34-річний військовий на псевдо Джоі вже 14 років служить у Державній прикордонній службі. З 2018 року він обороняв країну на Сході, на передньому краї неподалік КПВВ Мар’їнка, що на Донеччині. До повномасштабного вторгнення він із побратимами вже добре розумів, з ким має справу. — Там постійно працювали диверсійно-розвідувальні групи. Щодня нас обстрілювали ще до повномасштабного вторгнення. Провокації були й залишаються, як бачите. Ти просто розумієш, що кожного дня треба вартувати й бути пильним, бути готовим дати відсіч, — розповідає Джоі. Хлопці добре укріпились і стримували ворога. Проте щодня чекали, що може стати гірше. — Ми щодня заступали на службу і щодня з чимсь стикалися. Останні місяці перед повномасштабним вторгненням почалося сильніше загострення. Почалися обстріли з квадрокоптерів й мінометів, прилітало по наших позиціях. Атаки ставали дедалі сильнішими, а вночі ми прослуховували дуже сильний гул техніки, дуже великими колонами вони рухалися. Відповідно, ми робили висновки, почали готуватись, — пригадує прикордонник. Окопу заввишки у мій зріст просто не стало Готувались військові активно, прораховували усе до дрібниць, щоб вистояти й, за потреби, мати можливість безпечно вийти. — Усі ці роки за кожної можливості ми облаштовували нові позиції, укріплялися, окопувалися. Ми аналізували всю ситуацію зі збору даних, які в нас були, щодо населених пунктів навколо нас. Ми від цього відштовхувалися і тоді укріплялися, робили нові позиції, схованки та шляхи для евакуації. Все прораховували. Коли почалися ці обстріли, часто стали прилітати безпілотники, які, відповідно, бачили нашу картинку, до цього ми теж готувалися. Були старі стежки, які ми навмисно не чіпали. Усі знали, що вони згодяться для евакуації й треба було, щоб вони були зарослі. Ніхто не здогадався, що по них ходять. Ми навмисне ходили лише в одному місці. Згодом ці шляхи таки згодилися, вони зробили свою роботу і їх ніхто не зачепив. Як я пам’ятаю, біля них було лише два чи три вибухи. А від нашого основного окопу, по якому ми ходили, нічого не залишилося. Його перерили 120- та 152-им калібром. Від окопу, який заввишки у мій зріст, нічого не залишилось. Просто ямка на відстань 100 м. Усе в окоп прилітало, — ділиться прикордонник. Читати на тему Українські прикордонники відверто про перші дні вторгнення: ми стримували орди росіян, як могли Прикордонники Луганського загону відверто розповіли про перший бій з росіянами о третій годині ночі 24 лютого. Про початок повномасштабного вторгнення Перший день повномасштабного вторгнення Джоі з побратимами зустріли, як і будь-який до цього. — 24 лютого — то для нас був простий хороший робочий день. Знаєте, такий насичений, на позитиві. Було дуже багато адреналіну. Ввечері всі посміялися і зустрічали наступний день. Того дня вони працювали по нас артилерією дуже сильно, від двох до чотирьох годин. Вони думали, що таким чином виб’ють нас або ми втечемо. Для того, щоб зайти колонами, технікою і піхотою, та відбити позиції, але їм це не вдалося, — пригадує військовий. До 20 березня хлопці вдало стримували російських окупантів. — Ми відбили три колони й за перехопленнями знали, що біля нас є ворожа піхота, недалеко — за 300-500 м, залежно від місцевості. Коли почала працювати ворожа артилерія по нас, ми почали працювати у відповідь. І попали там, де думали, по аналізах — по живій силі. Після цього росіяни піднялись і почали бігти, — розповідає Джоі. Про поранення Після цього окупанти випустили снаряд, який прилетів неподалік Джоі. Чоловік з товаришами встигли сховатись, проте їх зачепило осколками. — Відпрацювавши по них, почув, що наближається свист. Кинув зброю і забіг у схованку з товаришем. Уже тоді я відчув жар по всьому тілу — по нозі та спині. Коли розвернувся, зрозумів, що товариш загинув, а я отримав поранення. Осколки зі ствольної артилерії дуже великого калібру. Точно не скажу, бо ззаду від будівлі, в яку прилетіло, нічого не залишилось, — ділиться прикордонник. Тоді загинув хлопець зі Збройних Сил. Він був у сховку на відстані витягнутої руки від Джоі, а попереду були ще двоє побратимів. Хлопці, закривши товаришів собою, стали для них живим щитом, який прийняв усі уламки на себе. — У мене дуже сильно постраждала нога. Грубо кажучи, від п’яток до спини я весь в осколках. Коли отримав поранення, я не зміг нагнутися, бо в спині, там де не захищав бронежилет, були уламки. Нога була вся розірвана. Діставши турнікет, я передав товаришу, він наклав його і затягнув. Так на одній нозі я доскакав, доповз до окопа, там уже надавали медичну допомогу, потім евакуювали, — розповідає Джоі про той день. Поранений чоловік увесь час був при тямі. Каже: дивився плани евакуації, постійно питав у хлопців, які втрати крові, повторював свою групу крові, щоб у стресі під обстрілами ніхто не забув. — На нозі було два турнікети накладено, я спитав лікаря, чи з ногою все добре. Після того я почув, що з нею все буде добре, більше не пам’ятаю. А далі подорожував по всій країні зі шпиталю в шпиталь, — ділиться військовий. Читати на тему У нас війна почалася 17 лютого — кінолог-прикордонник про скажені обстріли, контузію та біль від втрати службової собаки Делі Кінолог Павло Жариков розповів про початок війни на Луганщині та втрату своєї службової собаки. Про лікування та реабілітацію Скільки лікарень проїхав, Джоі вже й не знає, як і скільки операцій довелося перенести. На кілька місяців пораненого відправили до Польщі, там прооперували. Після цього військовий пройшов курс реабілітації. Зараз він у Львові, також на реабілітації. Вже потроху ходить на своїх двох ногах з допомогою лише однієї милиці. Попереду його чекає ще одна, остання операція на нозі. — Зараз займаюсь реабілітацією, бо треба стати назад в стрій з цілою ногою. Якщо я далі ходитиму на милицях, я нікому не потрібен. Треба відновитися і можна далі йти боронити країну. Ми обрали професію — не займатись малюванням, не бути вчителем… Ми обрали свій шлях і маємо це робити, — певен прикордонник. Він військовий у третьому поколінні, тож вибір професії для чоловіка був очевидним. Зараз Джоі почувається чудово і хоче якнайшвидше повністю одужати. — Це довгий процес, не один місяць, але треба відновитись на 100%, щоб виконувати свої завдання, які на тебе покладуть. У нашій справі головне — бути здоровим. Наше життя залежить один від одного, навіть щодо евакуації. Треба бути фізично розвинутим, щоб пробігти ті 800 метрів у бронежилеті й витягнути товариша. Зробити це, попри обстріли й решту всього. Треба повністю все вилікувати, тоді можна повертатись, щоб не заважати, а допомагати, — міркує Джоі. Українські військові щодня доводять світу, що ми ладні на все, щоб захистити країну. Раніше ми розповідали історію морпіха, який полишив Миколаїв, щоб боронити Маріуполь. А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше! Теги: війна в Україні, Держприкордонслужба, Життєві історії, українські військові Якщо побачили помилку, виділіть її, будь ласка, та натисніть Ctrl + Enter
Читати на тему Українські прикордонники відверто про перші дні вторгнення: ми стримували орди росіян, як могли Прикордонники Луганського загону відверто розповіли про перший бій з росіянами о третій годині ночі 24 лютого.
Читати на тему У нас війна почалася 17 лютого — кінолог-прикордонник про скажені обстріли, контузію та біль від втрати службової собаки Делі Кінолог Павло Жариков розповів про початок війни на Луганщині та втрату своєї службової собаки.