Росіяни затримували його вісім разів… Історія партизана з Херсонщини про розвідку, допити та постріл у ногу

Уся Україна та й люди в багатьох інших країнах знають, яким сильним був рух опору на Херсонщині. Люди, ризикуючи своїм життям, передавали українським військовим інформацію про росіян та докладали максимум зусиль для звільнення регіону.

Одним із таких партизанів у Широкій Балці на Херсонщині був Олексій Чечин. Він розповів Вікнам про початок повномасштабного вторгнення, окупацію Широкої Балки, партизанську діяльність, поранення та отримання нагороди.

Коли слухаєш розповідь цього молодого чоловіка, думаєш, що такі ситуації можливі лише в кіно. Про те, як вдавалося отримувати координати та тікати у певних ситуаціях, він сам каже: “Пощастило”.

Поїздка по добрива та початок повномасштабної війни

У  сім’ї Олексія, окрім нього, ще троє синів. Родина займається фермерством. Тож чоловік також постійно перебував у цьому середовищі, навіть вивчився на агронома, щоб краще розумітися на справі. Зараз також продовжує працювати у цій сфері, але зізнається, що робота стала важчою, адже поля заміновані.

— Йдемо, якщо бачимо щось вибухонебезпечне і знаємо як з ним поводитися — зносимо на купи. Якщо не знаємо — викликаємо саперів. Вони щось підривають на місці, щось вивозять. 120-ті міни, снаряди, Гради — багато чого прилітало.

Страшно, але варіантів немає. Розумієш, що треба прогодувати сім’ю та взагалі людей, бо в тебе хліб, — говорить Олексій.

Він додає, що зараз врожаю зернових культур по Херсонській області майже немає. А зимових культур в окупації дуже мало насадили. Крім цього, добрива сильно зросли у ціні. 

Фермер каже, що перед повномасштабним вторгненням був постійно у роботі, не було навіть часу подивитися новини по телевізору, дізнавався про все з соціальних мереж. А вночі 24 лютого, близько 03:00 Олексій з дружиною виїхали з Широкої Балки до Миколаєва. Але причиною тоді ще були не обстріли. Вони поїхали по добрива. Вже в дорозі почули вибухи.

— Жінка запитала, що це. Сказав, можливо, хтось салюти пускає. Хоча розумів, що це, але ще не вірилося. У стороні Чонгару небо світилося, все горіло. 

Ми приїхали в Миколаїв близько 05:00, забрали добрива, а перед нами був аеродром Кульбакіно. Усі прильоти були у нас на очах.

Ми зрозуміли, що відбувається та понеслися додому до родини, щоб думати, що робити далі, — згадує чоловік.

Окупація Широкої Балки

Коли поверталися, по трасі вже була колона з машин до самого Херсона. По приїзду додому, родина Олексія зібралася у його матері, адже в неї був хороший підвал.

— Два тижні ми жили там. У мене була вагітна дружина, у брата — двоє дітей, одна — зовсім маленька. Перший день там просиділи з братами й вирішили, що треба щось робити.

Ми не могли сидіти на місці. Звернулися до військкомату, а там бригаду вже набрали, це були ті хлопці, що полягли у Херсоні у Бузковому парку. В основному набирали тих, хто мав бойовий досвід, а потім дивилися на таких як ми, — розповідає Олексій.

Читати на тему

Навіть руїни не збираюсь віддавати росіянам! Історія військового, що брав участь у боях у Бузковому парку Херсона

Військовий розповів про перші дні окупації Херсона та бої у місті.

Говорить, що не думав, що в Широку Балку зайдуть росіяни, адже ОТГ розташована ніби у кишеньці.

— Росіяни постійно нас обходили. Коли вони зайшли в Херсон, ми уже готувалися. Бачили їх постійно з тими людьми, які були у так званому Русі опору. Підіймали дрони, шукали до останнього, поки перші п’ять одиниць не зайшли в село, — ділиться фермер. Каже, що окупанти схитрили й зайшли з боку Миколаєва.

Тоді зрозуміли, що треба вивозити родину. Вдома залишилися Олексій, старший брат, мати та бабуся з дідусем.

