Споконвіку українцям доводиться боротися за свою державу. Поодинокі кочові племена та великі імперії намагалися знищити або загарбати нашу країну у різні періоди її існування.
Сплюндровані міста, тисячі вбитих мирних жителів та захисників — саме так виглядала ціна перемоги. Та все ж кожного разу після боїв із пітьмою наставав ранок перемоги й розпочинався новий етап формування незалежної держави України.
Здавалося б, 30 років тому зазіхання ворога мали припинитись. Однак потреба тримати оборону своєї свободи знову замайоріла на обрії. І поки ми рухаємось до перемоги, згадаймо досягнення минулих поколінь, що надихають своєю незламністю.
Існувала незалежна держава, що мала назву Київська Русь. Був у ті часи князь Ярослав Мудрий, якого шанувала вся Європа. Однак від цього не живеться спокійно печенігам, і у 1036 році вони вирішили оточити Київ.
Невідомо, за скільки часу племена хотіли взяти столицю, але навряд чи очікували, що лише за день отримають нищівної поразки. Після цієї не надто славетної події печеніги почали тікати у різні сторони, а дехто з ворогів київського князя просто потонув у річці.
Історичні джерела припускають, що саме після цього на ймовірному місці битви Ярослав Мудрий заклав храм — собор Святої Софії.
Ось той час, коли беруть свій початок наші сьогоднішні проблеми. А якщо точніше — період, коли на нашу землю вперше спробували ступити московити.
У 1169 році син засновника Москви Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський вперше напав на Київ, після чого спустошив місто. Здавалося б, де ж тут перемога?
Але чекайте… Настав 1173 рік, Боголюбський плекає в собі надію, що йому вдасться захопити місто вдруге та знову нагріти руки на чужому горі, а по-сучасному — помародерити.
Однак Київське, Галицьке та Волинське князівства згадали про принцип єдності, що й досі має нищівну силу для ворога.
Зібравши війська, спільними силами князі зустріли Боголюбського біля Вишгорода та розгромили його військо, яке від такої неочікуваності розбіглося, як печеніги у 1036 році.
Сам Боголюбський повернувся після поразки до своїх володінь, де його згодом вбили власні поплічники. А перемога об’єднала Київське, Галицьке та Волинське князівства, посприявши формуванню України.
Ця битва напівлегендарна, і навколо неї точиться безліч дискусій: від питання про точну дату і місце боїв до сумнівів, чи була вона взагалі.
Усі дослідники погоджуються лише в одному. Якщо бойові дії на Синіх Водах і були, то литовсько-українські сили перемогли татарське військо, яке у той період контролювало значні простори євроазійського континенту.
Проте битва завершилася не так, як того очікувала Золота Орда. Внаслідок перемоги литовсько-українських сил вдалося розпочати звільнення українських земель від татаро-монгольського ярма.
Хтось уже намагався порахувати, скільки разів Московська держава намагалася висунути свої претензії на володіння спадком Київської Русі? Ось на початку 16-го століття вона це робила вже не вперше.
На той час ці землі входили до складу Великого князівства Литовського. У прагненнях загарбників, як і нині повторюють їхні наступники, було “відновлення історичної справедливості”.
У 1500 році Московія загарбала Чернігово-Сіверщину, а у 1514 році рушила до Орші, де на неї чекало польсько-литовське військо, до складу якого входили й українські формування.
Об’єднаним військом командував волинський князь Костянтин Острозький, який і застосував маневр, що допоміг перемогти у цій битві. Українські та литовські вершники вдали, що відступають. За ними рушили й московити, але потрапили у засідку резервного загону, який відкрив вогонь по московській кінноті.
Після цього Московія опинилась на порозі розпаду, а в її історії настали смутні часи.
У 17-му столітті знову відбувався розподіл земель у світі. Султан Осман II у ті роки дуже прагнув завоювати Європу. Розпочав він із Цецорської битви, що відбувалась на Поділлі. Тоді він розгромив Річ Посполиту, і її війська були абсолютно не готові до нових бойових дій.
Та це лише заохочувало султана. Тому, очікуючи нового наступу, Річ Посполита розпочала підготовку до оборони. Коли ж їй вдалося зібрати лише 25-30 тисяч війська, командувачі зрозуміли, що потрібна допомога. І вони її знайшли в обличчі козаків, а якщо точніше — Петра Конашевича-Сагайдачного.
Колишній гетьман аж ніяк не прагнув вступати в союз після того, як минулого разу король не виконав своїх обіцянок. Проте його переконав патріарх Феофан.
Сагайдачний зібрав 40-тисячне козацьке військо та вирушив на допомогу польським військам у Хотин, де були зведені потужні фортифікаційні споруди.
Втім, до початку битви у козаків не вистачило часу, щоб створити надійну оборону, тому османи й нападали на них частіше. Українців боялись, тому понад усе прагнули зламати.
Австрійсько-польський хроніст Евергард Вассенберг писав про козаків у Хотинській битві:
Ці люди значно перевищили славою спартанців. Там таких було триста під Фермопілами, козаки ж тільки числом 60 у чистому полі стримали військо, силою рівне Ксерксовому.
