“Сестра з Підмосков’я не повірила, що нас обстріляли”: як живуть прикордонні села Сумщини та Чернігівщини та що змінилося після війни

Останні кілька кілометрів до Сеньківки на Чернігівщині військові просять нас проїхати якомога швидше. Дорога небезпечна. Росіяни бачать, хто їде. “Є ділянка особливо небезпечна, вони вже пристрілялися і легко влучать у ціль”, — каже наш супроводжувач, військовий з OK Північ, і радить надягнути шоломи.

Коли знімальна група буде у центрі села, ворожий дрон поруч з нашим авто скине вибухівку. Як наслідок — вибите вікно і пробиті двері. 

До останнього вірили, що по той бік кордону — друзі

Сеньківка — село унікальне, розташоване на кордоні одразу трьох держав. Тут зовсім поруч і Росія, і Білорусь. На пункті пропуску навіть встановили знак — три сестри. Кафе Три сестри, прикрашене трьома прапорами,  приймало відвідувачів, аж доки через кордон не пішли ворожі танки. А місцеві вірили, що по обидва боки — друзі. 

Ми кілька хвилин їдемо абсолютно порожніми вулиця, доки зустрічаємо Володимира. Чоловік несе воду додому, живе сам. 

“Нас обстрілювали з Градів, вікна вилетіли, хвіртка” (на кордоні розмовляють суржиком — суміш української, російської та білоруської). Ми знайшли у мережі коментар Володимира для місцевого каналу буквально за місяць до війни. Він у напад не вірив, вірив у дружбу трьох держав.

Зранку 24 лютого зі сторони, де, як він вважав, живуть друзі, прилетіли Гради. Чоловік показує побиті вікна його оселі.

— Затягнув плівкою, на осінь треба буде оновити. У мене плівка є, скла немає, не вставлятиму. Я не чекав, як так: дружно жили. Але що вже сталося, те сталося. Я вирішив не виїжджати — мені нікуди.

Неподалік у полі порається ще один місцевий житель, теж Володимир. Має невелике господарство — старенький кінь Орлик пасеться на полі, що виходить на сам кордон. “От звідти переважно стріляють”, — там, куди показує Володимир, видніється блакитно-білий прикордонний знак.

Раніше у нас із сусідами були зв’язки. А тепер все, все закрито, ніяких взаємин не буде.

Як і у всіх прикордонних селах, тут були міцні родинні взаємини з сусідніми державами. На одній із вулиць зустрічаємо Тамару — тут живе разом з чоловіком-пенсіонером. Говорить швидко, у її мові особливо яскраво відчувається місцевий акцент.

Наша знімальна група спілкувалася з жінкою торік, коли робила сюжет про брязкання зброєю на кордоні. Тоді вона теж запевняла нас, що війна неможлива.

Складно повірити, що стрілятимуть із краю, де народився.

— Я сама з Росії родом, з Брянщини, але сюди заміж вийшла, 38 років тут прожила. А себе вважаю українкою — тут виросли діти й внуки.

Тепер Тамара ті самі слова промовляє зі сльозами. Хата в жінки — добротна, а подвір’я засаджене квітами. Попри війну не закинула господарство, хоч і її дім зачепило.

— Побило вікна, дах. Мою корівку вбило. Ось тут стояла, наша годувальниця була. Плануємо виїхати в сусіднє село, де у нас теж хата є — лиш картоплю викопаємо. 

Найбільша трагедія, каже Тамара, що родичі в Росії у її біду не вірять. “Сестра у Підмосков’ї живе, не вірить і вже не дзвонить”.

Коли ми спілкуємося з Тамарою, лунають кілька вибухів. Жінка знову плаче, а її чоловік, прислухаючись, до звуків, робить висновок: полетіло на Хрінівку.

Читати на тему

Діти вже знають звуки “прильотів” напам’ять та вміють їх розрізняти! Ситуація в Нікополі сьогодні

Розповідаємо про ситуацію у Нікополі сьогодні, 28 вересня.

За нашою розмовою звіддаля довго спостерігає Анатолій. Літній чоловік, тут теж усе життя прожив. Ми з ним спілкувалися і два роки тому, і у 2014. Ось що він розповідав тоді про сусідів, росіян та білорусів: “Туди ж, як приїдеш, так люди гостинні, напоять, нагодують, як заблукаєш, то додому заведуть”.

Він повторив майже ті самі слова, коли ми зустрічалися торік. Тепер він про війну говорить неохоче: політики самі розберуться, у всьому винні політики.

— Ви раніше казали, що люди тут дуже пов’язані з Росією?

— Ну, як пов’язані, у нас тут родинні зв’язки. Той туди одружився, той сюди, тут мови змішані.

— Ви самі від війни постраждали?

— Постраждав, усе побито. Моя дочка з хати гола вискакувала. 

— Родичі у Росії знають? 

— Зв’язку немає. Не спілкуємося. У перший день жінка дзвонила, то вони не повірили. Вона каже: у нас усю вулицю розбило, а родичі не вірять: казали, що не може такого бути.

Поруч із хатою Тамари — зруйнована сусідська. Крізь дірку у стіні проглядається білена сільська піч. Село і до війни було малозаселене. Чи виживе тепер, місцеві не знають.

Окупанти очікували, що їх зустрінуть хлібом-сіллю

“Будьте обережні, з доріг не звертайте, щоб не натрапити на міну”, — нам бажають щасливої дороги на останньому блокпості біля села Великий Бобрик на Сумщині. Навігатор веде поганою польовою дорогою — ще гірша вона на в’їзді у село.

