Сьогодні ми боремось за нашу незалежність разом. Усі 44 мільйони пліч-о-пліч — за нашу спільну свободу, за збереження державності та за щасливе майбутнє наших дітей.
Історичні зрушення та небачене об’єднання відбулось цієї холодної зими, яка ще триває у наших серцях. Однак згодом обов’язково настане весна, що ознаменує перемогу світла над темрявою, добра над злом, вільної нації над збіговищем загарбників.
Проте траплялись в історії України часи, коли боротьба за незалежність виглядала радше як рукопашний бій однієї людини з цілою системою окупаційної влади.
Когось із цих борців за свободу ми пам’ятаємо й донині, щоразу за першої потреби цитуючи їхні пророчі слова. Про деяких загарбники намагалися знищити будь-які згадки. Хтось назавжди лишиться невідомим загиблим від руки раба-окупанта, поклавши своє життя за свободу мільйонів.
У День Незалежності України Вікна згадали найбільш видатні фігури борців за свободу, відомих та прихованих, які віддали свої життя, але так і не дочекалися визначного дня в нашій історії.
Доцентка кафедри всесвітньої історії ДНУ імені Олеся Гончара Валерія Лавренко допомогла розібратись, чому деякі історичні діячі були важливі просто своїм існуванням та як своєю діяльністю розбудовували майбутнє України.
Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовість допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою.
Так говорив головний провідник національно-визвольної боротьби 20-го століття Степан Бандера. Зараз саме його ім’я жахає кожного окупанта, який все шукає зустрічі з вічним націоналістом.
Як за життя, так і далеко після смерті Степан Андрійович завжди викликав чимало захоплення та водночас нищівної критики. Ще минулого 2021 року майже половина українців ставилась негативно до радикальних ідей борця за незалежність.
Однак після 24 лютого чимало людей зрозуміли, що за свого життя відчував Степан Бандера та чому так запекло боровся. Використовував усі можливі методи, нищив ворогів, намагався привернути увагу світової спільности до жахів Голодомору та радянського терору на території України.
Навіть тепер завдання розворушити тих, хто ніколи не цікавився українською історією, доволі непросте. Зараз 40-мільйонна армія бореться за свою свободу. Тоді значно меншим військом українські повстанці воювали за майбутнє нації.
Український політик, очільник Організації українських націоналістів та теоретик націоналістичного руху завжди ставав на чолі народу, який прагнув боротись за свою свободу. Як за свого життя, так і після своєї трагічної смерті від рук КДБ.
Зараз Україна переживає таку хвилю, котрій мусимо віддати всі сили, енергію та, як потрібно, то й життя. Тому всі до гурту!
І справді, Симон Петлюра вмів об’єднувати людей. З вигляду непримітний чоловік середнього зросту вмів запалювати серця українців ще століття тому. Не дивно, що певний час саме він очолював Українську державу та зміг створити армію для її захисту від більшовиків.
Навіть після закінчення національно-визвольних змагань продовжував вірити у те, що колись вдасться відновити державність. Тому і зберігав у себе усі клейноди та символи влади, що у 1992 році президент УНР в екзилі Микола Плав’юк зміг передати президенту України.
Як і Степана Бандеру, радянська влада намагалась перетворити постать Симона Петлюри в очах народу на злочинця, а його ім’я прирівняти до образи. Ті, кого пізніше називатимуть петлюрівцями, будуть приречені у кордонах радянської влади.
А так називали усіх, хто вважав, що Україна — це не Росія. Тому й петлюрівцями стала чимала частина українців. Невідомо, чи називали Миколу Лисенка так, коли намагалися знищити його кар’єру та особистість, але саме Симон Петлюра виступив на його захист.
Ніколи не був байдужим як до долі окремих українців, так і всієї нації. Тому й продовжував свою діяльність навіть тоді, коли довелось поїхати далеко від батьківщини у Париж — останнє пристанище революціонера, де його вбили російські спецслужби.
Я вірю і певний, що Україна як держава буде. Може, не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде, — до останнього вірив Симон Петлюра.
Українці мусять безкомпромісно боротися… Свободи ніхто не подарує.
Сучасники називали його людиною виняткового гарту. Водночас радянські спецслужби боялись як самого Романа Шухевича, так і його сина Юрія-Богдана.
Коли батько намагався будувати незалежну українську державу для майбутніх поколінь, його сина з 11 років то намагались заслати у Сибір, то відлучити від батьків, то ув’язнити на кілька десятиліть. Такими методами прагнули боротися з “ворогами народу” та їхніми дітьми.
Пізніше син Романа Шухевича, Юрій-Богдан Шухевич, стане автором та ініціатором закону про правовий статус борців за незалежність України.
Сам Роман Шухевич теж не уникнув ув’язнень та репресій. Та попри усі складнощі встиг створити підпільний парламент ОУН під назвою Українська головна визвольна рада. Її основною метою був початок збройної визвольної боротьби за незалежну Україну.
