“Коли стукали рейки поїзда, здавалось, ніби ракета летить”. Українці про пережиті обстріли та евакуацію

Люди на Сході України перебувають під постійними обстрілами, тому намагаються виїхати у більш безпечне місце. Анастасія Філь з двома доньками та матір’ю виїхала з Костянтинівки, що на Донеччині. Каже: останні два тижні до них щодня прилітали ракети в житлові будинки різних районів міста.

— У нас почався сильний обстріл міста. В нашому районі чимало будинків зруйновано, у деяких немає даху, у нас вікна посипались. Неспокійно там, страшно, особливо за дітей, та й за себе, — розповідає Анастасія.

Жінка виїхала двома сім’ями разом з друзями. Загалом 11 людей. Каже, що нинішні обставини дуже згуртували всіх. Люди допомагають одне одному і продуктами, і морально. Раніше виїжджати не наважувались — не хотіли покидати свій дім та родичів. Також переживали через фінансовий бік переїзду.

— Нам порадили, якщо ми виїдемо, нам допоможуть фінансово, продуктами, можливо, ще якась соціальна допомога буде — подивимось, віримо лише в Бога, якщо чесно, — зізнається жінка.

Залишатися в Костянтинівці було морально складно, каже Анастасія. Через постійні обстріли діти та дорослі жили в постійному страху за своє життя. 

Дуже сильно злякались діти, ну і мати теж, звісно — всі на заспокійливих.

— Мені й самій… Ми вже в потязі й плакали, потім сміялись — загалом тримаємось, добре, що дві сім’ї, одне одного підтримували: обіймемо, поговоримо, — ділиться Анастасія.

Чоловік жінки залишився в місті наглядати за будинком. Куди податися у Львові, родина ще не знає. Знайомих чи родичів тут у них немає, але всі сподіваються на підтримку волонтерів.

— Ми зараз ще на емоціях, бо тільки приїхали звідти, де постійний шум, а тут все інакше. Трохи ще не адаптувались, — зауважує Анастасія.

Історія жінки, що двічі евакуювалася з Костянтинівки

Вікторія Анісімова з 18-річним сином уже вдруге виїхала з Костянтинівки. Першого разу вони покидали місто на початку квітня, але через три місяці повернулися додому. Та за три тижні життя в Костянтинівці зрозуміли — треба їхати знову. Вдруге сім’я їде знову до родичів в Ужгород.

Вдома стало тільки гірше, набагато гірше. У селищі, в якому я живу, вже не знаю, скільки було “прильотів”.

— Двоє чоловіків померли в полі. В поле виїхав трактор — уламками чоловіка вбило, — розповідає Вікторія.

Чоловік жінки не захотів виїжджати й знову залишився вдома.

— У нас вдома господарство велике, техніка. Він працює рятувальником у міській пожежній команді. У нашому місті був “приліт” і пошкодило нашу автівку. Ми навіть не могли машиною виїхати. Зараз запчастин ніде не купиш, бо всі виїхали, — зізнається Вікторія. 

Родина Анісімових уже вдруге втікає від війни. У 2014 році вони переселилися з Донецька, а тепер знову рятуються від воєнних дій.

— У нас у Донецьку залишився будинок. Ми тоді тільки відбудували його, як довелося покинути. Переїхали тоді до Костянтинівки, до бабусиної хатини. Тепер треба й звідси тікати. Сподіваємося на нашу перемогу, — ділиться Вікторія.

Читати на тему

”Лисичанськ — Бахмут — це дорога до пекла”: як волонтер-британець Дейв став евакуаційним водієм

Чоловік розповів про те, як евакуював людей з Лисичанська та отримав поранення.

У 71 рік наважилася на евакуацію

Пані Вірі Білій 71 рік, вона пересувається на кріслі колісному. Жінка з Торецька. Останні десять років не виходила за межі власного подвір’я. Але через сильні обстріли її син, який живе в Німеччині, вмовив матір поїхати до нього. Усю дорогу в потязі та на вокзалі жінці допомагають волонтери.

— От хлопці мені допомагають, дай їм, Боже, здоров’я. Вони великі молодці, я б їх усіх розцілувала. І в потязі я надіслала подяку на гарячу лінію за допомогу. Я взагалі не очікувала, що настільки волонтери добре, злагоджено та уважно працюють.