Я бувала тут двічі з 2014, і дорога тут та сама. У центрі нас зустрічає староста Лариса Кремезна.

— Є кілька точок, куди ми не можемо потрапити — це пункт пропуску. Надто небезпечно. Кордон ось за тією посадкою, — киває на лісосмугу десь за кілометр.

А потім Лариса просить не показувати в ту сторону руками, бо росіяни все бачать.

Пані Лариса везе нас селом. Розповідає: біди росіяни наробили з водою, зруйнували одну із водонапірних башт. Ось тут у хату Град влучив. Фермерське господарство обстріляли. Техніку побило.

Фермер просить не називати його імені, показує нам відео — уламками посічена техніка. Село не було окуповане, росіяни проходили через нього транзитом.

— Ми ще за днів три чули біля кордону гул. Техніку прогрівали. А ми думали, що то навчання. О четвертій ранку 24-го зрозуміли, що не навчання. Їх дуже багато йшло, колони довжелезні. Зайшли до сільради. А я тоді була в приміщенні, кажу: “Закривайте двері, у нас опалюється”, — розповідає Лариса про свою сміливість.

— Вони пропонували співпрацю: “Зміниться влада, будете працювати”. А я кажу: “Ні, хлопці, я українському народу служу”. Росіяни з того боку казали: “От ми до вас тепер машинами будемо їздити”. Ні, не будете ви до нас їздити.

Хоча родинні зв’язки були тісні, вони ж у нашу школу ходили. І прикордонні російські села говорять українською. 

Поруч із сільрадою — музей Павла Грабовського. Видатний поет тут народився. Надія Скоропад уже багато років очолює цей музей, і, на щастя, все вдалося врятувати, нічого не пошкодило.

Вона веде нас до стенда, який розповідає про спільні святкування у селі.

Ось тут російські бабусі, ось. Я ж сама, до речі, в Росії народилася. Але тут усе життя прожила. Там моя батьківська хата, і знаєте, як боляче стало — те, що мало бути мамою, стало мачухою.

— Жителів прикордоння хвилювало те, щоб пункти пропуску працювали, але це тільки тому, що родичі там живуть. Все, що глибше, нас не цікавило. Але тепер все змінилося — ніяких зв’язків.

Коли ми торік відвідували Грабовське, продавчиня у місцевому магазині скаржилася, що через закриті кордони покупців-росіян немає, впали доходи. Окупанти ж заходили у цей магазин і обікрали його. 

Читати на тему

Злочини відтворили похвилинно — ідентифіковано п’ятьох росіян, які розстрілювали цивільні авто в Гостомелі

П’ятьом військовослужбовцям РФ повідомлено про підозру у розстрілі автівок з мирними мешканцями у Гостомелі.

Розділене кордоном навпіл село Рижівка під постійними обстрілами

Напевно, сьогодні туди не можна. Зранку почали стріляти.

Ми вже годину сидимо у кабінеті голови Білопілля Юрія Зарка. Чекаємо, чи не стишиться ворог. Але він з самого ранку гатить по Рижівці. Ми хотіли потрапити саме у Рижівку: село розділене кордоном навпіл. Там навіть одна з хат виходить на дві держави.

Місцева мешканка, пенсіонерка Галина Буділіна, яке живе у тій хаті, була героїнею багатьох матеріалів про прикордоння.

Староста Рижівки Олександр Чех заходить у кабінет розв’язати поточні питання. “Без коментарів”, — відповідає на наше прохання поговорити. І виходить. Ми з ним теж уже спілкувалися — чоловік рік тому говорив про дві проблеми: погані дороги та закритий піший пункт пропуску.

Для місцевих було важливо, щоб він працював, бо по той бік — родичі.

Врешті поїздка скасовується. Ми їдемо у сусіднє село Іскрисківщина. “Ось там кордон, ми їдемо вулицею, яка фактично прострілюється”, — зауважує Олексій Міллер. Центр села спалений майже дотла. Від школи залишилися лише стіни.

— Вона вже рік, як не працювала, але школа — це ж центр села, і ми хотіли її колись відновити. Он майстерня, наші руки й спалені станки. Через дорогу розбите вщент училище. Але люди у селі є, тут залишилася фельдшерка, сюди регулярно приїздять майстри налагоджувати після обстрілів інтернет. 

Ми у вересні святкували день села, на честь звільнення села від нацистських загарбників день вибрали, пам’ятник загиблим у тій війні пошкодило під час російських обстрілів. Я не знаю, чи вже це можна повернути, чи можна це відбудувати. 

Будь-які відносини з Росією — неможливі

64% українців переконані, що відновити дружні відносини з Росією неможливо. Про це свідчать результати дослідження групи Рейтинг за квітень. Ще 22% вважають, що це може статися через 20-30 років.

У липні настрої українців дослідив Київський міжнародний інститут соціології. 79% опитаних вважають, що кордони мають бути закриті. І проти лютого таких людей побільшало на 35%. 89% проти відновлення будь-яких відносин. Ще до повномасштабного вторгнення таких було лише 52%. 

Категоричнішими настрої українців стосовно росіян стають ледь не щодня. А ось чи готові ми на територіальні поступки перед ворогом, можеш дізнатися у нашому матеріалі, та й самому сказати — віддамо ми свої території імперіалістам чи ні?

Підписуйся на наш Telegram та стеж за усіма новинами!