Війна — це геть не романтично. І з цим усвідомленням українці зіткнулися в перші години 24 лютого 2022 року. Для більшості стали шоком ті картини, які відкрилися світові після деокупації Бучі, Ірпеня, Чернігівської області. Щоденним підтвердженням російської ненависті до всього українського стають повідомлення з окупованої Херсонщини, новини про розкрадання та винищення історичних та культурних надбань.
За ці 136 днів повномасштабної війни Україна відчула на собі все, про що раніше тільки де-не-де писалося в романах про війну чи історичних записках шістдесятників: геноцид, розстріли, ґвалтування, катування, депортація, вбивство дітей.
Про корінь зла у московських головах розповідає докторка історичних наук та дослідниця “руського міра” Лариса Якубова.
Історикиня багато працює із терміном, яким російські пропагандисти та влада криють все, що конче хочуть захопити: “притискання російськомовних” та “руській мір”.
— 24 лютого був саме тим етапом, коли людина чекала чогось поганого і, зрештою, дочекалась.
Десь з листопада вже було зрозуміло, що війна — на часі, і це питання тижнів.
Лариса Якубова каже: коли ти просто науковець, який за родом роботи займається “руськім міром” і знаєш про нього достатньо багато, то ці знання перетворюються на тягар, який з часом починає душити, він не дає жити повноцінно.
Unsplash
Росіяни використовують свої ж історичні міфи проти України. Перед початком повномасштабної війни Путін у своїй черговій промові заперечував українську державність.
Історикиня вважає, що пересічній людині важко розібратися у тому, чим начиняє її російська пропаганда. Для пані Лариси — це очевидні речі, але вона працює з подібними матеріалами вже вісім років.
— “Руській мір” став такою зоною, де люди давно перебувають у віртуальному світі, який не можна назвати нашою, радянською чи російською історією.
Це альтернативна історія, в якій начебто плавають ті самі загальновживані словоформи, але поєднуються вони у такий спосіб, що ми занурюємось в реальність Оруелла чи інших видатних фантастів.
Попри все, Лариса впевнена, що останні 30 років поступово віддаляли Україну від Росії та позірної реальності, вибудованої РФ.
— Бо Україна змогла вискочити зі стану, який знищує Росію. Це стан небажання знати нічого про свою реальну минувшину, але переконання у необхідності забути всю правду, нав’язавши іншим таку альтернативну реальність.
Російські ж історики позбавили мешканців Росії розуміння, де вони й хто вони взагалі такі.
Ось і головна різниця між пересічним українцем та пересічним росіянином — наші громадяни знають, хто вони, знають справжню історію, утворюють причинно-наслідкові зв’язки. У той час як росіяни досі ходять болотами разом із Сусаніним, який їх ніби-то рятує від чергового нашестя.
Це країна, в якій зупинений історичний час та соціальний розвиток.
На думку пані Лариси, росіяни з такого глухого кута не зможуть вийти ще років 50.
Тому що нову історію неможливо написати з Вікіпедії.
Ця робота має лежати на плечах десятків тисяч істориків. Правильних, розумних, реальних істориків, які готові написати правду. А таких професіоналів у Росії немає. Бо всі ті, кого Росія виховала за останні 30 років — це пропагандисти, які навчені лише вербувати “нових правильних росіян”.
Авжеж, кожен українець знає про вічну ненависть росіян до всього українського: Голодомор, репресії, знищення культури та пам’яті, тепер публічні заперечення державності та звірства на окупованих територіях.
І експертка знову повертається до альтернативної реальності під назвою “руській мір”. Дослідники доволі часто використовують кліше, що росіяни — це народ с хибною самоідентифікацією.
Лариса пояснює: існує чимало прикладів, коли родини замовчували своє походження. Росіяни можуть прожити життя і лише в старості дізнатись, що їхні пращури були репресованими греками, фінами, євреями, українцями.
Тобто, йдеться про від’ємний відбір, де великоросійський шовінізм є необхідною передумовою просування внутрішніми номенклатурними щаблями.
Згадати Сталіна: за національністю він був грузином, але при цьому — палко хворів на великоросійський шовінізм. І Ленін, і всі царі цієї території. Всі ці люди виховувалися і досі виховуються в реаліях імперської історіографії.
— У них також закладена імперська історіографія. Іншою вона бути не могла.
Основне завдання України на нинішньому етапі полягає в тому, щоб росіяни від нас відчепились.
Нам просто необхідно раз і назавжди роз’єднати цю матрицю, яка начеб то бере свої початки ще з часів Київської Русі. Бо всі росіяни досі починають свою систему координат саме від Києва.
Абсолютно алогічно, запевняє історикиня. Бо якщо Київ — “мать гарадов рускіх”, то чому тоді Україна не претендувала на Московську область?
— Якщо відштовхуватися від таких фактів, то мало б сенс почати говорити на цю тему. Але ні — бо на якомусь етапі Василь Ключевський переніс де-факто акцент наступності з “матері” на “династію”, і ракурс перемикнувся на те, що чомусь Київ має бути губернією, а не Москва.
Ось і головна біда: допоки росіяни не приймуть свою справжню історію, свою реальну ментальність, до того часу вони будуть страшним покручем, що нестиме смерть і війну всюди, де їм захочеться.
