Вона тікала з тримісячною дитиною на руках з Бучі, а потім з Бородянки — болюча історія українки

Відверта і болюча розмова з 26-річною українкою Оленою Юрчук, яка з трьохмісячною дитиною рятувалась від російських військ з Бучі, а потім — і з Бородянки. Одна велика історія спільного жаху, страху, любові й сили кожного з нас.

24 лютого

Ранок 24 числа почався о 5 годині. У Бучі. Де у своїй квартирі, на своєму ліжку мирно спала я і мій трьохмісячний син. Мені дзвонив чоловік, який був на службі в наряді (він військовий). Вже сам факт такого раннього дзвінка говорив про те, що щось трапилось. 

Звісно ж, напередодні ми, як і всі українці, говорили про запасний план, що робити, якщо почнеться війна. Планували на вихідних зібрати речі першої потреби в машину, підготувати аптечку тощо. Не встигли…

Я взяла слухавку і почула: “Альон, я, мабуть, не приїду додому. Збирай потрошки речі та їдь до мами, почалось.”

Після цього дзвінка я одразу почала панічно читати новини. І тоді вперше почула вибухи (почали бомбити Гостомельський аеродром), а за вікном дуже голосно співали пташки. Я визирнула надвір, стоянка вже була напівпуста, люди збирали речі та масово їхали з кварталу. 

Читати на тему

Один будинок, одна терапевтка та безліч поранених. Історія лікарки з Бучі, що рятувала життя в окупації

Витончена мама трьох дітей та лікарка-терапевтка за професією Ірина Язова й досі не вважає, що зробила щось надзвичайне. Лікувати людей — для неї обов’язок.

З дитиною у Бородянку

Мені подзвонила кума і сказала, що можуть забрати нас із сином машиною з Бучі до Бородянки. 

Я набрала бабусю, яка теж жила у Бучі. Попросила її зібрати усе необхідне і йти до мене, щоб разом поїхати. Тоді ми думали, що у мами в Бородянці буде безпечно…

Склала усі речі для малюсика у похідний рюкзак, собі взяла лише кілька змінних кофтин і одні штани (в них я, власне, ходжу і досі). Забрала ще документи й всі гроші, що ми відкладали із чоловіком.

Пам’ятаю, що напередодні зварила смачний компот. Мені було так шкода його виливати, що я поставила його у холодильник із думками про те, що скоро повернусь, і ми його вип’ємо. Але це скоро досі не настало…

Наскільки мені відомо, у моїй квартирі на 8 поверсі поселились рашистскі снайпери, бо вікна якраз відкривали повний доступ до варшавської траси. Певно, вони й випили мій компот.. шкода, якщо він їх не отруїв..

Дорогою ми бачили справжній апокаліпсис біля заправок, щоб отримати кілька літрів бензину треба було стояти годинами в черзі. Уся варшавська траса від Бучі до самої Бородянки була переповнена автівками.

Бородянка 

На другий день після приїзду в Бородянку я вперше почула звуки стрілянини біля свого містечка. Росія почала наступати з усіх боків. Я лише встигала читати новини про міста, де з’являлись ці сволоти. Ми з колегами почали інформаційну війну і так я трішки себе відволікала. 

На третій день вибухи ставали сильнішими, ближчими, потужнішими. Було дуже страшно, особливо за дитину. Перестали працювати магазини та аптеки.

Нам пощастило жити далеко від центру Бородянки, нас із нею розділяла залізнична дорога. А наш дім був на самому краєчку вулиці, біля поля. Тільки ховатись у тім будинку не було де, а до найближчого бомбосховища ми мали б йти хвилин 20. 

Бабуся згадала про стару хату і льох, який там є. Доволі довго було світло і ми могли опалювати льох конвектором, вмикати там лампи й заряджати телефони.

Пощастило мати в запасі багато картоплі, круп, закруток та воду з криниці. 

Тільки нам не пощастило жити в Бородянці. Опинитись оточеними ворогами, які рухались кілометровими колонами із Білорусі.

На четвертий день я вже не могла спокійно знаходитись вдома, бо загроза потрапити під обстріли ставала все реальнішою.

Ми почали зносити необхідні речі у льох та сиділи у ньому вже майже весь день.

На ніч я також вирішила залишитись. Гриміло весь час, але у сховищі вдалось поспати вперше за ці дні. 

На п’ятий день (в день перших перемовин) ці виродки розстріляли Бородянку, пішли боєм на Макарів та підірвали нафтобазу біля мого будинку.

Я вже знала від місцевих, що заїхали танки із літерою V, що просто стріляли у житлові будинки, будівлі інфраструктури, в мирних жителів.

В цей день я вперше сильно ридала.

Здавалось, що із тією нафтобазою підірвалась моя остання надія на порятунок. 

Ми були оточені колоною російських військ, постійно тривали бої та лунали вибухи й постріли. Тепер ми жили в льосі, а в хату заходили виключно аби поїсти/ щось приготувати/ помити й трошки роздягнути дитину.