Чоловік розповідає, коли російські військові заходили у Широку Балку, у людей був страх. Жителі вже бачили по телевізору, що відбувалося у Каховці, Херсоні та інших містах. 

— Перший тиждень окупанти заходили по адресах, хтось їм це розповідав. Адже є такі повороти, що навіть місцеві не знають і проїжджають їх, а росіяни відразу заїхали. Ймовірно, хтось показав, — говорить він.

Каже, що росіяни шукали учасників АТО, тих, хто має зв’язки з ЗСУ, людей, які були їм поперек горла. Потім вони раз на тиждень проводили обхід кожної вулиці та кожного двору.

Так продовжувалося упродовж усієї окупації, рідко траплялося, що обходи були раз на два тижні. Шукали будь-що, до чого можна було причепитися, навіть до чашки з прапором України. 

— У нашому селі майже всі розмовляють суржиком. Окупанти просто не розуміли, що ми їм кажемо. Мій брат взагалі російською мовою не говорить, коли нас забирали, просили мене бути перекладачем. Окупанти кричали, що ми гвалтуємо їхню російську мову своїми словами, — розповідає Олексій.

Читати на тему

Вчотирьох проти колони росіян! Як партизани з Херсонщини чинили відчайдушний опір окупантам

У перший день війни на Херсонщині четверо чоловіків з мисливською зброєю в руках вирішили протистояти окупації. Що з цього вийшло та які результати відчайдушного опору.

Про початок партизанської діяльності

Олексій займався партизанською діяльністю від початку окупації Широкої Балки. Навіть ще раніше вистежував російських військових. Каже, що задум зібрати компанію людей, яка слідкувала б за порядком, з’явилася на початку повномасштабного вторгнення.

Були ті, хто грабував магазини, адже не було ніякої влади, люди жалілися на крадіжки. Тому таке стеження за порядком було першою метою. Зібралося 20 небайдужих хлопців, згодом залишилося десятеро тих, хто передавав інформацію про окупантів. Адже половина під час окупації приєдналася до українського війська.

Як проводилася розвідка

Олексій каже, що місцеві знають кожне поле, ямку та пагорб. Хлопці підіймали дрон, бачили росіян, робили їхнє фото, щоб були докази. Бо спершу треба було доводити, що окупанти дійсно є у тій місцевості, згодом хлопцям почали вірити лише по координатах.

— Відмічали точно, звідки й куди окупанти стоять, малювали, на яку відстань вони розтягнулися в довжину та ширину. Малювали, де стоять Гради й САУ, а потім дивилися, як по них відпрацьовують, — ділиться він.

Додає, що спочатку передавили інформацію через знайомих, у кого вони були у Збройних силах. Потім, коли кілька разів відпрацювали, розуміли, кому треба відправляти, щоб швидше доходила інформація. Згодом передавали дані через канал Николаевский Ванек.

Історії з розвідки, ніби з фільму

У групи так званої розвідки було два дрони, один літав на 3 км, інший — на 9 км. 

— Коли запускали той, що на 9 км, відтягувалися якомога далі. Нам треба було побачити здалеку, де вони стоять, а не зависнути над ними. Близько не підтягувалися, адже не хотіли наражатися на небезпеку. 

Були випадки, коли четверо хлопців поїхали на вечірню розвідку й наткнулися на ворожу колону. Хлопці їхали на авто, зупинилися та побачили закритий танк, хотіли його забрати, але не вийшло. Залишили його та пішли, а потім почули, як реве техніка.

Заховалися у канал, коли визирнули побачили, що там до 50 одиниць техніки. Машину росіяни зрівняли з землею. Після окупації ми поїхали на те місце, щоб хоча б забрати номера машини. Хлопці залізли в трубу, сиділи до останнього. Дзвонили нам і казали, що дадуть точку, щоб туди били навіть пори те, що вони там. Утім, вони по трубі й каналах виповзли. А наші військові відпрацювали тоді добре: і танки, і БТРи, і БМП.

Іншого разу я йшов зі своїми братами, хотіли забрати два КамАЗи, які були завантаженні БК. Дронами подивилися, навколо наче нікого не було.

Коли дійшли до них 200 м, росіяни почали вилазити з посадки, як комахи.

