювання пейзажів. Якщо раніше зображала природу, намагалася звертати увагу на щось таке натуральне, то зараз мене приваблює лише будівля. Малювання вулиць, будівель та людей. Але портрети я не пишу.

Мені подобається зображати людей в монохромі на своїх картинах, як емоційний акцент. Коли людина присутня на картині, це якось оживляє її. 

Мої картини також набули більше монохромного відтінку. Мені подобається монохромна фотографія, намагалася так намалювати пейзаж. Використовувала два кольори — білий та чорний.

Зараз малюю двома-трьома фарбами. Інколи можу четвертий колір використати, наприклад жовтий, помаранчевий чи синій. Але це якісь акценти — на вікнах, українській символіці чи ліхтарях. Вони підкреслюють протилежний стан у середині. Бо з одного боку у тебе такий стан чорно-білий, а з іншого є прояви переживань. Ці акценти важливі, адже вони показують цю подвоєність у середині. 

Цього раніше не було, якщо я працювала в монохромі, то все було стабільно. Якщо це був пейзаж, то все було у різних кольорах, максимально наближених до натуральних. 

— Якби вас зараз попросили зобразити Харків, то що б це було? Який у вас перший образ виникає? Це був би Харків довоєнний чи сучасний?

— Насамперед у мене є ідея намалювати нашу площу Свободи. У мене ще немає картини, яка зображувала площу Харкова, вона ж одна з найбільших в Європі. Я ходжу біля неї й думаю, з якого ракурсу її треба зобразити. Там зруйнована будівля ОДА, стоїть намет незламності, розташований університет. Дуже хочу зобразити це все.

У нас ще є Держпром — це також символ Харкова, я хочу це поєднати в одній картині. Але не малюватиму так, ніби це було до війни, а зображатиму, як є зараз.

До великих обстрілів також не хочеться повертатися, але малюватиму те, що бачу у теперішньому моменті. 

— Скільки картин намалювали від початку повномасштабного вторгнення?

— Близько 24 картин. Багато з них вже продано до Великої Британії, США, Канади. Людей цікавить творчість українських художників, які намагаються працювати під час війни. Загалом, за кордон продала понад десять картин, вони перебувають у приватних колекціях, людям це важливо.

Я вважала, що покупці — це ті, хто емігрував з України чи родичі українців, але ні. Це звичайні американці, англійці, ті, кому це цікаво і важливо, адже вони кажуть, що зберігатимуть картини. Для них це якийсь особливий момент. Я у посилки клала українську символіку, прапор чи стрічки, вони дуже дякували за це.

Також думала, що картини не купуватимуть українці, але помилялася. Коли відвідувала Північну Салтівку, побачила одну оселю, в якій не було кухні, вибиті шибки, але залишилося скло. Через це скло дивилася на понівечену будівлю і зобразила це на полотні. Картину купив харків’янин. Він сказав, що йому ця картина важлива та має висіти на стіні. 

Про виставки та вподобання людей

— Перша ваша виставка була у Києві. Як вам вдалося туди потрапити та чому вирішили спробувати себе у чомусь новому? 

— Це була колективна виставка. Там дуже багато було людей, які виставляли свої полотна. Виставка була платною, але я зателефонувала директорці, і вона сказала, що у мене буде знижка як для волонтерки та жительки Харкова. Поштою відправила картини та поїхала до Києва на відкриття.

Це був перший такий досвід, мені захотілося просто якимсь чином дізнатися, що відчуватиму, як люди реагуватимуть на картини, які будуть умови, складно чи не складно поїхати в інше місто. 

Взяла картини, які на той момент були готові. Це було близько 12 робіт. Потрібно було залишити деякі з них на виставці не було багато місця. У мене роботи середнього розміру 50х60 см, 50х70 см, навіть 90х70 см. Галерея не мала так багато простору, адже було багато художників, які виставляли свої роботи.

Отримала досвід спілкування з митцями, з людьми. Зрозуміла, що людям більше було цікаво спостерігати за чимось мирним, наприклад, портретами чи пейзажами.

Мало людей цікавилися війною. У Києві мене здивувало те, що все-таки люди намагаються дивитися на щось, крім війни, на відміну від Харкова чи Сум. 

У Харкові у нас було відкриття муніципальної галереї. Дуже вдячна організаторці виставки Тетяні Тумасян, що вона зв’язалася зі мною. Ми спілкувалися з нею два місяці до відкриття виставки, вона казала, що в Харкові влада не дозволяє відкривати галерею, бо це прифронтове місто.

Але в Муніципальній галереї є підвал, там не раз проходили різні творчі вечори. Тому Тетяна зі мною зв’язалася, коли влада дала дозвіл, і ми влаштували виставку у Харкові. Це для мене було дуже важливо. 

На відміну від Києва, у Харкові людям насамперед була цікава воєнна тематика. Я, звісно, винесла одну картину, яку створила до війни, для контрасту. Людям у Сумах також близька воєнна тематика, я з ними спілкувалася під час відкриття виставки. Мабуть, тому що це прифронтові міста.

Життя Харкова зараз

— А як живе Харків зараз?

— У нас вересень був дуже теплий, я виходила майже кожного дня на вулицю, каталася на велосипеді, бо займаюся велоспортом. Швидко рухаюся на цьому транспорті, тому можу швидко об’їхати Харків. Також виходила на піші прогулянки. Була здивована тим, що у нас на вулицях так багато молоді. Просто це фотографувала.

