Полонені волонтери: болючі історії сімей, чиїх родичів забрали окупанти

Вона пройшла фільтрацію, а її син з друзями з Дніпра – ні. Маріупольці вирушили, аби допомогти виїхати людям з рідного міста – та потрапили у полон окупантів. Це історії волонтерів, які годували та евакуювали людей з Маріуполя, і тепер їх звинувачують у тероризмі… в ОРДЛО.

Вже майже два місяці українські родини, не можуть витягнути з полону окупантів понад півсотні волонтерів. Людей ще у березні затримали у Маріуполі.

Без пояснень та під конвоєм із зав’язаними очима та руками окупанти їх доправили на допити до Донецька. А звідтіля – до однієї з колоній в Оленівці.

Відомо, що волонтерів тримають у тісних камерах та змусили підписати чисті папери про повторні затримання. А з деякими людьми зв’язок зник. Родичі викрадених людей написали заяви до поліції та гуртуються, аби добиватися визволення незаконно затриманих рідних.

45-річна дніпрянка Юлія Засадна разом із 29-річним сином Олегом займалася волонтерством. З Маріуполя бусам евакуйовували людей. Одного разу навіть лежачу стареньку. А ще відвозили у місто гуманітарку. Втім, останнього разу їхній гуманітарний рейс закінчився полоном в окупантів.

– 28-го березня ми взяли 200 буханок хліба і всю гуманітарку, яку нам відвантажили, і кількома бусами поїхали туди. Я була на легковій машині, а хлопці – троє – на бусах. Але цього разу нас не хотіли одразу пускати до Маріуполя – на першому ж блокпості, розповідає Юлія.

Жінка каже, тоді усім довелося розвертатися та їхати у сусіднє селище Нікольське – до комендатури росіян, аби попросити дозволу. Там волонтерам відповіли, що ті погано просили. Порадили повернутися на блокпост та більш ввічливо озвучити своє прохання проїхати до міста.

Зрештою, в обід волонтерів таки пропустили. До Маріуполя поїхали хлопці, а от Юлію син попросив лишитися на виїзді. Бо саме у ці дні у місті тривали запеклі вуличні бої. Хлопці мали їхати у район Металургійного комбінату імені Ілліча, а там було небезпечно.

Мій син разом з хлопцями поїхав у гарячу точку. Я його чекала і дуже переживала. Думала, якщо він до вечора не виїде – піду пішки шукати його сама.

– Але десь о пів на сьому я його таки побачила. Втім, сина Олега разом з двома друзями вивозили під конвоєм озброєні люди. Машини рухалися у напрямку комендатури, що в Нікольському. Мені нічого не залишалося, як поїхати слідом за ними, — згадує той вечір 28-го березня мама волонтера.

Читати на тему

Моторошна правда про окупацію Маріуполя очима дитини — щоденник війни дев’ятирічного хлопчика

Хлопчик з Маріуполя мимоволі уславився на увесь світ, написавши лише кілька сторінок у пересічному блокноті. Читай його історію.

Така нахабність жінки не сподобалася окупантам. Її теж завели до комендатури й відтоді полонили всю волонтерську команду.

– Ми щойно туди зайшли – одразу руки за голову, за спину, ноги на ширину плечей, обличчям до стінки. Отак поставили нас усіх. Почали нас усіх ображати.

Як вони там говорили, що я у них снайперка та ватажок. Гидоту почали говорити й одразу нас закрили у камеру їхню. Усіх!

Дніпровські волонтери добу просиділи у камері. Надвечір наступного дня усіх повезли в інше селище – Старобешеве. Як арештантів! Окупанти руки людям зв’язали, замотали обличчя. Тоді почали говорити щось про фільтрацію, але, як каже Юлія, тоді ніхто не розумів, що це таке.

У Старобешевому Юлію з хлопцями розвели по різних камерах. Жінка каже – в її тісному приміщенні було зо 20 дівчат. За її словами – колишні військові, дружини військових, подруги військових, сестри військових. Також ті дівчата, які переховували у себе українських воїнів.

– Спали ми вчотирьох на так званому ліжку, на підлозі штабелями дівчата спали. Як могли. Годували нас типу “мівіною” на сніданок і вечерю. А вдень давали суп – якусь бовтанку. Ну, день не їж, другий не їж. А потім вже таки починаєш їсти.

У Старобешевому Юлію з хлопцями тримали троє з половиною діб. Далі знову із зав’язаними очима та замотаними скотчем руками повезли у Донецьк – в УБОЗ.

Юлія каже, саме там у всіх арештантів взяли відбитки пальців, пофотографували й з ранку до вечора допитували. Змушували згадати ледь не все своє життя у подробицях. Особливо окупантів цікавило те, що волонтери робили в Маріуполі. Людей не били, але тиснули морально, згадує жінка.

Читати на тему

Тиск чи щирість? Історія чотирирічної Аліси та її мами, яких розлучили російські окупанти

Окупанти, що полонили матір чотирирічної Аліси, змушують жінку вимагати повернення їй дитини.