Син багато спав, ніби відчував, що треба берегти енергію. За ці дні він був змушений майже постійно бути одягненим, мало дихав свіжим повітрям і лише раз зміг покупатись перед сном… звичні для нього ритуали зникли, а моє життя зламалось.

На шостий день мій розпач досяг апогею. Перший день весни, випав сніг. У нас зникло світло і з’явилась загроза залишитись без зв’язку та тепла. На обрії замайоріла надія на вступ до ЄС та швидке припинення вогню.

Але цього не сталось. Бо замість режиму тиші ми чули авіаудари… потім виявиться, що з цієї миті під завалами будинків у Бородянці будуть живцем поховані сотні людей.

У цей день моєму сину виповнилось 4 місяці. І це була перша (але, на жаль, не остання) така дата, коли його тата не було поряд… 

На сьомий день паніка накривала мене постійно. Я підіймалась з льоху в туалет, бачила цивільні машини, що проїжджали повз і боялась, щоб мене не розстріляли, поки дитина внизу.

Бачила два авто із написом “діти” і замість думки що це когось евакуюють, подумала про те, що це рашисти виманюють дітей, аби потім поставити їх перед колоною. 

Я не могла знаходитись на поверхні взагалі, мене трусило постійно. Під землею було спокійніше, але думки про те, що буде, якщо нас там знайдуть, вже не полишали мене…

Коли кума запропонували вивезти нас із сином з цього пекла, я просто не уявляла собі цю дорогу… А ще, важко було змиритись, що мої не хочуть їхати зі мною.

Тоді я ще не знала, що лишити їх вдома буде найбільшою помилкою мого життя.

Читати на тему

Мешканець Бородянки зняв на відео наслідки дій російських “визволителів”

Багатоповерхівки та центральна площа Бородянки знищені вщент. Такі наслідки дій російських загарбників.

Дорога з пекла

Дяка Богу, що життя подарувало мені таких людей навколо. Ще один кум зміг приїхати по нас із дитиною, в останній день перед повною блокадою Бородянки. 

Ми їхали через переїзд, на якому вже наступного дня росіяни поставили блок-пост, вивісили свій прапор і розстріляли хлопця нашої знайомої. Хлопець просто їхав до своєї коханої. Постріл, ще один — і він мертвий. Не доїхав. А росіянин в слухавку просто сказав: “Мне жаль.”

Мене забрали в Тетерів, де я пробула ще кілька днів. Перший день за час війни я трошки заспокоїлась, видихнула.

Моя дитина спала в ліжечку, а не на піддонах у холодному льосі, дихала зволоженим повітрям, а не сирим, і гралась голяка у теплому домі разом із моїм похресником. 

Але так було недовго. Вже 4 березня ми лишились без зв’язку, часто зникало світло, в сусідньому селі гатили з градів. Я знову почала боятись. І знаєте, найважче у цьому всьому знову переживати ті самі емоції у місці, де ти ніби мав би бути у безпеці. Розуміти, що ти ніби втік, але війна знову прийшла по тебе. Втретє.

На той момент з Тетерева лишалась лише одна дорога, якою можна було виїхати. Лише один міст, інші були вже підірвані. Тому зранку, 5 березня, ми взяли дітей, сіли в машину і виїхали до кордону із Польщею.

Знову дорога

Тоді я вперше побачила блокпости, наших військових і тероборону. 

Я побачила, хто і як боронить наші землі, я їхала і плакала. Пригортала до себе сина і весь час думала, чи варто вийти десь раніше. Може, Рівне, а, може, Львів. Я дуже боялась і не хотіла їхати за кордон. У той момент мені здавалось, що я зрадила свою країну. 

Ми були в дорозі дві доби. Блокпости, складна дорога, черги на кордоні, купа пересадок в Польщі, щоб дістатись Кракова. Щоб догодувати малого сумішшю, я просила у хлопців на блокпостах окріп, вони з радістю ділились.

Дем‘янко весь цей час був у мене на руках. Коли мене потім спитали: а як же ти ходила в туалет, із ним? Я усвідомила, що не ходила… Один раз за дві доби, коли ми зупинились на заправці, я змогла його лишити в авто і вийти. 

У Польщі

Польща — то любов. 

Мені допомагали всі та всюди. На кордоні: даючи їжу, воду, гарячий чай, проводжаючи на автобус, складаючи візочок, ділячись бутербродом. 

На залізничних станціях: годуючи гарячою зупкою, огортаючи пледом, даючи свою машину, аби я погодувала дитину, розважаючи мого сина, поки я відпочивала.

 У містах і домівках: створюючи комфортні умови для життя, даючи свій одяг, купуючи новий, готуючи смачний обід або вечерю, запрошуючи на концерт на честь України, обіймаючи міцно зі словами “Ми з тобою!”. 

На днях власниця будинку, де я живу, купила мені в кімнату соняшник. Щоб він мені світив тут і нагадував Батьківщину.