Ми не знали, що робити. Додзвонилися дядьку, він так швидко по нас приїхав, що окупанти навіть не встигли зреагувати. Ми вискочили з посадки, сіли в машину й втекли, — ділиться історіями Олексій.

Читати на тему

Історія, варта шпигунського фільму: як 64-річний рибалка партизанив у Херсоні

Розповідаємо про партизанський рух у Херсоні та його діяльність.

Окупанти затримували вісім разів

Окупанти затримували Олексія з товаришами вісім разів. Але всі ці рази він тримався та не видавав росіянам жодної інформації. Першого разу затримання сталося вже на третій день окупації. Тоді російський Тигр заїхав на подвір’я, росіяни влаштували обшуки будинку й забрали Олексія з братом до Херсона.

— Казали, що ми — нацисти, запитували, де зброя. Вони стверджували, що ми зберігаємо зброю.

Причепилися до того, що у нас лежали рації для роботи. Казали, що ми зв’язуємося з авіацією. Ми їм пропонували перевірити, на яку відстань працюють рації. Але вони стояли на своєму.

Товкли нас, але так, як не було доказів для того, щоб нас тримати далі, відпустили. Нас тримали недовго, але багато разів, — ділиться Олексій.

За його словами, під час першого затримання їх забрали зранку, а о 18:00 вже відпустили. 

— Викинули у Херсоні з зав’язаними очима, сказали, що через 100 м можемо зняти пов’язки. У місті вже була комендантська година, ми не встигали додому, нас забрав знайомий. А коли поверталися, на кожному блокпості була своя “пригода”. Лише на одному помітили сліди від наручників і відпустили, бо знали, що вчора везли у Херсон. А на інших просто знущалися, — наголошує він.

Про те, як окупанти вирішують затримувати когось, Олексій говорить так: росіяни знаходять людину, з якої можуть щось вибити, а вона каже, що й про кого знає. 

— Деякі люди дещо по-своєму усе інтерпретують. Вони не розуміли, що в селі ходила так звана дружина, яка слідкувала за порядком у селищі, вони називали це теробороною.

А для окупантів тероборона — це серйозно. Вони знали про військових тероборони з боїв у Бузковому парку у Херсоні. 

Також ситуація з затриманнями полягала у тому, що групи окупантів мінялися раз у два тижні. Приїздила нова група росгвардії, кожна по-своєму допитувала. Вони не контактували один з одним зовсім. Могли забрати навіть, якщо ти вчора уже був на допитах. 

В одній з груп було дуже багато казахів, вони буль лояльнішими. У них було розуміння, хто така мама. Коли матір падала на коліна й благала, щоб більше не забирали дітей, адже вона не витримає, вони її підіймали, давали ліки, говорили, що все буде добре, якщо вони не винні, то повернуться, — розповідає фермер.

А також додає, що матерям було найважче. 

В окупації в усі ці неприємні моменти найважче було мамі. Всім матерям, які через це пройшли, низький уклін.

— Я, як тато, зараз їх розумію. Тому що це треба бути справжньою героїнею, щоб перетерпіти всі ті жахи, що вони бачили. Як їхніх дітей забирають і катують у них на очах. А найтяжче тим, в яких вбивають на очах все їхнє життя.

Людям потрібно розповісти ці жахи, що перетерпіли матері. Нам це простіше переносити, швидко забувається, а вони ніколи не забудуть, — акцентує Олексій.

Чоловік розповідає, що у сусідньому Станіславі окупанти були жорстокішими, там спеціально для допитів вони облаштували бібліотеку, яка розташовувалася поблизу школи. 

— Підвішували людей за руки, били усім, чим хочеш. Мені пощастило — це мене оминуло, а брат пережив це. Одного разу його зранку забрали й завезли туди. Підвішували за руки, дві години висів, відрізали мотузку, він падав під батарею, його допитували. Якщо щось не так, розповідав, то били столом. Йому дуже важко було, ще й досі не може забути тих катувань. Але розумієш, що у деяких людей було набагато гірше, — каже Олексій.

Додає, що у багатьох хлопців почалися проблеми зі здоров’ям, адже, коли їх забирали, вони днями могли бути без їжі та води.

