Повертатись нам нікуди. Історія багатодітної мами з Донеччини, яка вивезла дітей з-під обстрілів

Лілії Краснорудській — 44 роки. Родом вона із Часового Яру, що на Донеччині. Повномасштабна війна стала для неї справжнім випробуванням, бо у родині аж 11 дітей, п’ять з яких — неповнолітні. Усіх їх жінка хотіла вивезти  подалі від війни.

Про життя під постійними обстрілами та рішення виїжджати

Життя родини Краснорудських у рідному місті проходило спокійно,  як і в більшості українців, допоки не почалася велика війна. Багатодітна родина залишилась без даху над головою, коли в їхній будинок влучила російська ракета.

—  9 липня був прильот у нашу п’ятиповерхівку, де були у нас дві квартири. Ракета влучила в будинок, він просто лопнув, жити там неможливо, дітей я в руїни не повезу. Повертатись нам нікуди, — розповідає Лілія. 

Будинок родини Краснорудських

Тож, не вагаючись, Ліля прийняла рішення виїжджати на Західну Україну до знайомих. Спершу в Краматорськ, тоді в Лозову, а звідти потягом на Львів. Добиралися більше двох діб.

— Нас було 12 людей в купе. До нас підійшла провідниця, сказала, що в Слов’янську будуть зупинятися, почалась тривога. Люди вибивали скло в потязі, наші діти дуже злякались, плакали, впали на підлогу, — пригадує жінка. 

Читати на тему

Збираєшся виїжджати з ТОТ? Як підготувати дитину до евакуації — пояснюють у Мінреінтеграції

Розповідаємо, що варто знати батькам про те, як підготувати дитину до евакуації.

Про життя на Західній Україні

Три місяці родина проживала у сільській школі на Львівщині, допоки не почався навчальний рік. Місцева влада, пригадує Лілія, допомагала у всьому, зокрема в пошуку подальшого житла і влаштуванні старших дітей на роботу.  У сусідньому селі сім’я віднайшла будинок, де проживає дотепер. Як тільки заїхали, зрозуміли – умов для нормального життя немає. Три роки там не жив ніхто.

– Нам одразу сказали – умов нема. Води не було, а через те, що в нас велика родина, вода потрібна була. Тому ми самі провели її. Купили ванну, унітаз, – ділиться жінка.  

—  Щомісяця родина отримує гуманітарну допомогу, а це — продукти та засоби гігієни. Важко було, пригадує жінка, коли лише розпочався навчальний рік. Для занять онлайн потрібні були гаджети, але їх у родини не було.

— Два ноутбуки нам дала благодійна організація зі Львова. Купили нам канцелярське приладдя, нещодавно придбали три ліжка і письмовий стіл. Зараз у нас в кожної дитини є і комп’ютер, і ноутбук, — ділиться Лілія. 

Про велику родину

Ліля — багатодітна мама, нині претендує на звання мати-героїня. Її старший син Влад, якому 27 років, служить у Збройних Силах України.

Влад Краснорудський

Інший син живе у Харкові, а донька разом із родиною на Дніпропетровщині. Разом з Лілією нині проживають восьмеро дітей та двоє онуків. Серед них — 10-річний Іван, який протягом року хворіє на гломерулонефрит. Його лікування на місяць родині обходиться щонайменше у 20 тисяч гривень.

— Іван хворіє, він на препаратах. У нього відмовили нирки. Кожні 3-4 місяці він лягає в лікарню в Харкові, — розповідає жінка. 

Нині велика родина як ніколи дружня. Ліля каже: усі без винятку допомагають по господарству. Хтось рубає дрова, хтось миє посуд, а хтось прибирає у домі. Старші діти вже освоїлись та навіть відвідують місцеві гуртки.

Діти родини Краснорудських

— Віолетта займається англійською, ходить на танці, цілий тиждень у неї розписаний. Ярослав у цьому році закінчує школу, готується до вступу, — говорить жінка. 

Про мрію повернутись додому

І хоч життя сім’ї на Львівщині вже набуло спокійного буденного ритму, Краснорудські не полишають надії повернутись додому, все відбудувати та почати нове життя.

— Ми хочемо повернутись додому, нам дороге наше місто, наше житло, все, що ми там мали. А ми мали все, — каже Лілія. 

Евакуація на бронекапсулі для всіх охочих. Дивись, як група Білий Янгол вивозить людей зі знищеної Авдіївки.