Польща стала моїм спасінням. І фізично, і трошки морально. На усіх вулицях міст майорять українські прапори. На вітринах магазинів, на зупинках громадського транспорту, на вікнах житлових будинків безліч плакатів на підтримку України та тих, хто звідти приїхав. 

“Усім серцем із вами” — говорив мені плакат на трамвайній зупинці, раптові знайомі, продавці у магазинах, “Дякую, я відчуваю” — щоразу відповідала я полякам.

У Кракові я постійно ходила на акції, де ми просили НАТО закрити небо і розповідали про те, що коїться в Україні. 

А одного разу подруга написала, що у Варшаві буде марш матерів. І я поїхала. 18 березня я взяла сина, квиток і поїхала з Кракова у Варшаву. Просто для того, щоб відчувати, що я роблю щось корисне. 

Марш був у той самий день, коли у Львові виставили 109 дитячих візочків на пам’ять про вбитих рашистами дітей.

Тоді за весь час війни я плакала втретє. Дітки з прапорами на щічках та плакатами в руках “Я хочу додому, до тата”, дорослі зі сльозами на очах. А потім ще й інтерв’ю польському радіо. І я не витримала. Розревлась. До цього у мене не було навіть сил так проявляти емоції.

Що допомагало триматися

Мені здавалось, що я зрадниця. Враховуючи те, що я офіцер запасу і могла б піти на службу (саме для таких випадків я й отримувала звання)… Я думала, що це неправильно — лишати країну, рідних і чоловіка. Що я не впораюсь. Що я собі не пробачу. 

Пробачила. Подруги переконали, що я маю немовля на руках і це — мій фронт. Фронт, який я мала боронити, мала рятувати. Сидячи із ним у льосі, я б нічим не допомогла. 

Як мінімум, лише б заважала чоловіку робити його роботу, змушуючи постійно за нас переживати. Як максимум, наражала б на небезпеку новонародженого. 

Зараз, читаючи новини про смерті діток, я розумію, що не змогла б жити далі, якби із Дем‘яном щось трапилось.

Що було найважче з дитинкою

Найважче виявилось бути із сином наодинці 24/7, без підтримки, без допомоги, без чоловіка. Не те щоб я не любила свою дитину, ні. Просто я фізично і морально не могла витримати стільки самостійності й стільки турботи, яку мала б дати йому. 

Бо мені самій хотілося пригорнутись до мами й заплакати. А я мусила бути сильною для нього. 

Я лишилась сам на сам із дитиною у чужій країні.

• Сам на сам із його істериками.
• Сам на сам із його хворобами. 
• Сам на сам із відповідальністю за нього.

Рідні в Бородянці

Мама, вітчим, мій брат і моя бабуся лишились у Бородянці. 36 днів окупації — це те, що їм довелось пережити. 

Відсутність електроенергії, зв’язку, доступу до інформації. Постійні бої, авіаудари по місту, рейди росіян до нас додому. 

Їм доводилось ховати телефони у пилососі, аби росіяни їх не знайшли та не вилучили. 

Їм треба було вилазити на залізничний міст, аби годинами намагатись зловити хоч якийсь зв’язок і сказати нам два заповітних слова “Ми живі”. 

Самі того не знаючи, (бо ніхто ніколи не міг навіть уявити такого сценарію) ми наразили свою сім’ю на небезпеку. 

Мій брат, чоловік і я лишили безліч своїх військових речей із розпізнавальними знаками ЗСУ у мами вдома… важко навіть уявити, в які місця і як мама встигала заховати усі ці речі, щоб їх не знайшли при черговому рейді російські солдати. 

Після деокупації Бородянки мій брат зміг вивезти мою сім’ю із того пекла. 

Третього квітня я вперше змогла поговорити із мамою більше, ніж одну хвилину. Я вперше змогла показати їй онука і сказати, як сильно я її люблю.  

Який стан зараз

Після новини про те, що моя родина у безпеці, я ніби розквітла знов. Маленька частинка моєї душі відродилась. Хоча весь місяць війни живою я була лише зовні. 

Коли я приїхала до Кракова, я довго не могла звикнути, що звуки за вікном  — то побутові звуки нормального життя. Я боялась кожної машини, кожного стуку або звуку схожого на вибух. 

З часом я поборола цей страх. Але напевне більше ніколи не зможу спокійно слухати, як летить літак… цей страх залишиться зі мною надовго. 

Мрії. Думки.

Мрію лише про повернення додому.

Додому, де обійму чоловіка і маму. Де вчергове сміятимусь із зачіски молодшого брата і жалітимусь старшому, якщо мене хтось образить. 

Додому, де зможу вийти із подругами на каву і довго-довго не замовкати. 

Додому, де зможу погратись із собакою, та подивитись, як квітнуть мамині тюльпани. 

Додому, де Україна вільна, незалежна, сильна. Де у ній щасливі ми живемо своє просте, але таке неймовірне життя…

Раніше ми писали також історію життя в окупованій Бородянці очима матері Олени.