За словами Олексія, росіяни не приховували своєї діяльності. Вони могли бити людину до певного моменту, потім змушували на відео казати якісь фальшиві зізнання й відпускали. Але відпускали лише за умови запису  цих зізнань на відео.

Читати на тему

Катували електрошокером за кожне українське слово! Історія про російський полон очима 70-річного блогера

“Сидів би вічно, якби 7 вересня не звільнили Балаклію”, — роздумує Анатолій.

Не дійшли до українських військових майже 1 км

20 вересня 2022 року Олексій з братом вирішили прориватися на неокуповану територію України. Окупанти “розкололи” одного чоловіка, який багато розповів про їхню діяльність. Тому брати зрозуміли, що залишатися не можна. Тоді пішли до знайомої, там зібрали сумку, переночували та попередили наших бійців, що йтимуть два цивільних чоловіки без зброї. 

— Нас вели, ми постійно були на зв’язку. Номер людини, з якою зідзвонювався, підписав як “таксист Саша”. З собою взяли документи, трішки грошей. Все, що у сумці було, по дорозі викинули. Десь 15 км пройшли. Я розумів, куди нам вночі йти, хлопці (українські військові — ред.) також передавали, якою саме дорогою нам іти, і якщо пройти певним шляхом, вони нас зустрінуть.

Ми не дійшли до хлопців буквально 1 км. Вони наглядали за нами за допомогою дрона. За три години до того, як ми були там, на одному спостережному пункті було порожньо. Там тиждень нікого не було.

Ми підповзли за 10 м до СП, дуже близько. Окупанти вилізли з бліндажа.

Перший раз вистрілили й наказали лежати, я до останнього думав, що це наші, навіть коли ногу прострелили. Вони попереджали, що приймуть жорстко. Я думав, приймайте, як хочете, аби я потрапив до родини, до доньки, яку від народження не бачив, — зізнається Олексій.

Один з росіян вистрілив йому в ногу в упор, куля пробила не стопу, вона зрикошетила від однієї кістки й пробила малу гомілкову. Окупанти затягнули братів у бліндаж, де вони намагалися пояснити, що є простими цивільними й хочуть вийти з Широкої Балки, бо пропускний пункт уже не працював.

Росіяни перевіряли телефон, який потім, звісно, залишили собі. Запитували, що це за таксист Саша. Олексій з братом дорогою вигадал історію. Тому чоловік сказав, що це таксист, який мав би забрати їх та відвезти додому.

Окупанти намагалися надати Олексію першу допомогу, але виходило це погано. Він сам казав їм, як треба перемотати ногу і що треба принести дощечки, щоб її зафіксувати. Потім чоловіків затягнули глибше в окоп.

— Прийшов, напевно, один ДНРівець, бо сказав: “Я на щирій українській також можу розмовлять. Але я Україну не люблю”. Брата тримали на позиції до 06:00, мене тримали, напевно, десь годинку. Я починав втрачати свідомість, бо втратив багато крові. Мене кинули в КамАЗ, відвезли знову у Широку Балку, закинули у медпункт перев’язали, поставили крапельницю й відправили в Херсон. 

Але коли нас притягнули на російські позиції, я не бачив брата, лише чув. Окупанти вистрілили, потім один підійшов і сказав: “Я пристрелив твого брата, він вже нічого не зможе сказати. Давай ти розказуй”.

Я чую, що брат говорить, але вдаю, що горюю. Стою на своєму. Росіянин зрозумів, що я не повірив. Пішов, встрілив ще раз і каже, що цього разу точно брата пристрелив. Я знову вдаю, що в горі. Так було тричі, але в росіянина нічого не вийшло. 

Потім уже брат розповідав, що його відвели в сторону та прив’язали до дерева. Я до останнього не знав, де він, поки до лікарні не приїхала тітка й не сказала, що брат прийшов додому, але весь побитий. Окупанти навіть пробували різати йому пальці, — згадує Олексій.

Читати на тему

Тричі брали у полон, катували та забивали людей на очах! Моторошні спогади полоненої з Херсонщини

Історія жінки з Херсонщини, яка, попри полон, утрималася від співпраці з росіянами.