Якби я знала, що вони так працюють, я б вже давно звідти поїхала, — розказує пані Віра.

Син кликав мати до себе ще у 2014 році, проте жінка не уявляла свого життя без рідного дому. Пані Віра сподівалася, що військові дії стихнуть і усе налагодиться, проте нині в рідному Торецьку немає спокою.

— Прилетів снаряд — вибило вікна, в будинку величезні тріщини. Всі вікна повилітали, у кожній кімнаті. У тому місці, де я живу, вже не залишилось нікого, я там була одна. Навіть допомогти принести хліба не було кому, — розповідає жінка.

Чимало містян, за словами пані Віри, виїхали відразу з маленькими дітьми, а коли витратили всі гроші, знову повернулись додому. Роботи зараз в місті немає, шахти усі закриті, працівників позвільняли — жити немає на що. Жінка отримує пенсію, проте, якщо фронт підійде ближче, тих грошей може не бути, каже пані Віра. З кожним днем вдома жінці ставало дедалі страшніше.

— Звісно, було страшно. Я вийшла на терасу, а воно як вистрілить. І ти чуєш: в одну сторону полетіло, тоді в іншу сторону полетіло.

Снаряд розірвався біля мене неподалік, що я думала, що в мене перетинки лопнуть, — згадує пенсіонерка.

Її син понад 25 років живе в Німеччині. Нарешті вмовив матір виїхати. Волонтери допомогли жінці купити квиток на автобус та пообіцяли допомогти з посадкою.

Навіть у потязі було страшно

Юля Олійник з двома дітьми й чоловіком виїхала з Бахмута наприкінці травня. Вона вже встигла облаштуватись у Львові, тепер вирішила забрати до себе бабусю.

— Ми приїхали, зареєструвались в районній адміністрації, нас поселили спершу в ліцей. Звідти переселили до гуртожитку. Відтак я попросила хоча б бабусю до нас заселити, бо їй нікуди йти у Львові. Орендувати житло дуже дорого, — розповідає Юля.

69-річна Галина Авраменко до останнього не хотіла виїжджати з Бахмута. Навіть коли вже їхала в потязі, жінку охопив страх.

— Коли стукали рейки поїзда, здавалось, ніби це ракета летить.

Мене охопив такий страх, наче ти стоїш у дворі й вибухи поруч з тобою.

— Я не могла спати, чекала пів на п’яту ранку, чекала третьої ночі — просто лежала, — ділиться Галина.

Світла, води та газу у Бахмуті час від часу не було. Перед виїздом пані Галина реєструвалась у міській раді. Проте на вокзалі та в евакуаційному потязі жінці не видали спеціальний талон, який дає змогу отримати у Львові одноразову виплату від держави, без нього пенсіонерка не може отримати допомогу. Онука оббігала всіх на вокзалі, але грошей так і не забрала.

— Я питала волонтера, чому не дали талон, питала начальника потяга та працівників Укрпошти, усі кивають в бік одне одного і кажуть, що не несуть за це відповідальності. Тут зараз також не можна зареєструватись. Тепер лише звертатися до ЦНАПу і чекати півтора місяця на першу виплату, — розповідає Юля.

Дитина війни, яка знову тікає від жахіття

Людмила Кияшко приїхала до Львова з Костянтинівки. Перед виїздом волонтери записали її у список евакуйованих, проте у Львові жінки у списках вже не знайшли.

— Мені немає де тут жити взагалі, якщо хтось поселить, я буду рада. Я дитина війни, мені 80 років. Я сподіваюсь, що знайду де переночувати. Я могла б поїхати до подруги до Словаччини, — розповідає Людмила.

Жінка викладала креслення в училищі в Костянтинівці. Недавно росіяни влучили ракетою та зруйнували освітній заклад. 

— Моє училище розбили, тепер медучилище розбили — “прильоти” щодня. О четвертій ранку починаються вибухи. Я вже у ванній розстеляла матрац, там спала, тому що страшно дуже. Я казала дочці, що ще трохи й збожеволію, але нашу психлікарню також зруйнували росіяни, — ділиться жінка.

Українці готові допомагати одне одному усім, чим можуть, і не залишають нікого у біді. Раніше ми розповідали, як волонтери у Гуляйполі врятували та знайшли сім’ю для дітей.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!