– Ображали нас, ненавиділи, погрожували. А як дізналися, що ми з Дніпра, то казали, що з Дніпром буде так, як і з Маріуполем. Щоб ми готувалися. Ненависть у них уже 8 років.

А на питання “За що?” – вони казали: “Тому що ви 8 років мовчали!”

У затриманих конфіскували телефони, гроші та ключі від автівок. Та вже пізно ввечері Юлії повідомили – її відпускають. А от сина з друзями – ні. Тамтешній слідчий сказав, що їх переведуть до колонії в Оленівці. Мовляв, місяць там посидять і їх відпустять.

Юлії видали спеціальний документ, що вона пройшла дактилоскопію. То було 2-го квітня. Тоді Юлія востаннє бачила свого сина Олега. Каже, ті обійми не забуде ніколи.

Додому, за словами Юлії, дісталася дивом. У її автівки був не звичайний ключ, а картка. Її не забрали. То ж умовила одного таксиста завезти її знову до комендатури в Нікольському, де і лишила свого легковика. З водієм розплатилася грошима, що лежали в бардачку.

Потім мама ще двічі приїздила у колонію до сина – саме завдяки документу про те, що пройшла фільтрацію. Із сином не бачилася, а просто передавала посилки. Далі, каже, стало вже страшно і дорого. За рейс із Бердянська до Оленівки таксисти брали 300 доларів.

Зараз зв’язку із сином немає. У колонії, за словами Юлії, знаходяться тільки цивільні, котрі хотіли вивезти своїх рідних та допомогти іншим.

– Уже два місяці, як вони тримають мого сина. Я точно знаю, що вони підписували чисті папери про те, що їх начебто випустили й потім знову затримали.

Декотрим хлопцям інкримінують тероризм. Що моєму синові – не знаю. Але умовно, гадаю, як і усім.

В колонії в Оленівці тримають і чоловіка 36-річної Катерини Картмазової. 21-го березня 35-річний Станіслав разом з двома друзями вирушив з Дніпра до Маріуполя, аби розвезти гуманітарну допомогу та спробувати забрати двох мам.

Катерина розповідає, того березневого ранку чоловік дуже хвилювався. Бо то вже була не перша спроба потрапити до Маріуполя. Раніше його з друзями не пропустили на блокпості. Та цього разу чоловікам таки вдалося проїхати, але місію свою вони не змогли виконати.

– Чоловік мав повернутися цього ж дня або ж наступного. Ми чекали, бо розуміли, що там немає зв’язку.

Та коли за тиждень на зв’язок вийшла моя мама і повідомила, що Станіслав до неї не приїжджав – я запанікувала. І зрозуміла – сталося щось погане. 

Далі, за словами Катерини, вона з родичами почала пошуки. У Стаса у Донецьку залишилася двоюрідна сестра. Саме вона і з’ясувала – брат із двома друзями у тамтешньому СІЗО. Тричі йому вдалося передати їжу та речі. Та наступного разу у закладі повідомили – чоловіка вже відправили до колонії в Оленівці.

– Вона поїхала в Оленівку. Там чомусь сказали, що чоловіка немає і він у СІЗО. У СІЗО ж говорять зовсім протилежне. Але хлопці, які були в Оленівці, які там сиділи й вийшли, кажуть, що він там був. Але його перевели. Куди – невідомо.

Де саме нині перебуває чоловік, Катерина не знає. Жінка створила в одному з месенджерів спеціальну групу, де спілкується з такими ж родичами, що чекають на повернення полонених волонтерів. Каже, таких зібралося уже більше 50.

Родичам, котрі шукають своїх рідних на непідконтрольній Україні території, потрібно звертатися до поліції та СБУ. То першочергово, каже радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко.

Він зауважує – цивільних людей в Оленівці тримають у двох колоніях. Їх там мінімум шість тисяч осіб. Усі вони — не військові. Люди просто не пройшли фільтраційні заходи.

За даними чиновника, більшість волонтерів тримають у 120-й колонії, яка менш строга за режимом утримання. Втім те, що вона переповнена – значно погіршує стан українських полонених. 

– Кількість полонених дуже велика. Добре, коли люди знають принаймні, що їх утримують. Тобто при всій прикрості ситуації з волонтерами, насправді є промінь надії, тому що вони принаймні потраплять у списки на обмін, що відомо, хто вони, що вони.

Бо більшість людей, яких там заарештували й утримують, що не пройшли фільтрацію – ми навіть не знаємо, хто це!

За даними чиновників, з обох колоній вдалося вийти лише кільком десяткам людей. І чим більше прізвищ полонених буде відомо – тим легше буде їх визволити. Можливо, завдяки обмінам.

Фото: Ярослав Шейко

Нагадаємо, раніше ми розповідали історію Миколи Куліченка, який пережив російський полон та вижив після того, як отримав кулю в голову.