Коли дзвонять мої знайомі з-за кордону та запитують, як тут у нас справи, адже обстріли постійно, я кажу, що у нас дуже швидко все відновлюється. Все працює, відкриваються крамнички, працюють всі магазини, супермаркети, базари, в центрі багато молоді катається на скутерах, скейтах, роликах, велосипедах, сімейні пари гуляють. Місяць тому відкрився зоопарк. Я взагалі не ходжу в зоопарки, але тоді мені стало цікаво, я зайшла й побачила, як багато там людей.

Минулої осені, коли я повернулася в Харків, на вулицях не було так багато людей, були пенсіонери, військові, багато жінок, а зараз є багато родин навіть з дітьми. Навіть один раз стояла в черзі за кавою і слухала, як молодь просто планує життя, наприклад, як робитимуть ремонт, що робитимуть навесні. Мене це здивувало, адже я можу планувати максимум на місяць вперед.

Зрозуміла, що люди пов’язують своє життя з Харковом та його розвитком. 

Крім того, відновлюється життя на Північній Салтівці, провели світло, з’явилася розмітка на дорозі. Я хочу незабаром знову поїхати на цей район та подивитися, як він змінюється.

Читати на тему

Харків мій! Яким він був до 24 лютого та як живе залізобетонне місто сьогодні — одна розмова з харків’янкою

Редакція Вікон поспілкувалася з харків’янкою, яка пережила перші дні масштабної війни у рідному місті та навідалася додому влітку 2023 року.

— Від початку війни у 2014 році ви займалися волонтерством. Чи продовжували під час повномасштабної війни? 

— Так, одно разу навіть потрапила під сильний обстріл. Нам потрібно було доставити гуманітарну допомогу медичного напряму. Я допомагала розбирати гуманітарну допомогу: ліки, систему перев’язки, те, що приходило з-за кордону. Треба було просто людина, яка допомогла б з цим розібратися, доставити, укомплектувати, розповісти хлопцям, що потрібно, куди і для чого. Тобто провести просто якусь роз’яснювальну роботу. 

Ми потрапили під сильний обстріл. Забігли у підвал і не знали, коли це закінчиться. Це було біля Харкова. Було дуже страшно, тому що снаряди розвивалися у нас над головою, навіть зник зв’язок. Я ніколи не потрапляла під такий жахливий обстріл.

Тому на власному досвіді можу сказати, якщо людина не готова потрапити в такі умови насамперед психологічно, то не можна туди їхати. 

На виставці у Харкові також виставила на аукціоні свою картину на підтримку 120-того окремого батальйону Харківської ТрО.

Про роль мистецтва під час війни та силу українців

— Як вважаєте у чому роль мистецтва під час війни? Та чи може воно зараз на щось вплинути?

— Насамперед мистецтво впливає на психічний стан людини. Функція будь-якого мистецтва направлена, щоб людина коригувала свій психічний стан. Я кажу людям, якщо у вас є якісь внутрішні жахи, ви перебували в стані стресу, панічних атак, навіть, якщо це не пов’язано з війною, треба поспівати, написати вірш, малювати, навіть якщо немає досвіду.

Це ніби як арттерапія. Коли людина бере щось у руки, вона пов’язує цю дрібну моторику кінцівок з внутрішнім станом. 

До речі, я вважаю, що мистецтво не можна чимось виміряти. Якщо людина перебуває в стані мистецтва, не можна сказати чи талановита вона, чи ні. Єдиним показником для мене в мистецтві є емоції. Якщо ти дивишся на полотно чи слухаєш музику, чи дивишся на скульптуру, і це викликає емоції навіть негативні, то автор вже досяг якоїсь певної мети. Він викликав відгук.

— Чому зараз важливо розвивати українську культуру, мистецтво? Та як це правильно робити, на вашу думку? 

— Я вважаю, що все-таки розвиток української культури починається з дитинства. Це все йде з сім’ї. Якщо в родині мама й тато розмовляють українською мовою чи намагаються це робити, якщо вони розказують про своє історичне коріння, тоді дитина прямуватиме у те річище, в якому вона отримуватиме досвід українця, який проживатиме в Україні. 

Мені здається, що нічого не допоможе, навіть навчання в школі під якимись українськими векторами, потрібно, щоб батьки над цим працювали, адже все береться з сім’ї. 

Якщо батьки зараз переходять на українську мову, і діти мають досвід спілкування українською мовою в побуті, вони переходитимуть на українську, їхні друзі також, це буде потроху відбуватися. Мені здається що дитина або підліток, який бачить приклад, робитимуть це. Адже всі діти навчаються на прикладі. 

— У чому сила українців?

— Я не багато бачила інших народів, не дуже багато була за кордоном. Але мені здається, що українці мають якусь силу терпіння. Вони завжди підіймаються з колін. Мене дивує, як люди відновлюються. Я сприймаю українців та Україну як державу яка не падає духом. Мабуть, наші головні риси — сила духу, терпіння, людяність. Українці – вони взагалі не жорстокі, це не той народ, який буде прагнути чогось кривавого.

---

Війна вплинула на різні сфери мистецтва і творці своїми вміннями виражають свій пережитий досвід. Раніше скульптор Костянтин Зоркін розповів про життя мистецтва на війні.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.