Про “лікування” у Херсоні

Олексій близько місяця був у лікарні Херсона, де йому як-небудь надавали медичну допомогу. Навіть лікар йому казав, що треба виїжджати на неокуповану Україну та нормально лікуватися.

— Мені зробили дві виписки. Одну російською — лікар написав там “осколкове поранення”. А  другу — українською мовою, де лікар детально розписав усе, як було. Коли мати приїхала в лікарню, я їй віддав цю виписку, вона її забрала додому й заховала.

Російська довідка була, щоб я міг на блокпостах її показати. Але дорога на неокуповану Україну була лише через Крим, я так їхати не хотів, тому повернувся в село. Воно було ще окуповане, — говорить він.

Як жила Широка Балка під час окупації

Олексій говорить, що спершу люди боялися. А потім вже виходили на вулиці. 

— Зазвичай люди похилого віку, які не переносили окупантів на дух, приходили й казали, що і де вони бачили. Був один унікальний. Сідав у мотоблок і їхав у поле косити траву, заїжджав у такі місця, де ніхто не добирався. Він же старенький. Казав окупантам, що він не знав, що вони там десь стоять. А насправді їздив, щоб дізнатися, де є окупанти.

Їздив не туди, де постійні бої, а туди, де була артилерія, БК тощо. Дізнавався, приїжджав та давав інформацію, а коли відпрацьовували по них, їздив перевіряти. Люди похилого віку казали, що вони своє віджили, а зараз допомагатимуть, чим можуть, — ділиться історією дідуся фермер.

Про деокупацію каже, що люди не могли повірити, що українські військові вже звільняють території. Першими наші бійці зайшли до Станіслава, люди їх там бачили та вірили у це. А у Широкій Балці ще не було військових. Люди їхали до Станіслава, щоб у цьому переконатися. А коли все-таки повірили у це, сильно раділи. Зустрічали їх зі сльозами, діставали українські прапори та намагалися допомогти чимось та пригостити.

Читати на тему

Під загрозою смерті все одно допомагали ЗСУ — історія про біль окупації та катувань після звільнення села на Херсонщині

Люди розповіли, як жили в Хрещенівці Херсонської області під окупацією.

Про нагороду та що вважає найціннішим

За свою діяльність Олексій Чечин отримав орден За заслуги ІІІ ступеня. Треба сказати, що сталося це дуже неочікувано.

— Одного дня мені просто подзвонив генерал і сказав, що скоро за мною приїде машина, і я поїду отримувати медаль. А номер водія він мені надішле. Коли ми приїхали, усі, хто там був, казали, що у них така сама ситуація, для них це теж було несподівано, — згадує Олексій.

Також він розповідає, що на другий день деокупації Широкої Балки приїхав Дмитро Марченко. Він подякував усім хлопцям та забрав Олексія на лікування до Миколаєва. Там він перебував під контролем Марченка та Віталія Кіма до останньої операції. Тоді ж вперше поїхав на зустріч з дружиною та донечкою, яку не бачив з народження. Хоча лікар і забороняв їхати.

— Коли я її побачив, дивився на неї, як на себе. Копія тата. Сльози були. Тяжко було їхати, лише приїхав, взяв на руки, півгодини минуло, а вже треба їхати назад, — ділиться він. Зараз уся родина разом у Широкій Балці.

— Найцінніше для мене те, що я вніс хоч якусь частинку в нашу перемогу та деокупацію. Мені багато хто дякує за те, що я зробив. А я їм відповідаю, що у той момент, коли я це робив, думав про свою дочку. Бо хотів, щоб дружина й донька були в себе вдома, — зізнається він.

Звернення до тих, хто в окупації

Олексій говорить, що добре розуміє людей, які перебувають в окупації. 

— Це важко, але все одно буде деокупація. Якщо ти щирий українець чи українка і хочеш бути під нашим українським стягом, треба чекати та робити усе, щоб це сталося. Усі території дочекаються деокупації, все буде Україна, — стверджує Олексій Чечин.

---

На окупованій Херсонщині та у самому Херсоні було багато партизанів, які боролися проти окупантів. Раніше ми розповідали історію херсонського партизана про підпільний рух в окупації.

Головне фото: Українська правда

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.