Насправді ж без міцної та об’єднаної армії було б складно розпочинати бої за свободу свого народу. Це Роман Шухевич добре розумів, тому ультиматумом змусив командирів усіх загонів визнати єдине повстанське командування.
Завдяки цьому вдалось розпочати побудову української армії за зразками регулярних військ, що стало основою визвольної боротьби у подальші десятиліття.
Митець потрібен своєму народові, та й усьому світові, тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації.
Дійсно, Василь Стус був тим митцем, що потрібен українцям у всі часи. Навіть тоді, коли ми й самі того не розуміли. Він плекав українську мову у всіх її проявах, навчав улюбленої справи дітей та прагнув творити для своїх нащадків.
Насправді ж така любов до рідної культури та спроби її збагатити перекривала дихання радянському напівживому організму. Тому й влада намагалася з такими “неприємностями” боротись та відправляти усіх, хто тяжів до свого національного коріння, якомога далі від рідної землі.
Народився на Вінниччині, жив на Донбасі, викладав на Кіровоградщині, навчався у Києві. Його життя завжди було тісно пов’язане з українською землею та боротьбою за її незалежність. Щоправда, війна за неї йшла вже на інформаційному полі.
Василь Стус не соромився різких, але правдивих слів, щоб розбурхати свідомість українського народу. Він прямо закликав повстати проти тиранії в переповненому київському кінотеатрі Україна під час прем’єри фільму Тіні забутих предків.
Так само й у кожному своєму вірші, листі, єдиному слові до читача — поет не лише закладав основи майбутньої української нації борців, але й допомагав пробудити від сну національну свідомість народу.
Громадянин Польщі від народження та українець до останнього подиху. Так би можна було описати коротко неоднозначну фігуру з історії України. Тарас Бульба-Боровець поклав своє життя, щоб боротись за свободу своєї держави.
І робив це будь-якими шляхами, через що навіть мав конфлікти у рідних лавах УПА зі Степаном Бандерою. Проте завжди розділяв ідеологічні розбіжності з особистим ставленням.
Тому після того, як Степана Андрійовича було вбито радянськими службами, Тарас Бульба-Боровець не лише прийшов вшанувати його пам’ять, але й виступив на похороні.
Та найцікавішим у біографії цієї історичної фігури лишається небачений раніше формат існування української держави. Локальне українське державне утворення під назвою Олевська республіка проіснувала всього близько трьох місяців, але мала особливе значення для повстанців.
Звідси розпочнеться визволення України від совітів і всіх її ворогів.
Звичайний чоловік, який аж ніяк не готувався до політичної діяльності та спокійно працював на залізниці. Та лишалося одне “але” — Іван Кобилко завжди мав свідому проукраїнську позицію та прагнення активно допомагати своїй державі.
Коли розпочалась боротьба проти російських більшовиків, почав співпрацю зі штабом армії УНР. Ще трохи пізніше чоловік займався перешиттям залізничної дороги до Тернополя. Чому це так важливо? Українські військові потребували міцного тилу, а для цього необхідно було переправляти усе необхідне швидко та просто.
Ще трохи згодом Іван Кобилко сприяв переходу запорізьких залізниць під керування української влади. Водночас чоловік організував харчування та санітарну допомогу знесиленим та пораненим під час боїв військовим.
Навіть попри поразку Іван Кобилко лишився вірним Україні та допомагав евакуювати майно УНР. Пізніше через таку стійку позицію йому довелося побувати в трьох ув’язненнях — польському, російському та німецькому.
Та попри усі випробування та складнощі на шляху, сповненому любові до своєї Батьківщини, чоловік не полишав роботи задля її незалежності. Він продовжував працювати на громадські організації навіть за кордоном, лишаючись вірним Україні та вірі в її незалежність до останнього подиху.
Харитина Пекарчук займалася українізацією полків старої російської армії в Криму.
Чому Харитина Пекарчук важлива в цьому ряді борців за Україну? Звичайно, що її ім’я — не тільки така собі данина фемінізації суспільства, — зауважує Валерія Лавренко.
Наявність жінок з визнаним статусом комбатанток (а державна нагорода УНР — яскраве свідчення його визнання за Харитиною Пекарчук) — це тенденція, яку зі скрипом та дискусіями проходили всі передові європейські армії з часів Першої світової війни.
— Одна з моїх найулюбленіших книжок про цю війну, яку сучасники називали Великою, — книга Петера Енглунда Перша світова у 211 епізодах, — продовжує пані Валерія. — Одна з персонажок цього твору — австралійська доброволиця, яка воювала у складі британської армії та командувала автоколоною. Жінка-комбатантка — єдина у цій товстенній книзі про світову бійню.