Тим часом війна перетворювалась у позиційну, наближалася осінь та холоди, яких так боялись османи. Тож султан вирішив піти на мирні переговори й на початку жовтня підписав мирний договір з Річчю Посполитою, відмовившись від своїх загарбницьких планів.
Нічого не навчила московитів битва під Оршею, тож уряд Московії розпочав чергове вторгнення. Вже тоді ворог вдався до методів гібридної війни й розпочав вести пропаганду, намагаючись підбурити одних козацьких старшин проти інших.
Однак московити були надто самовпевнені та взяли у бій лише кінноту. Спочатку їм вдалось оточити Конотоп, який мужньо тримав Григорій Гуляницький. Проте згодом прибув Іван Виговський та вдався до методів, які навдивовижу знову спрацювали на московитах.
Як і Острозький, він вдав, що його військо після бою відступає, та заманив ворожі війська у засідку, звідки розпочався спільний з поляками та кримськими татарами контрнаступ. Спільні зусилля не були марними й дали змогу розгромити противника.
Російський історик 19 століття Сергій Соловйов писав, що після цього московити на своїх землях почали боятись, що козаки продовжать рухатись та захоплять їх.
Жах охопив Москву. Царственний град затремтів.
Одна з найлегендарніших битв в українській історії. Зі студентами, які у 1918 році пішли у бій проти переважаючих сил противника, часто порівнюють найвідважніших бійців сучасної війни.
Тоді, щоб зупинити більшовиків, студенти відбивали численні атаки ворога по 28-30 осіб. Коли під вечір бій почав стихати, українським силам вдалося відступити на потязі. Однак у полон потрапив розвідувальний взвод.
Командир червоноармійців наказав їх стратити. Спочатку зі студентів знущалися. Та перед розстрілом учень сьомого класу Григорій Піпський почав співати гімн України, а його побратими підхопили слова й загинули зі словами: “Ще не вмерла України…” на устах.
Тоді їм вдалось хоч і ненадовго, але стримати ворога.
Коли відходили одні загарбники, на їх місці з’являлися інші. Під час Другої світової війни, щоб розпочати звільнення Києва, довелося спочатку вступити у чотиримільйонний бій. Саме така кількість людей тоді брала участь у битві.
Це була одна з наймасштабніших воєнних операцій, внаслідок якої загинуло близько двох – трьох мільйонів осіб.
Однак саме вона призвела до поразки німецьких військ та початку визволення України.
Вкотре російські окупанти намагалися винищити українські національні сили. Друга світова війна не заважала їм продовжувати спроби позбутись українських повстанців.
Під Жовквою, що на Львівщині, бригада НКВС намагалась оточити повстанців та взяти перемогу кількістю. Так у сотні УПА Галайда-1 було всього 167 бійців, тоді як енкаведистів було у кілька тисяч більше.
Росіяни розпочали свій наступ о п’ятій ранку, що для них уже перетворюється на погану традицію. Однак кожна атака була відбита, а українські повстанці, завдавши ворогу нищівних втрат, вийшли з оточення та з’єдналися з іншими формуваннями УПА.
Після цього українські бійці продовжили боротьбу за незалежну Україну.
Не багато часу минуло, як ми вирвались із радянського ярма, як Росія знову вирішила нас туди втягнути. Після ескалації проросійських сил на Сході України окупанти встановили контроль над Слов’янськом 12 квітня.
Російське командування дотримувалося тієї ж тактики, що й у Криму. Тому очікувало, що старий сценарій спрацює, як за годинником.
Однак українська влада наступного дня одразу оголосила про початок антитерористичної операції. Бої тривали майже чотири місяці, після чого українські військові змогли встановити контроль на стратегічно важливій горі Карачун.
Пізніше сили російських бойовиків танули під натиском ЗСУ та розпочали відступ. Внаслідок цього українські воїни відновили контроль у населених пунктах Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка.
Ще одним із нахабних випадів ворога була спроба захопити Донецький аеропорт. 26 травня його управління востаннє оголосило про припинення рейсів.
Того дня російські бойовики вдерлись на територію установи та висунули вимоги українським військовим покинути територію аеропорту. Однак після тяжких боїв ворог відступив, внаслідок чого встиг потрапити під обстріл своїх союзників.
Втім, окупанти не полишили спроб захопити аеропорт, тому українським військовим довелося тримати оборону до 21 січня 2015 року. За цей час вони отримали славу кіборгів, а люди пам’ятають, що українські військові вистояли — не витримав бетон.
Наша війна ще триває, а попереду невідома кількість битв. Одна з них точно приведе нас до великої перемоги. Проте для цього ми маємо зробити висновки, поглянувши на історію наших предків, та дотримуватись головного принципу — зберігати єдність та допомагати одне одному.
Щоб згадати, як ми рухаємось до своєї перемоги, читай, якими були чотири місяці повномасштабної війни з Росією.