Facebook
Ми шоковані тими звірствами, які росіяни щоденно вчиняють на українській землі. Проте, якщо взяти до рук підручник з історії чи дослідження радянського терору, то ми побачимо, що це типова поведінка росіян.
— У стан звірства російський народ свідомо заводився владою 30 років. Це побічний ефект тоталітарного суспільства як такого.
Росія впевнено, цілеспрямовано рухається в напряму великого ГУЛАГу, який охоплює весь простір держави. А тоталітарна матриця дегуманізує будь-яку людину на всіх рівнях.
Погляньмо на Путіна, на всіх їхніх керівників: що вони роблять? З абсолютно кам’яним обличчям Путін виголошує початок нового геноциду українського народу.
Він виносить вирок цілій нації, але при цьому на його обличчі не рухається жоден мускул.
І всі росіяни — такі саме. З таким саме кам’яним обличчям 70-80% зі 140 мільйонів людей підтримують цю війну, цей геноцид.
Звірства — це їхня реакція на те, що вони у себе в країні ніхто. Це ж давно не армія, а озброєна зграя покидьків, які за наказом робитимуть все, що завгодно.
Звісно, адже росіяни не вигадали чогось власного, нового. Така поведінка, така реакція — це результат тоталітарного режиму у країні. Таке ж було і з нацистською Німеччиною, фашистською Італією, повоєнним Китаєм.
— Насправді, коли перемагає тоталітаризм — варто чекати на масове озвіріння. І саме тому Європа щороку скандує: Ніколи знову! Бо всі прекрасно розуміють: якщо не стримувати такий тоталітарний народ, будь-якої миті може розпочатися війна.
Нам є чим пишатись — ми тримаємо удар, а росіянам з цим доведеться жити.
Після перемоги необхідно домогтися від росіян не лише репарацій, не лише покарання у суді. Нам потрібно, аби всі вони отямилися.
Розмірковуючи над такою масою інформації, ставиш перед собою питання: чи було так завжди? Чи змінили росіяни свої методи боротьби проти українців? Чи зараз нам гірше, ніж нашим пращурам?
Та Лариса запевняє: такі порівняння є некоректними навіть з історичного аспекту, бо в ті часи й самі люди були іншими.
Звісно, це не виправдовує тих же німців у часи Другої Світової, але існують нюанси, які потрібно вкласти до голів: пересічний солдат тодішньої нацистської армії — це бюргер, що збанкрутував після Першої Світової війни, який має повну європейську освіту. Він переконаний, що всі євреї — пухлина суспільства, а українські землі чекають на поневолення.
Але зараз ми бачимо начебто розумну людину із Росії, яка має доступ до інтернету. І цей солдат ґвалтує українську дитину.
Порівнювати їх можливо, але неправдиво: бо це зовсім інші країни, з зовсім різним рівнем освіти, культури, духовного начала.
Попри це, інструменти взаємодії із суспільством залишися такі ж, як і при совєтах: розстріли, катування, підвали, допити. Цілком можливо зробити з кожного українського міста Алеппо, особливо коли ти служиш без честі, гідності, людяності в армії РФ.
Наша катастрофа в тому, що з цим страшним сусідом доведеться жити довго, тому що я не бачу в ближній перспективі передвісників того, щоб Росія кардинально змінила внутрішні налаштування.
Тож, найважче лише попереду, бо, на думку Лариси Якубової, нам ще 30 років потрібно буде жити зі страхом за своє життя.
Бо власне, хіба війна — це не про варварство? Хіба може себе поводити інакше той, хто прийшов захопити чужу землю?
Лариса каже: погромні настрої, дегуманізація ворога — це архетип поведінки воїна-варвара, який приходить на землю, яку він захопив.
Ґвалтування на масових майданчиках — це акції приниження та морального вбивства. Коли буде доступна вся база, тоді ми вже прикметно поговоримо, з чим сьогодні маємо справу.
Не варто забувати, що після взяття Берліну радянські військові масово ґвалтували жінок та дочок німецьких офіцерів, після чого останні накладали на себе руки. Така була філософія переможців.
Оскільки Донбас – це Україна, саме там вирішується доля всієї держави.
Війна, як ми зазначали вище, — це не романтично. І зовсім не символічно, зазначає історикиня.
Бо якби ми сусідували з Росією з боку Тернопільщини чи Івано-Франківщини, то символізм пролягав би саме там.
З відбитими територіями було не так важко не тому, що тут живуть українці, а на Донбасі — проросійські зрадники. Просто Росія була присутня на Донбасі вже вісім років. Це був їхній плацдарм.
А ще це була зона одвічної депресії, і ми говоримо не лише про економіку. Символізм Донбасу полягає в тому, що росіяни у 2014 році хотіли “відродити” Новоросію, але провалились.
Зараз ми спостерігаємо, як схожі квазіреспубліки на сході України починають проявлятися і в самій Росії. Бо Росія, схоже, сама себе розвалила. Чи не символічно це?
До речі, раніше ми розповідали тобі про автора книги Путінократія та історію, що вміщена на сторінках книги-бестселера.
Підписуйся на наш Telegram та читай новини ще зручніше!