Такі, як вона, були у Європі. Їхній шлях у збройних формуваннях був складним і тернистим, адже крім боротьби з ворогом вони мусили доводити й своїм побратимам свою потрібність. Але наявність жінок з легальним статусом бійців у арміях світу визначала прогресивність цих армій.
І історія Харитини Пекарчук — це не лише історія дівчини, якій потрібно було поєднувати функції бійця при наступі та сестри-жалібниці при відступі, доводячи побратимам своє право бути у їх лавах. Це історія армії УНР, командуванню якої стало прогресивних поглядів на те, щоб врешті дати Харитині заслужену нагороду.
Стояти на релігійному та культурному фронті боротьби за незалежність. Здається, це могло бути так просто. Та аж ніяк не для тих, у кого одне з чергових російських державних утворень прямісінько під боком.
Августин Волошин практично усе своє життя провів на Закарпатті, прагнучи служити лише Богу та українському народу. Тому спочатку отримав сан, а пізніше й звання президента Карпатської України.
Наша програма ясна і чітка. Нікому не хочемо робити кривди, хочемо, щоб у нашій країні запанувала правда, право й справедливість! Хочемо, щоб перестала біологічна політика нищення всього, що є наше, українське.
У своїх наукових працях, та й у звичайному житті, постійно намагався відстоювати право української мови бути окремою одиницею лінгвістичного світу. Існування українського університету теж намагався обороняти як один із найважливіших складників культури народу.
Окрім національних інтересів відстоював і право на щастя кожної людини. Зокрема, це прослідковується у прагненні Августина Волошина разом з дружиною Іриною опікуватись приватним сиротинцем.
Завдяки діячу кожен маленький українець там був забезпечений як необхідним харчуванням, гарним одягом та освітою, так і вірою у майбутнє та можливістю бути улюбленою дитиною. Але всі ці заслуги стали недоліками Августина Волошина в очах радянської влади, яка вирішила знищити його і посадити наприкінці життя у камеру.
Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні, бурхливо несеться до моря, так не можна спинити націю, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя.
Один з популяризаторів слів, що українці козацького роду, Микола Міхновський і сам заслуговував порівнянь із нестримною стихією. І не дарма, оскільки був прямим нащадком козаків. Та не лише кров далеких пращурів підбурювала Міхновського до боротьби, але й особливе виховання.
Батько Миколи, Іван, був священиком, який завжди відстоював українську самостійність, службу правив українською мовою та не соромився своїх ідей.
Такими ж принципами пізніше керувався й у дорослому віці Міхновський. Відстоював не лише власні погляди, але й свободу інших, працюючи адвокатом у Харкові. Особливо пам’ятним став Лубенський процес, на якому намагалися засудити до страти братів Шеметів.
Використавши свою майстерність, Микола Міхновський не просто зменшив покарання, а домігся звільнення українських діячів та їх виправдання.
А ось задля свободи цілої нації написав програму для Революційної української партії під промовистою назвою Самостійна Україна. Микола Міхновський наголошував, що українці повинні добути собі свободу, навіть якщо заради цього доведеться розхитати всю Росію.
Навіть страх радянської влади перед Євгеном Коновальцем була визначальною для його особистості.
У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетворюється народ у націю, — говорив Євген Коновалець.
— Про Коновальця можна казати багато, але тут дуже легко перетворитися на людину, яка оповідає очевидні речі про стрілецтво, перемогу під Мотовилівкою, створення ОУН, — розповідає Валерія Лавренко і додає: — Я сама з Дніпра. Тому скажу, що мій край мав опосередковане відношення до вбивства Євгена Коновальця.
За спогадами радянського агента Павла Судоплатова, який власне, передав пану Євгену в кафе Атланта у Роттердамі вибухівку у коробці цукерок з українським орнаментом, розпис коробки робили майстри з село Петриківка, що зараз на Дніпропетровщині. А на коробці був напис “З любов’ю з України”. Наче злий жарт.
Радянські спецслужби дуже ретельно вивчали слабкості одного з лідерів українського екзилу. Він був практично невразливий. Лише після довгого періоду спілкування Судоплатова та Коновальця шпигуну стало зрозуміло, що ледь не єдиною слабкістю пана Євгена була любов до солодкого. Нею він і скористався.
Що тут показово. Радянська агентура дуже прискіпливо ставилася до того, кого у Європі варто точково “прибрати”. Наприклад, лідери білого руху Петро Врангель та Антон Денікін радянську розвідку не цікавили. Разом із тим на Євгена Коновальця було витрачено численні зусилля. Бо він таки являв реальну небезпеку, на думку “совєтів”.
Досі триває боротьба за нашу незалежність як на інформаційному, так і на фізичному полі битви. Тому, якщо ти прагнеш знайти натхнення та сили для нових звершень, читай, як Україна здобувала перемоги у битвах від Київської Русі й дотепер.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!